Таке теж трапляється

Всяке трапляється

— Все, набридло, досить. Подаю заяву на розлучення! — вигукувала з серцем Петрівна.

— Та подавай, подавай, налякала. Може, я все життя тільки про це і мріяв, — зітхнувши цигаркою, махнув рукою трохи напідпитку Семенович.

— І подам, думаєш, не подам? Завтра ж піду до суду і віддам особисто Валентині Іванівні.

І вони розлучилися. Написали оголошення про обмін трикімнатної квартири. Петрівна була на пенсії. Семенович ще працював і заробляв непогано.

Наступного дня після розлучення він прийшов, як зазвичай, на обід додому. І тільки вдома згадав, що вони ж розлучені, а обід він собі, звісно, не приготував.

— Дай поїсти, — сказав він по-дружньому.

— А хто ти такий, щоб тебе годувати? — з гордістю відповіла вона.

— Ну, хоча б знайомий давній.

— Ой, у мене, може, таких знайомих не один десяток. То що ж, хочеш, щоб я їх усіх годувала, чи як? Смішний.

— Ну, а якщо я тобі заплачу, нагодуєш?

— Заплатиш? — не очікувала такого повороту Петрівна. — А що ж, одній мені, мабуть, все не з’їсти, то краще я тобі продам, ніж викидати за так. Тільки ціни будуть ресторанні. Я не гірше їх готую.

— Ресторанні, то ресторанні. Наливай, тільки швидше, бо час йде.

— А, що це ви мені вицаєте, громадянине?

— Та, годі, зовсім вже розійшлась, — сказав Семенович, швидко хапаючи суп, який чомусь здався набагато смачнішим, ніж раніше, може, бо заплатив за нього.

Так він і приходив кожного дня додому обідати і платив, як у ресторані. І йому було добре — не треба возитися з цими продуктами, каструлями. І їй добре — все зайві гроші. А готувати все одно треба, що для одиниці, що для двох — яка різниця.

Крім обіду, він користувався кухнею-рестораном вдома і вранці, і ввечері. Благо гроші водилися…

Петрівну все більше захоплювала ідея домашнього ресторану. Вона спеціально сходила в єдиний ресторан у їхньому невеликому містечку. Подивилася, як оформлені столи, написано меню, як подають, у що вдягнені офіціантки. Загалом, запам’ятала все, що могла.

Одного разу Семенович прийшов додому і завмер у дверях на кухню. На столі біла скатертина, ваза з квітами, біля тарілки лежать серветка і ще якась папірець. Він підійшов до столу, взяв папірець і прочитав: “Меню”.

— Тьху, ти, ну видумала стара. Однак прочитав його, і на останньому рядку погляд зупинився: горілка — 100 грамів — 40 гривень.

— Що будемо їсти? — запитала Петрівна, увійшовши на кухню. Семенович підняв очі і трохи оторопів, не впізнавши своєї дружини.

Нарядне плаття облягало звідкись взяту фігуру, поверх був одягнутий акуратний білий фартух, волосся зібране в “зачіску”. А головне, обличчя її осяяла усмішка.

— Мені, будь ласка, все найдорожче і, мабуть, горілки 100 грамів, ні 200 грамів. Але Петрівна довго не могла витримати своєї нової ролі.

— Ага! — зраділа вона, — значить, все-таки не кинув, а я вже думала: невже розсудився, дай, думаю, перевірю.

— Перевірю. Ех ти! Знову за своє — починаєш заводитися. А я, може бути, з тобою на брудершафт хотів.

— Ой, сталась би я з тобою на брудершафт пити. Більше мені робити нічого. А самій чомусь стало трохи жаль Семеновича.

Якось раз Семенович прийшов додому, але на кухні його ніхто не зустрічав. Петрівна занедужала. Ввечері вона каже:

— Хоч би поясницю натер.

— За гроші, будь ласка.

— О, звір. Ладно заплачу. На, намаст.

— А що це ви мене на “ти” називаєте, громадянко?

— Смієшся?

Так вони і жили. За оголошенням про обмін квартири ніхто не звертався. Вечорами вони дивилися телевізор, а на ніч розходилися по своїх кімнатах. Одного разу довгим зимовим вечором вони сиділи і грали в карти.

Семенович каже:

— Послухайте, Петрівно, а що це ви все одна та одна?

— А вам, Семеновичу, не нудно — все один та один?

— Та, трохи нуднувато.

— Та і мені, ніби, як теж трохи нуднувато.

— Слухай, Петрівно, а виходь ти за мене заміж.

— А що, треба подумати, — кокетливо відповіла вона…