Тато, це ти?” Хлопчик з таємницями на порозі

Ти мій тато!» хлопчик зявився біля мого порога з рюкзаком, повним таємниць

Шестирічний хлопчик стояв на моєму порозі і стверджував, що я його батько. Я сміявся аж поки він не дістав листа від своєї матері. Моє імя. Моя адреса. Моє минуле врізалося в моє сьогодення. І я не знав, що далі робити.

Ранки були передбачуваними. Тихими. Спокійними. Саме так, як я любив. Будильник не був потрібен. Ніякого начальника, офісу чи причин кудись поспішати.

Я працював віддалено і світ звів до мінімуму. Ніяких вимушених розмов, непотрібних балачок. Тільки я, ноутбук і кава. Чорна, без цукру, без молока.

Того ранку я, як завжди, сів біля вікна, старий деревяний стілець скрипнув підо мною. Таке мало бути життя. Просте. Тихе. Але спокій тут ніколи не тривав довго.

Раптом глухий удар по вікну. Я здригнувся, кава бризнула на руку. «Ой, трясця!» пробурчав я, потерпаючи опік.

Навіть дивитися не треба було: знову ці малі чорти з сусіднього двору. Від їхнього футболу ніхто не був у безпеці.

Зітхнувши, я підвівся й вийшов на двір. Переді мною знайома картина: мяч на моїй траві, а сусідські діти завмерли біля паркани, перешіптуючись.

«Скільки разів вам казати? підняв мяч. Це не моя проблема! Грайте на своїй території!»

Кинув мяч назад. Дітлахи засміялися й розбіглися, наче перелякані голуби. Я вже повертався додому, коли раптом зупинився.

На ганку стояв хлопчик. Не з тих, кого я знав.

Рудий, у завеликому дощовику, який його просто ковтав. Брудні кеди, пошарпаний рюкзак. Я насупився:

«Ти не звідси».

Хлопець подивився на мене без страху:

«Ні».

«Тоді що ти тут робиш?»

Він глибоко вдихнув, ніби готувався сказати щось вагоме. І тоді

«Ти мій тато».

Я кліпнув: мабуть, нерозчув.

«Що?»

«Ти мій тато», повторив він так спокійно, наче це було чимось звичайним.

Я витріщився, чекаючи, що зараз вискочить прихована камера з криком «Розіграш!».

Але ні. Тільки шестирічний хлопчик на моєму ганку, який дивиться на мене. Я провів рукою по обличчі.

«Або мені потрібна ще кава, або це сні