Таке життя: Втративши 20 років, ми отримали свій шанс!

Вас вітає Олена Поліщук, і я живу в селі Козельщина, де Полтавська область ховає свої затишні вулички серед розкішних гайків. Мені ніколи не судилося стати його коханою — доля не давала нам шансу зблизитися. А він, мій Сашко, знову й знову кидався у вир кохання, віддаючи своє серце жінкам, які його розчаровували. Двадцять років ми лишалися поруч, але лише зараз, на схилі наших років, життя дозволило нам зійтися.

Все почалося в десятому класі, коли Сашко з’явився у нашому класі. Новий, трохи сором’язливий, з відкритою душею, він одразу привернув мою увагу. Через сім місяців він закохався у Лізу, нашу однокласницю — жваву, хитру, з лукавим усміхом. Вона робила вигляд, що відповідає йому взаємністю, керувала ним, як маріонеткою. Навіть познайомила його з батьками — їм подобався “хороший хлопець”. Але за його спиною Ліза крутила роман із найпопулярнішим хлопцем у школі, Дімою. Сашко закривав очі на правду, поки не застав їх разом на вечірці у неї вдома. Попри це він не пішов — залишався її тінню, прикриттям. Батьки Лізи забороняли їй зустрічатися з Дімою, вважаючи його хуліганом, а Сашка вважали “ідеальним зятем”. Він терпів її відносини з іншим. Я, як його подруга, слухала його виправдання, сльози і біль. Так минули роки.

Потім була Наталя — мила, весела, але не готова до серйозного життя. Сашко мріяв про сім’ю, про дітей, і коли вона погодилась стати його дружиною, він повірив, що це назавжди. Але вранці в день весілля вона втекла — не одягла сукню, не прийшла до РАЦСу, просто зникла. Сашко впав у прірву відчаю. Я була поруч — вже колега, його права рука на роботі. Бачила, як він ховав свій біль у справах, як клявся більше не закохуватись. Але тут з’явилася Ольга — душа компанії, весела, легка. Всі її обожнювали, і вона, здавалося, любила всіх. Сашко полюбив її безрозсудливо. А потім дізнався: вона вагітна від іншого. На пологах з’явився справжній батько, але не визнав дитини. Сашко ж дав йому своє прізвище, виховував його як рідного. Ольга зраджувала знову й знову, а він все терпів — заради дитини, заради любові, що палахкотіла в ньому. Поки вона не ошелешила його: запросила бути кумом на своєму весіллі з новим чоловіком. Сашко погодився — залишився дбати про її сина, виправдовуючи її легковажність.

Наступною була Марина — вимоглива, як примхлива принцеса. Вона змушувала його водити її у ресторани, подавати сніданок у ліжко, організовувати розкішні відпустки. Три роки він прогинався заради неї, поки вона не влаштувала істерику у літаку через годинне запізнення рейсу. Прямо в повітрі вона його залишила, закричавши, що він недостойний її. А потім була Юля — ревнива до божевілля. Сашко — вірний, відданий — ніколи не давав приводу. Але вона зненавиділа мене, його подругу. Ми працювали разом, були нерозлучні, як брат і сестра. Юля вимагала, щоб він звільнився — через мене. Мовляв, він надто часто говорить про мене вдома. Так, ми проводили дні разом, але між нами не було нічого, окрім дружби. Я кохала його таємно, а він цього не бачив. У мене був хлопець, Михайло, який знав: моє серце зайняте іншим. Він змирився, жив зі мною, як в очікуванні дива. А Сашко йшов у нові романи, вірячи в їх щирість. Так ми розійшлися на десять років.

Десять років по тому ми зустрілися в кафе на Полтавській площі. Час зупинився. Ми говорили годинами, сміялися, згадували. Я не вийшла заміж, він — теж. За ці роки він пережив ще три порожні зв’язки, а я розсталася з Михайлом — він знайшов ту, що подарувала йому всю себе. Я ж чекала на Сашка. “Не знайду я справжню любов, з якою проживу життя. Мабуть, не вартий”, — сказав він, дивлячись у порожню чашку. І тут я не витримала — схопила його за руку і поцілувала. Він відсахнувся: “Що ти робиш? Не треба з жалю!” Жаль? Так я жаліла тільки себе — за роки мовчання. “Сашко, невже не бачиш? Я люблю тебе з самої школи!” — випалила я, тремтячи. Він завмер. Зізнався, що теж любив мене, але вважав лише подругою, боявся запитати, боявся зруйнувати те, що було. Ми втратили двадцять років через цю сліпоту.

Тепер ми разом вже 22 роки. Днями наша дочка, Ліза, поділилася: вона закохана. Її хлопець — хороший, щирий, я бачу, як він її обожнює. Що я їй сказала? “Не чекай двадцять років, як ми. Живи своє кохання зараз”. Ми з Сашком упустили стільки часу, але наш момент настав. І я вдячна долі за кожен день поруч із ним — за його доброту, за його серце, яке так довго шукало мене в чужих обіймах. Життя жорстоке, але іноді воно дає другий шанс. Ми скористалися ним — і ніколи не відпустимо.