Тaтьянa випадково дізналась правду про зраду чоловіка

Випадково дізналася Уляна про зраду чоловіка.

Як це зазвичай буває, дружини дізнаються про невірність чоловіків останніми. Тільки потім Уляна зрозуміла, що означали всі ті дивні погляди колег і шепіт за її спиною. Для нікого на роботі не було секретом, що найкраща подруга Уляни, Олеся, завела роман з Дмитром. Уляна про це не підозрювала.

Все стало відомо того вечора, коли вона несподівано повернулася додому. Уляна вже кілька років працювала лікарем у лікарні. Того дня їй мала бути нічна зміна. Але наприкінці робочого дня до Уляни звернулася молода колега Наталя:

– Улю, чи можеш ти змінитися зі мною чергуванням? Я сьогодні відпрацюю, а ти за мене в суботу. Якщо, звісно, у тебе нема інших планів. У мене сестричка виходить заміж. У суботу весілля.

Уляна погодилася. Наталя була приємною, чуйною дівчиною. Та й весілля – причина поважна.

Пізно ввечері Уляна поверталася додому у піднесеному настрої – вона хотіла влаштувати сюрприз для чоловіка. Але сюрприз чекав на неї.

Ледь увійшовши в квартиру, Уляна почула голоси, що доносилися зі спальні. Один голос належав Дмитру, а другий… Його вона теж упізнала, просто не чекала почути в такий час, у такій обстановці.

Це був голос її кращої подруги Олесі. Те, що Уляна почула, не залишало сумнівів у характері стосунків цих двох.

Уляна вийшла з квартири так же тихо, як і зайшла. Ніч вона провела в лікарні зовсім без сну. Як вона тепер дивитиметься в очі колегам? Всі все знали, а вона була засліплена своєю любов’ю до Дмитра, довіряла йому безмежно. Чоловік був сенсом її життя. Заради нього вона була готова на багато що. Від своєї мрії про дитину Уляні довелося відмовитися. Кожен раз, коли вона заводила про це розмову з Дмитром, він казав, що ще не готовий, що треба почекати, пожити для себе. Тепер Уляна розуміла, що Дмитро не хотів заводити дітей, тому що не ставився серйозно до їхньої родини.

У цю безсонну ніч Уляна прийняла рішення, яке здавалося їй єдино правильним. Вранці вона написала заяву на відпустку з подальшим звільненням, потім приїхала додому і, поки чоловік був на роботі, зібрала свої речі і поспішила на вокзал. Вона успадкувала від бабусі невеличкий будинок у селі. Туди Уляна і вирушила, справедливо припускаючи, що в цій глушині чоловік шукати її не стане.

На вокзалі вона купила нову SIM-карту, а свою викинула. Уляна розірвала всі зв’язки з минулим життям і сміливо ступила у нове.

Вже через добу вона вийшла з поїзда на знайомій станції. Жінка приїжджала сюди в останній раз майже десять років тому на похорони бабусі. Все виглядало так само, як і тоді – тихо, малолюдно. «Те, що зараз і потрібно», – подумала Уляна.

До села Уляна доїхала на попутках, а потім ще хвилин двадцять йшла до бабусиного будинку. Двір за ці роки заріс чагарниками так, що жінка насилу дісталася до вхідних дверей.

Кілька тижнів їй знадобилося, щоб привести двір і дім до ладу. Сама б Уляна ні за що не впоралася, але їй дуже допомогли сусіди. Вони добре пам’ятали Улянину бабусю, Зінаїду Іванівну, яка понад 40 років пропрацювала вчителькою початкових класів у місцевій школі. Не одне покоління сільських хлопців і дівчат навчала Зінаїда Іванівна писати й читати. І тепер багато хто хотів допомогти Уляні на згадку про улюблену вчительку.

Уляна навіть не очікувала зустріти такий теплий прийом. Вона була дуже вдячна всім, хто допомагав їй наводити порядок, ремонтувати дім і облаштовуватися на новому місці.

Чутка про те, що Уляна лікар, облетіла село дуже швидко. Якось найближча Улянина сусідка Настя прибігла в страшенному хвилюванні.

– Улю, прости, не зможу сьогодні тобі допомогти. Щось моя молодшенька прихворіла. З’їла, мабуть, щось не те, зранку мучиться з животом.

– Ходімо, подивлюся на твою доньку, – запропонувала Уляна, взяла свій докторський набір і пішла за сусідкою.

У маленької Галинки було харчове отруєння. Уляна допомогла дитині – поставила крапельницю і пояснила Анастасії, як далі доглядати за дівчинкою.

– Спасибі тобі, Улю, – Настя не знала, як подякувати сусідці. – Ти, виявляється, лікар. У нас адже до найближчої лікарні 60 кілометрів. Був у селі свій фельдшер, так вже рік, як звільнився, а нового все не присилають.

