Тато, знайомся: моя майбутня дружина і твоя невістка

— Тату, познайомся, це моя майбутня дружина і твоя невістка, Василина! — сяяв від щастя Богдан.
— Хто?! — з подивом запитав професор, доктор наук Роман Филимонович. — Якщо це жарт, то він не дуже вдалий!
Чоловік з відразою розглядав нігті на грубих пальцях «невістки». Йому здавалося, що ця дівчина не знає, що таке вода і мило. Як інакше пояснити бруд під нігтями?
«Боже мій! Добре, що моя Лариса не дожила до цього сорому! Ми ж намагалися прищепити цьому пустуну хороші манери», — промайнуло в його думках.
— Це не жарт! — з викликом промовив Богдан. — Василина залишиться у нас, а через три місяці ми одружимося. Якщо ти не хочеш брати участь у шлюбі сина, то я обійдуся без тебе!
— Доброго дня! — усміхнулася Василина і впевнено пройшла на кухню. — Це пиріжки, малинове варення, сушені гриби…, — дівчина перераховувала продукти, які діставала зі зношеної торби.
Роман Филимонович схопився за серце, побачивши, як Василина зіпсувала білу скатертину ручної вишивки, проливши варення.
— Богдане! Одумайся! Якщо ти це робиш мені на зло, то не варто… Це занадто жорстоко! З якого села ти привіз цю невігласу? Я не дозволю їй жити у своєму домі! — кричав професор у відчаї.
— Я люблю Василину. І моя дружина має право жити на моїй житловій площі! — з насмішкою посміхнувся хлопець.
Роман Филимонович зрозумів, що син просто насміхається над ним. Не спорячи далі, чоловік мовчки пішов у свою кімнату.
Відносини з сином сильно змінилися з нещодавніх пір. Після смерті матері Богдан став неконтрольованим. Хлопець кинув інститут, грубіянив батькові і вів розгульне життя.
Роман Филимонович сподівався, що син зміниться. Стане як раніше розсудливим і добрим. Але з кожним днем Богдан віддалявся. І ось сьогодні привіз у будинок цю дівчину, знаючи, що батько ніколи не схвалить його вибір.
Незабаром Богдан з Василиною зареєстрували шлюб. Роман Филимонович відмовився бути присутнім на весіллі, не бажаючи приймати неграмотну невістку. Злість брала через те, що місце Лариси, прекрасноï господинï, дружини й матері, зайняла ця безграмотна дівчина, яка й двох слів зв’язати не могла.
Василина наче не помічала поганого ставлення свекра, намагаючись йому догодити, проте тільки гірше робила. Чоловік не бачив у ній жодної хорошої якості, через те, що дівчина була невихована.
Богдан, награвшись у зразкового чоловіка, знову став пити й гуляти. Батько часто чув сварки молодят, радіючи цьому, сподіваючись, що Василина поїде назавжди.
— Роман Филимоновичу! — зайшла якось невістка в сльозах. — Богдан хоче розлучитися та виганяє мене на вулицю, а я чекаю дитину!
— По-перше, чому ж на вулицю? Ти не бездомна… Їдь туди, звідки приїхала. І те, що ти вагітна, не дає тобі права жити тут після розлучення. Вибач, але я не стану втручатися у ваші стосунки, — сказав чоловік, радіючи, що нарешті позбавиться від набридлої невістки.
Василина заплакала у розпуці й пішла збирати речі. Вона не розуміла, чому свекор зненавидів її з першого погляду, чому Богдан пограв із нею, як з іграшкою, й викинув на вулицю. Ну й що, що вона з села? Адже в неї теж є душа й почуття…
***
Пройшло вісім років… Роман Филимонович жив у будинку для літніх людей. За останні роки похилий чоловік дуже заслаб. Звісно, цим одразу ж скористався Богдан, швидко помістивши батька, аби позбутися зайвого клопоту.
Старий змирився зі своєю часткою, розуміючи, що іншого виходу нема. За своє довге життя зумів тисячам людей привити такі якості, як любов, повага й турбота. Йому досі приходять листи подяки від колишніх учнів… А от рідного сина виховати людиною не зміг…
— Роман, до тебе гості приїхали, — сказав сусід по кімнаті, повернувшись із прогулянки.
— Хто? Богдан? — вирвалося у старого, хоча в душі він розумів, що це неможливо. Син ніколи не приїде до нього, занадто сильно ненавидів він батька…
— Не знаю. Мене чергова кликала, щоб я покликав тебе. Чого ж ти сидиш? Іди швидше! — усміхнувся сусід.
Роман взяв тростину й неспішно вийшов з маленької, задушливої кімнати. Спускаючись сходами, він здалеку побачив її й одразу впізнав, хоча з їх останньої зустрічі минуло багато часу.
— Здрастуй, Василино, — промовив чомусь тихо, опускаючи голову. Напевно, досі відчував свою провину перед тією дівчиною, щирою і простою, за котру не захотів вступитися тоді, вісім років тому…
— Роман Филимонович?! — здивувалася жінка з рожевими щічками. — Ви так змінилися… Хворієте?
— Трошки…, — сумно усміхнувся він. — Як ти тут? Звідки дізналася, де я?
— Богдан розповів. Ви ж знаєте, він ніяк не хоче спілкуватися з сином. А хлопчик постійно проситься, то до тата, то до дідуся… Іван же не винен, що ви його не визнаєте. Дитині не вистачає спілкування з рідними. Ми з ним лишилися самі…, — мовила жінка тремтячим голосом. — Пробачте, напевно я даремно все це затіяла.
— Зачекай! — попросив старий. — Який він вже, Іванко? Пам’ятаю, востаннє ти надсилала фото, коли йому було всього три рочки.
— Він тут, біля входу. Покликати? — нерішуче запитала Василина.
— Авжеж, дочко, клич! — зрадів Роман Филимонович.
До холу зайшов рижий хлопчик, мов зменшена копія Богдана. Іванко невпевнено підійшов до дідуся, якого ніколи не бачив.
— Здрастуй, сину! Який ти вже великий…, — зі сльозами сказав старий, обіймаючи онука.
Вони довго розмовляли, прогулюючись осінніми алеями парку, що прилягав до території будинку для літніх людей. Василина розповідала про нелегке життя, про те, як рано померла її мати, і як молодій жінці довелося самій виховувати сина і господарство.
— Пробач, Василино! Я дуже винен перед тобою. Хоч і вважав себе все життя розумною й освіченою людиною, але тільки нещодавно зрозумів, що людей треба цінувати не за розум і виховання, а за щирість і душевність, — вимовив старий.
— Роман Филимонович! У нас до вас пропозиція, — усміхнулася Василина, нервуючи й запинаючись. — Поїхали до нас! Ви самотні, а ми з сином одні… Так хочеться, щоб поруч був рідний.
— Діду, поїхали! Будемо разом на риболовлю ходити, у ліс за грибами… У нас у селі дуже гарно, та й місця в домі багато! — попросив Іван, не відпускаючи руки дідуся.
— Поїхали! — усміхнувся Роман Филимонович. — Я багато упустив у вихованні сина, сподіваюся, що зможу дати тобі те, чого не дав свого часу Богдану. Тим паче, я ніколи не був у селі. Сподіваюся, мені сподобається!
— Звісно, сподобається! — розсміявся Іванко.