З життя
Тату, знайомся: моя майбутня дружина і твоя невістка
— Тату, познайомся, це моя майбутня дружина, і твоя невістка, Варвара! — випромінював щастя Борис.
— Хто?! — здивовано перепитав професор, доктор наук Роман Олексійович. — Якщо це жарт, то він зовсім не вдалий!
Чоловік з відразою розглядав нігті на грубих пальцях “невістки”. Йому здавалося, що ця дівчина ніколи не бачила води і мила. Інакше як пояснити бруд, що в’ївся під нігті?
«О Господи! Як добре, що моя Ларочка не дожила до такого ганьби! Адже ми намагалися прищепити цьому ледарю найкращі манери», — міркував він.
— Це не жарт! — твердо відказав Борис. — Варвара залишиться у нас, і через три місяці ми одружимося. Якщо ти не хочеш бути частиною шлюбу свого сина, то ми обійдемося без тебе!
— Добрий день! — усміхнулася Варя, впевнено рушаючи до кухні. — Ось пиріжки, малинове варення, сушені гриби…, — дівчина перераховувала продукти, які виймала зі старого рюкзака.
Роман Олексійович схопився за серце, побачивши, як Варя зіпсувала білосніжну скатертину з ручною вишивкою розлитим варенням.
— Борисе! Опам’ятайся! Якщо ти це робиш назло мені, то не варто… Це надто жорстоко! З якого села ти притягнув цю невчену? Я не дозволю їй жити в своєму домі! — з відчаєм кричав професор.
— Я люблю Варю. І моя дружина має право жити на моїй житлоплощі! — із знущанням посміхнувся хлопець.
Роман Олексійович розумів, що син просто знущається над ним. Не бажаючи затягувати суперечку, чоловік мовчки вирушив до своєї кімнати.
Останнім часом стосунки з сином дуже змінилися. Після смерті матері Борис став некерованим. Хлопець кинув університет, грубіянив батькові і вів безтурботне життя.
Роман Олексійович сподівався, що син зміниться. Стане як раніше: розсудливим і добрим. Але з кожним днем Борис віддалявся від нього. Ось і сьогодні привів у дім цю селючку. Він знав, що батько ніколи не схвалить його вибору, тому й приволік когось незрозумілого…
Незабаром Борис і Варя розписалися. Роман Олексійович відмовився бути присутнім на весіллі, не хотів приймати небажану невістку. Його охопив гнів від того, що місце Ларочки, чудової господині дому, дружини і матері, зайняла ця необізнана дівчина, яка і двох слів докупи не могла скласти.
Варвара наче не зауважувала поганого ставлення тестя до своєї персони і намагалася в усьому йому догодити, але лише гіршала ситуація. Чоловік не бачив жодної хорошої риси у ній, тільки через те, що дівчина була необізнана і з поганими манерами…
Борис наситившись грою у зразкового чоловіка, знову почав пити і гуляти. Батько часто чув сварки між молодими і тільки радів цьому, сподіваючись, що Варя назавжди залишить його дім.
— Романе Олексійовичу! — забігла якось невістка в сльозах. — Борис хоче розлучення, більше того, він виганяє мене на вулицю, а я чекаю на дитину!
— По-перше, чому ж на вулицю? Адже ти не бездомна… Їдь туди, звідки приїхала. А те, що ти вагітна, не дає тобі права жити тут після розлучення. Пробач, але я не буду втручатися у ваші стосунки, — промовив чоловік, радіючи в душі, що нарешті позбудеться нав’язливої невістки.
Варя розплакалася в розпачі і пішла збирати речі. Вона не розуміла, чому тесть зненавидів її з першого погляду, чому Борис, погравшись з нею неначе з собачкою, викинув на вулицю. Ну і що, що вона із села? Адже у неї теж є душа і почуття…
***
Минуло вісім років… Роман Олексійович жив у будинку для літніх людей. Похилий чоловік дуже здав у останні роки. Звісно, Борис скористався цим і швидко відправив батька, щоб позбутися зайвих турбот.
Старий змирився зі своєю долею, розуміючи, що іншого виходу немає. За своє довге життя він зумів прищепити тисячам людей такі якості, як любов, повагу і турботу. Йому досі приходять листи подяки від колишніх учнів… А от сина виховати людиною не вдалося…
— Ромо, до тебе гості приїхали, — промовив сусід по кімнаті, повернувшись із прогулянки.
— Хто? Борис? — вирвалося у старого, хоча в душі він розумів, що це неможливо. Син ніколи не приїде до нього, він надто сильно ненавидів батька…
— Не знаю. Мені чергова сказала, щоб я покликав тебе. Чого ж ти сидиш? Біжи швидше! — усміхнувся сусід.
Роман взяв палицю і не поспішаючи вийшов із маленької, задушливої кімнатки. Спускаючись сходами, він здалеку побачив її і одразу впізнав, хоча минуло багато часу з їхньої останньої зустрічі.
— Привіт, Варвара! — тихо промовив, опустивши голову. Напевно, досі відчував свою вину перед тією щирою і простою дівчиною, за яку не захотів заступитися тоді, вісім років тому…
— Романе Олексійовичу?! — здивувалася рум’яна жінка. — Ви так змінилися… Хворієте?
— Трохи…, — сумно усміхнувся він. — Як ти тут? Звідки дізналася, де я?
— Борис розповів. Ви ж знаєте, він ні в яку не хоче спілкуватися з сином. А хлопчик постійно проситься, то до тата, то до дідуся… Ваня ж не винен, що ви не визнаєте його. Дитині не вистачає спілкування з рідними. Ми ж з ним залишились удвох…, — промовила жінка тремтячим голосом. — Вибачте, мабуть, я даремно все це затіяла.
