Таточку, я їстиму дуже мало, тільки не віддавай мене в дитячий будинок!” — благала дівчинка, витираючи сльози

Щоденник.
“Таточку, я їстиму дуже мало. Не віддавай мене в дитбудинок.” благала дівчинка, витираючи сльози.
У невеличкому селі, де вулиці тонули у піщаному пилу, а хати стояли тісно одна біля одної, жила звичайна родина. Іван і Марійка люди, які бачили на своєму віку чимало. Багатими їх не назвеш, але й голоду вони не знали. Їхні дні минали в роботі на землі, турботі про дітей та домашніх клопотах. Відчувалося, що їхнє життя повне й завершене. Але одного дня все змінилося.
Марійка дізналася, що знову вагітна.
Іван був чоловіком практичним і розсудливим. Йому здавалося безглуздим збільшувати родину, коли ледве вистачає на трьох дітей. Грошей ледь вистачало на найнеобхідніше, а тепер ще й четвертий рот.
“Марійко, ти зовсім розуму позбулася? Тобі ж уже сорок три! Ми ледве справляємося з тими, хто є, а тепер” Іван довго шукав слова, щоб виразити своє розчарування.
Але Марійка була непохитна. Вона відчувала, що ця дитина має народитися. Для неї це рішення було глибоко особистим, вищим за будь-які розумові аргументи.
Коли на світ зявилася Оленка, Іван навіть не поїхав зустрічати дружину з пологового. Народження дівчинки для нього ніби відбулося десь на узбіччі його життя. Коли він повернувся додому, все виглядало як раніше тільки тепер у хаті зявилася ще одна малеча, яка майже одразу загубилася серед інших.
“Іване, подивись, яка ж вона гарненька!” Марійка дивилася на новонароджену з любовю, але в очах чоловіка не було жодної краплі тепла.
Молодша донька росла в тіні старших дітей та холодного батька. Сестри й брат майже не помічали її. Марійка намагалася дати Оленці все, що могла, але сили її були не безмежні. Часто дівчинка залишалася сама, занурена у свої думки, намагаючись зрозуміти, чому батько, якому вона так прагнула сподобатися, не звертає на неї уваги.
Оленка мріяла, що якщо зробить щось особливе, то батько нарешті помітить її. Навіть у шість років вона сподівалася, що він пограє з нею або хоча б заговорить. Вона слідкувала за ним поглядом, коли він спілкувався з іншими дітьми, але він завжди відводив очі.
“Тату, подивись, які ягоди я назбирала!” одного разу Оленка підбігла до нього з кошиком, повним полуниць.
Але Іван лише насупився:
“Постав на стіл, мені не коли.”
Одного разу, коли Оленці виповнилося шість, вона пішла з матірю в ліс по гриби. З радістю вона збирала улюблені гриби батька, мріючи, що цього вечора вони проведуть разом за сімейною вечерею. Вона вірила, що так зможе хоча б трохи заслужити його увагу.
Але доля розпорядилася інакше. Почався раптовий злива. Марійка, поспішаючи додому, спіткнулася об корч і впала. Оленка, перелякавшись, кинула відро з грибами й побігла додому.
“Тату, мама впала!” закричала вона, задихаючись від бігу.
Іван сидів за столом і не одразу усвідомив, що відбувається.
“Мама не встає!” повторяла Оленка, показуючи у бік лісу.
Родина кинулася на допомогу. Коли вони дісталися місця, Марійка лежала без руху. Лікарі пізніше повідомили, що вона померла миттєво, вдарившись головою об пень.
Після того дня життя Оленки змінилося назавжди. Іван, переживши похорони дружини, почав звинувачувати в усьому молодшу доньку.
“Це ти винувата!” кричав він на Оленку, коли вона плакала в кутку. “Ти її вбила!”
Старші діти, підтримуючи батька, вимагали, щоб він позбувся “винуватиці”. Оточена ненавистю й звинуваченнями, Оленка відчувала, як її світ руйнується. Вона не могла зрозуміти, чому її ніхто не любить і чому вся біль родини впала саме на неї.
“Тату, вижені її! Вона винувата в тому, що мами вже немає”, наполягала старша сестра, дивлячись на батька з обра