— Там нову дівчинку привезли… Уся брудна! Ще й з вошами, кажуть! Фу!

— Чула, новеньку дівчинку привезли… Зовсім зачухана та ще й кажуть, що з вошами! Фу! — Лєна зморщила ніс, — Де вони тільки таких знаходять, Марія Василівна?

— Та скрізь знаходять, Лєно… Там, де діти матерям не потрібні…

— Ну, не знаю… Вони всі якісь… Неприємні, може…

— Це ти неприємна, Лєно! — тітка Маша насупилася, — І взагалі, ти для чого прийшла працювати в дитячий будинок? Що ти думала, тут рай? Це ж дитячий будинок, Лєно! Не якийсь там клуб чи дискотека! Дитячий будинок! Зрозуміла?

— Зрозуміла, — Лєна надула губи, — І якщо вам цікаво, я тут не за власним бажанням! Мені практику потрібно пройти, а якщо ні — то батько допомагати не буде! Так і сказав!

— А-а-а! Ось воно як! — тітка Маша засміялася, — То ти, виходить, на перевиховання… Ну, що ж… Успіху тобі на практиці, Лєно… Тільки знаєш що… Якщо тебе сюди батько приставив, то працюватимеш з найзанедбанішими дітьми, а це, скажу тобі, не так вже й легко!

— З якими занедбаними? — Лєна зі страхом подивилась на тітку Машу.

— Згодом дізнаєшся…

Як і передбачала тітка Маша, Лєну прикріпили до групи новоприбулих і доручили в міру можливостей соціалізувати дітей.

Лєна злякалася цього завдання, але знала, що відступати не можна, бо в такому разі батько не схвалить…

Усі діти в групі були як один. Дикі, занедбані й нещасні.

Дехто з них навіть не вмів добре говорити, соромився і ховався, але при вигляді їжі перетворювався на маленьких дикунів та готовий був за зайвий шматок хліба розтерзати.

Мабуть, спочатку це найбільше лякало Лєну, та, на власне здивування, вона досить швидко звикла і більше не дивувалася.

Одначе, звикнувши до такого ставлення дітей до їжі, Лєна ніяк не могла змиритися з тим, що діти дуже боязкі і, вірогідно, неодноразово жорстоко побиті.

Як психолог, вона намагалася розговорити дітей, але це було нелегко.

Усі без винятку боялися.

Лише через кілька тижнів вони почали потроху відкриватися і розповідати Лєні історії зі свого життя.

Історії, від яких кров холола в жилах…

Найбільше Лєну зачепила історія шестирічної Поліни.

Дівчинка, як виявилося, зовсім не знала дитинства.

Ляльок та іграшок побачила вперше лише в дитячому будинку. Фруктів не знала як їсти і спочатку категорично відмовлялася, а ось фломастери Поля, навпаки, намагалася скуштувати. У дівчинки було багато шрамів, але про їх походження Поліна не розповідала, однак поступово Лєні все ж вдалося розговорити її.

Виявилося, що всі травми завдавала рідна мати, і робила це систематично…

Лєна настільки прониклася історією Поліни, що не помітила, як почала йти на роботу із задоволенням.

Ці діти вже не були їй неприємними, навпаки, вона відчула до них любов і співчуття. Хотілося кожного обійняти, пригорнути, показати, що вони комусь потрібні.

Що вони не зайві у цьому світі… Незабаром стало відомо, що матір Поліни позбавили батьківських прав, і дівчинці знайшли нових батьків.

Лєна поговорила з ними, розповіла про Полю, а її головною рекомендацією була любов.

Тільки безмежна любов могла розтопити серце цієї маленької дівчинки…

У той день, коли Поліну забрали з дитячого будинку, Лєна несподівано для себе розплакалася.

— Ось бачиш! — говорила тітка Маша, гладячи Лєну по голові, — А ти, дівчинко, людиною стала! А я думала, тебе ніщо не торкне, а ось дивись… Маля покинуте…

А Лєна все плакала і ніяк не могла зупинитися. Після практики Лєна повернулася в той же дитячий будинок, чим здивувала і батька, і колег, але їй було байдуже.

Вона відчувала, що ця робота — її покликання, і час показав, що так і є.

Ще багато разів Лєні доведеться слухати страшні історії від дітей, не раз плакати разом з ними, але щодня, незважаючи ні на що, вона йтиме на роботу.

Йтиме, знаючи, що знову комусь допоможе, а це дуже важливо.

Принаймні для неї самій…