І з того моменту стали односельці звертатися до Уляни за допомогою. А вона відмовити не могла, адже вони її так радушно і тепло зустріли, допомагали, чим могли.

Коли вість про лікаря дійшла до керівництва, Уляну запросили працювати в районну поліклініку.

– Ні, в район не поїду, – твердо заявила Уляна. – А якщо довірите медпункт у нашому селі, то з задоволенням візьмусь.

Керівництво тільки руками розводило – столичний лікар з таким досвідом і в сільському медпункті хоче працювати. Але Уляна від свого рішення не відступала. І через якийсь час у селі знову запрацювала амбулаторія, де Уляна почала вести прийом.

Одного разу в дім до жінки постукали. Було вже ввечері. Але Уляна не здивувалася такому пізньому візиту – адже хворіли люди не тільки вдень.

Уляна відчинила двері і впустила в дім незнайомого чоловіка. По його зовнішньому вигляду Уляна відразу зрозуміла, що сталося нещастя.

– Уляно Михайлівно, – звернувся відвідувач. – Я приїхав з Соколівки, це кілометрів 15 звідси. Моя донька сильно хвора. Спочатку думав, застудилася. Але температура не знижується вже третій день. Прошу вас, поїдемо зі мною, допоможіть моїй дочці.

Уляна почала швидко збиратися, попутно розпитуючи чоловіка про симптоми хвороби дівчинки.

Коли прибули на місце, Уляна побачила на ліжку маленьку і дуже бліденьку дівчинку. Хвора важко дихала. Губи дитини потріскалися, волосся сплуталося, повіки злегка тремтіли в такт диханню.

Після огляду лікар сказала:

– Положення важке. Треба везти в лікарню.

Чоловік заперечно покачав головою.

– Ми живемо вдвох з дочкою. Її мама померла скоро після пологів. Ця дівчинка – єдине, що у мене є. І я не можу її втратити.

– Але в лікарні дівчинці швидше допоможуть. Я нічого не можу зробити. Потрібно ліки, а у мене їх немає.

– Скажіть, які ліки потрібні, я дістану. Тільки не відвозьте в лікарню, прошу вас. У районі є цілодобова аптека, я швидко привезу все, що потрібно. Але… Мені нема з ким залишити дочку.

Уляна бачила, як сильно був наляканий і схвильований батько дівчинки. Тільки зараз вона розгледіла чоловіка як слід. Він був приблизно її віку, високий, стрункий і з дуже красивою копною каштанового волосся. Очі у чоловіка були темно-зеленого кольору, а довгим віям могла позаздрити будь-яка дівчина.

– Я залишуся з дитиною, – сказала Уляна. – Як її звати?

– Марійка, – з ніжністю глянувши на дочку, промовив чоловік. – А мене Василь. Дякую вам, лікарю!

Уляна виписала рецепт, і Василь поїхав у районний центр.

Температура у Марійки не спадала, дівчинка металася у сні, плакала і звала батька. Уляна підняла дитину на руки і, наспівуючи якусь дитячу пісеньку, ходила з нею по кімнаті, поки Марійка не заспокоїлася.

Через кілька годин Василь повернувся з ліками. Уляна зробила дитині укол і втомленим голосом промовила:

– Тепер тільки чекати.

Всю ніч вони з Василем провели біля ліжка хворої. До ранку температура почала знижуватися, на лобику дитини виступив піт.

– Це хороший знак, – зауважила Уляна. Вона валивалася з ніг, але відчуття задоволення від того, що вона переломила хворобу, допомагало їй триматися.

– Дякую вам, лікарю, – не переставав повторювати Василь.

Минув рік. Уляна, як і раніше, працювала в сільській амбулаторії, лікувала своїх односельців і мешканців ближніх сіл. Тільки тепер вона жила не в старенькому бабусиному домику, а в гарному просторому домі Василя. Вони одружилися через півроку після тієї жахливої ночі, коли життя Марійки висіла на волосині.

Їм ще кілька тижнів довелося боротися із хворобою дитини. Дівчинка поправилася. Вона дуже прив’язалася до Уляни. І Уляна полюбила Марійку всім серцем. Але щоразу, обіймаючи дитину, жінка думала про те, що колись упустила шанс стати матір’ю.

Вечорами Уляна втомлена, але щаслива поверталася у свій новий дім, де на неї чекали і любили два найдорожчі людини.

А сьогодні Василь зустрів її на ґанку, обійняв і запитав:

– Ну, як? Відпустка підписали? Я вже продумав маршрут, вирушимо втрьох у подорож.

Уляна загадково усміхнулася і відповіла:

– Відпустку підписали, а в подорож ми їдемо не втрьох, а вчотирьох.

Василь деякий час у здивуванні дивився на дружину, а потім схопив її в обійми і закружляв по подвір’ї.