З життя
Там, де б’ється серце

Жив він самотньо.
Хата його стояла осторонь від села, за горбом, де колись ішла вулиця з кумедною назвою – Верестянка. Сім хат, вишикуваних півколом на узгір’ї, ніби сонливі вартові.
Коли розпочався той самий селянський відплив — коли люди потягнули до міст, кидаючи землю, забуваючи коріння — вулиця спорожніла. Хати розвалили, розібрали на дрова, згнили… Лишилася одна.
Одна. Як вирваний зуб у столітньої баби.
Там і жив останні сім років Дмитро Гнатович.
Хоча… якщо бути точним — не зовсім сам. Поруч із ним був Цвіркун. Пес, чорний з білими плямами, на коротких лапах, із куцим хвостом, трикутними вухами й очима, як вугілля. Він усе розумів, але не говорив. Справжній товариш. Справжня людина. Тільки в шкурі пса.
У місті в Дмитра була родина. Дружина — чужа, холодна. Слів на місяць ледь вистачало. Доросла донька, що колись трималася за батька — без нього й кроку не ступала, а тепер — зникла з його життя, наче під землю пішла. Народився онук, але він довідався про це не від доньки, а від випадкової сусідки.
Коли серце схопило — серйозно — лікар лише рукою махнув:
— Вам би тиші, природи. Є таке місце? Хочете — санаторій пораджу.
Дмитро подумав про батьківську хату. Відповідь була простою:
— Є таке місце. Там — усе моє.
Дружині сказав — формально. Та лише пальцем до скроні доторкнула: мовляв, зовсім з’їхав.
Він не сперечався. Поїхав сам.
Косив бур’ян. Дах перекрив. Ганок зробив наново. Піч складав — покликав старого знайомого, з яким у дитинстві кропиву рубали, немов розбійників. Хата оживала. Хата дихала.
Навіть чулося, як десь у кутку квокче мати, а батько важко, але схвально кряхтить.
Побілив піч, пофарбував ганок у вишневий. Поставив різьблені перила. Краса.
Пережив зиму. Душу відігрів. Ні дружина, ні донька — ні дзвінка, ні листа. Лише навесні хтось підкинув Цвіркуна. Відтоді — удвох.
Влітку — простір. Вранці — у ліс. Дмитро з кошиком, Цвіркун — поруч. Говорять без слів, мовчки. Дмитро, як баба вчила, з лісом вітався: уклін, дозволу просив. Так і вчили: слова на вітер не кидай, інакше сумління не наздоженеш.
Мовчазним був Дмитро. Тому, мабуть, і не склалося в родині — занадто тихим був, занадто чесним.
І все б так і йшло. Але одного разу до села прийшли… інші.
Приїхали. На дорогих авто, з паперами, з проєктами. Ділянка його — найгарніша. Видова.
Хата заважала. Єдина хата.
— Дмитре Гнатовичу, ну зрозумійте. Ми вам і квартиру дамо, і компенсацію. У місті, все цивілізовано. — Усміхнений, з олійним голосом, ляскає по плечу.
Дмитро зніс його руку. Подивився уважно:
— Це хата моїх предків. Тут я народився. Тут і вмру. Це — моє місце сили.
— Ну… як хочете, — усмішка зникла з обличчя — тоді через суд.
Суд. Папери. Вирок. Хату — під знесення.
Дмитро мовчав. Але очі… стали іншими. Не злими. Не зламаними. Ніби з іншого часу. Де трава по пояс, борщ вариться в горщі, і батько дрова колє…
Одного ранку біля хати загув трактор. За кермом — хлопець із села. Молодий.
Дмитро вийшов. Без злості. Без слів. Сів на лавку. Цвіркуна не було видно.
— Дядьку Дмитре, пробачте… наказ… — хлопчина тремтів усім тілом.
Дмитро подивився на нього.
— Роби, сину. Робота в тебе така. Тільки знай: під ганком мій пес, Цвіркун, той, що тебе з ополонки витягнув, пам’ятаєш? П’ять років тому. Спочатку його — потім і мене. Я ж у хату піду.
Хлопець бліднів щоХлопець бліднів що секунди, потім заглушив двигун і пішов геть, залишивши хату в спокої.
