Таке теж трапляється

Буває й так

— Все, досить, натерпілася. Подаю заяву на розлучення! — сердито кричала Петрівна.

— Та подавай, подавай, налякала. Я, може, все життя тільки про це і мріяв, — затягуючись цигаркою, махав рукою напідпитку Семенович.

— І подам. Думаєш, не подам? Завтра ж піду до суду і залишу в Валентині Іванівні.

І розлучилися.

Написали оголошення про обмін трикімнатної квартири.

Петрівна була на пенсії.

Семенович ще працював і заробляв непогано.

Наступного дня після розлучення він прийшов, як зазвичай, на обід додому.

І тільки вдома згадав, що вони ж розлучилися, а він для себе обіду, звісно, не приготував.

— Дай поїсти, — сказав він по-дружньому.

— А хто ти такий, щоб тебе годувати? — з гордістю відповіла вона.

— Ну, хоч би знайомий зі старими зв’язками.

— Ой, у мене, може, старих знайомих не один десяток. Тож що, накажеш мені їх усіх годувати, так чи що? Посмішив.

— Ну, а якщо я тобі заплачу, нагодуєш?

— Заплатиш? — не очікувала такого повороту Петрівна. — А що, сама, мабуть, усе не з’їм, краще я тобі продам, ніж викидати надарма. Тільки ціни будуть ресторанні. Я не гірше за них готую.

— Ресторанні, так ресторанні. Наливай, тільки швидше, бо час іде.

— А що це ви мені “ти” кажете, громадянине?

— Та ладно, зовсім розійшлася, — сказав Семенович, швидко поїдаючи суп, який чомусь здався значно смачнішим, ніж раніше, можливо, тому що заплатив за нього.

Так він і приходив щодня додому обідати і платив, як у ресторані. І йому було добре — не треба возитися з продуктами, каструлями.

І їй добре — зайві гроші не зайві. А готувати все одно треба, що для однієї, що для двох — яка різниця.

Крім обіду, він користувався кухнею-рестораном вдома і вранці, і ввечері.

Добре, що гроші були…

Петрівну все більше захоплювала ідея домашнього ресторану.

Вона спеціально сходила до єдиного ресторану в їхньому невеликому містечку. Подивилася, як оформлені столи, написано меню, як подають, у що вдягнені офіціантки.

Загалом, запам’ятала все, що могла.

Одного разу Семенович прийшов додому і застиг у дверях на кухню.

На столі біла скатертина, ваза з квітами, біля тарілки серветка і ще якийсь папірець.

Він підійшов до столу, взяв папірець і прочитав: “Меню”.

— Тьху, ну вигадала бабця.

Однак прочитав його, і на останньому рядку погляд зупинився: горілка — 100 грамів — 40 гривень.

— Що будемо їсти? — спитала Петрівна, зайшовши на кухню.

Семенович підняв очі і трохи отетерів, не впізнавши своєї жінки.

Нарядна сукня облягала звідкись узяту фігуру, поверх був надітий акуратний білий фартух, волосся зібрано в “зачіску”.

А головне, обличчя її засяяло усмішкою.

— Мені, будь ласка, все найдорожче і, будь ласка, горілки 100 грамів, ні 200 грамів.

Але Петрівна довго не могла витримати своєї нової ролі.

— Ага! — зраділа вона, — значить, усе-таки не кинув, а я вже думала: невже розумом узявся, дай, думаю, перевірю.

— Перевірю. Ех ти! Знову за своє — починаєш заводитися. А я, може, з тобою на брудершафт хотів.

— Ой, стала б я з тобою на брудершафт пити. Більше мені нічого робити.

А самій чомусь стало трохи жаль Семеновича.

Якось раз Семенович прийшов додому, але на кухні його ніхто не зустрів.

Петрівна прихворіла.

Увечері вона каже:

— Хоч би поясницю натер.

— За гроші, будь ласка.

— О, звір. Ладно, заплачу. На, помаж.

— А що це ви мене на “ти” називаєте, громадянко?

— Смієшся?

Так вони і жили.

По оголошенню про обмін квартири ніхто не звертався.

Вечорами вони дивилися телевізор, а на ніч розходилися по своїх кімнатах.

Одного разу довгим зимовим вечором вони сиділи і грали в карти.

Семенович говорить:

— Послухайте, Петрівно, а що це ви все одна та одна?

— А вам, Семеничу, не нудно — все один та один?

— Так, трохи нуднувато.

— Та й мені, начебто, як теж трохи нуднувато.

— Слухай, Петрівно, а виходь ти за мене заміж.

— А що, треба подумати, — кокетливо відповіла вона.