— Там новеньку привезли… Така замизгована! Ще й усі говорять, що в неї воші! Фу!

— Чула, новеньку привезли… Вона така… Занедбана-а-я! І ще й кажуть, що вошива! Ой! — Альона скривила носика, — Де ж їх таких знаходять, Маріє Іванівно?

— Всюди знаходять, Альоно… Всюди, де діткам мами не потрiбні…

— Ну, не знаю… Вони якісь… Відразливі, чи що…

— Це ти відразлива, Альоно! — тьотя Маша насупилася, — І взагалі, чому ти прийшла працювати до дитячого будинку? Думала, тут рай на землі? Це ж дитячий будинок, Альоно! Не ваш клуб і навіть не дискотека! Розумієш?

— Розумію, — Альона надула губи, — І якщо хочете знати, то тут я не за власним бажанням! Мені практику треба пройти, а якщо не пройду, то батько допомагати не буде! Так і сказав!

— А-а-а! Ось воно як! — посміхнулася тьотя Маша, — Перевихустя, значить… Ну, бажаю тобі вдалого проходження практики, Альоно… Тільки знаєш що… Якщо тебе сюди батько влаштував, то доведеться мати справу з найзапущенішими дітками, а це, я тобі скажу, зовсім нелегко!

— З якими це такими запущеними? — Альона налякано подивилася на тьотю Машу.

— Потім дізнаєшся…

Як і передбачала тьотя Маша, Альону визначили в групу новоприбулих і доручили їй соціалізувати дітей, наскільки це можливо.

Альону це завдання налякало, але вона знала, що зворотного шляху немає, бо в такому випадку батько її не пошкодує…

Діти в групі всі були схожі один на одного. Дикі, занедбані й нещасні.

Дехто з них навіть не вмів як слід говорити, соромився та ховався, зате при вигляді їжі перетворювався на маленьких дикунів, готових за зайвий шматочок хліба накинутися один на одного.

Напевно, на початку це найбільше лякало Альону, але, на диво, вона досить швидко до цього звикла й більше на це не зважала.

Якщо до взаємин дітей з їжею Альона зуміла звикнути, то до їхньої забитості й, імовірно, багаторазово пережитого насильства, звикнути вона не могла.

Як психолог, вона намагалася розговорити дітей, але це було не так легко.

Вони, без винятку, дуже боялися.

Лише з часом, може через два тижні, вони почали потроху відкриватися й розповідати Альоні історії зі свого життя.

Історії, від яких у жилах застигала кров…

Найбільше Альону вразила історія шестирічної Олі.

Виявилося, що дівчинка зовсім не знала дитинства.

Ляльки та інші іграшки вона вперше побачила в дитячому будинку. Фрукти спочатку навіть не знала як їсти й категорично відмовлялася, а ось фломастери Оля, навпаки, намагалася пробувати на смак. Ще в дівчинки було багато шрамів, але їх походження Оля не розповідала, хоча з часом, потроху Альона все ж таки зуміла її розговорити.

Виявилося, що всі рани Олі зазнавала від рідної матері, причому це відбувалося систематично…

Альона так пройнялася історією Олі, що не помітила, як почала ходити на роботу з радістю.

Діти вже не викликали в неї відразу, навпаки, вона відчула до них прив’язаність і велике співчуття. Кожного з них їй хотілося обійняти, розрадити, показати, що вони комусь потрібні.

Що вони не зайві в цьому світі… Незабаром стало відомо, що матір Олі позбавили батьківських прав, і дівчинка готується до усиновлення, й маємо сказати, що нові батьки для неї знайшлися доволі швидко.

Альона поговорила з ними, розповіла про Олю, а головною її рекомендацією була – любов.

Тільки безмежна любов могла розтопити серце цієї маленької дівчинки…

У той день, коли Олю забрали з дитячого будинку, Альона несподівано для себе розплакалася.

— Он як! — казала тьотя Маша, погладжуючи Альону по голові, — А ти, дівчинко, виявилася людиною! А я думала, тебе ніщо не проб’є, а тут подивися… Маленька сирітка…

А Альона все плакала й ніяк не могла зупинитися. Після практики Альона повернулася до того ж дитячого будинку, і це неабияк здивувало як її батька, так і колег, але їй було байдуже.

Вона відчула, що ця робота – її покликання, і, згодом, це так і виявилося.

Ще багато разів Альоні довелося слухати жахливі історії від дітей, нераз плакати разом із ними, але щодня, незважаючи ні на що, вона йшла на роботу.

Йшла, знаючи, що знову комусь допоможе, а це було безцінним.

Принаймні для самої Альони…