— Зачекай! — попросив старий. — Який він вже, Ванечка? Пам’ятаю, востаннє ти надсилала фото, де йому всього три рочки було.
— Він тут, біля входу. Покликати? — нерішуче запитала Варя.
— Звісно, доню, клич! — зрадів Роман Олексійович.
В хол зайшов рудий хлопчик, повна, зменшена копія Бориса. Ваня невпевнено підійшов до дідуся, якого ніколи не бачив.
— Привіт, сину! Який же ти вже великий…, — заплакав старий, обіймаючи внука.
Вони довго розмовляли, гуляючи осінніми алеями парку, що прилягав до території будинку для літніх людей. Варя розповідала про своє нелегке життя, про те, як рано померла її мати, і молодій жінці довелося одній піднімати на ноги сина і господарство.
— Вибач, Варенька! Я дуже винен перед тобою. Хоч і вважав себе все життя розумною, освіченою людиною, але тільки нещодавно зрозумів, що людей потрібно цінувати не за розум і виховання, а за щирість і душевність, — промовив старий.
— Романе Олексійовичу! У нас до вас пропозиція, — усміхнулася Варя, нервуючи і запинаючись. — Їдьте до нас! Ви самотні, і ми з сином одні… А так хочеться, щоб поруч була рідна людина.
— Діду, поїхали! Будемо разом на рибалку ходити, в ліс за грибами… У нас дуже гарно в селі, і місця в будинку багато! — попросив Ваня, не відпускаючи руку дідуся.
— Поїхали! — усміхнувся Роман Олексійович. — Я багато втратив у вихованні сина, сподіваюся, що зможу дати тобі те, чого не дав свого часу Борису. Тим більше, я ніколи не був у селі. Сподіваюся, мені сподобається!
— Звісно, сподобається! — засміявся Ванюша.
His Wife Packed Her Bags and Vanished Without a Trace — When Manipulation Backfires and Family Ties Are Tested
His wife packed her things and disappeared without a trace. “Stop acting like a saint. Itll all work out. Women...
Grandson Doesn’t Matter: When a Mother-in-Law Favors One Grandchild and Ignores the Other, a Father’s Loyalty is Tested
Mum thinks that Sophie cant cope, my husband finally muttered. She says she needs more help because she hasnt got...
Came Home Early: A Heavily Pregnant Wife Surprises Her Husband, but Instead of a Warm Welcome, She’s Sent Shopping for Beef and Left Waiting on the Street While He Cleans the Flat
Returned Home Early Tuesday, 7th March Are you at the bus stop? Toms voice shot up sharply on the phone....
The Carer for the Wife — What do you mean? — Lida thought she must have misheard. — Where am I supposed to go? Why? What for? — Oh, can we just skip the dramatics, please? — he grimaced. — What’s not clear here? There’s no one left for you to take care of. Where you go is none of my concern. — Ed, what’s wrong with you? Weren’t we planning to get married…? — That was your idea. I never said any such thing. At 32, Lida decided to turn her life around and leave her small hometown. What was left for her there? Endure her mother’s nagging? Her mother simply couldn’t stop scolding Lida about the divorce, constantly asking how she managed to “lose” her husband. Yet Vas’ka wasn’t worth a kind word—drunk and a womaniser! How did she end up marrying him all those eight years ago? Lida wasn’t at all upset about the divorce—in fact, she felt she could finally breathe again. But she argued constantly with her mum about it, and they also fought about money, which was always in short supply. So, she’d head off to the county town and land a great job there! Look at Svetka—her old school friend—she’d been married for five years to a widower. Who cares if he’s 16 years older and hardly a heartthrob, at least he has a flat and a decent income. And Lida reckoned she was just as good as Svetka! — Well, thank heavens! You’ve come to your senses! — Svetka encouraged her. — Pack your things, you can stay with us for a bit, and we’ll sort out the job situation. — Won’t your Vadim Petrovich mind? — Lida was unsure. — Don’t be silly! He does whatever I ask! Don’t worry, we’ll get by! Still, Lida didn’t want to stay long at her friend’s place. After just a couple of weeks and her first wages, she rented her own room. And just a couple of months later, she had a stroke of luck. — Why is a woman like you working in the market? — said one of her regulars, Edward Boris, with concern. Lida knew all her regulars by name by now. — It’s cold, it’s hard work—not ideal. — Gotta earn money somehow, — she shrugged, — unless you have another offer? Edward Boris wasn’t exactly a dreamboat in her eyes—twenty years older, a bit pudgy, starting to bald, and with a shrewd look in his eye. He was always particular about choosing his vegetables and paid to the penny. But he dressed well and drove a nice car—definitely not a down-and-out, not a drunk. He also had a wedding ring, so she never considered him as husband material. — You strike me as responsible, steady, and clean, — Edward Boris switched to a familiar tone, — have you ever cared for anyone who was ill? — I used to look after a neighbour, actually. She had a stroke, her children live far away, so they paid me to help. — That’s great! — he exclaimed, and then put on a somber face: — My wife, Tamara, has had a stroke too. The doctors say she has little chance of recovery. I’ve brought her home, but I haven’t got time to look after her. Will you help? I’ll pay you properly. Lida didn’t have to think long—much better to be in a warm flat changing bedpans than freezing on the market for ten hours a day serving picky customers! He even suggested she live there, so no more rent. — They’ve got three spare rooms! You could play football in there! — she delightedly told her friend. — No children either. Tamara’s mother was a real madam—even at 68, she acted half her age. She’d just remarried and was busy with her husband. No one else to care for the invalid. — Is she really that sick? — Oh yes, poor thing can’t move or speak. She won’t get better. — You almost sound happy about it, — Svetka eyed her. — Of course not, — Lida looked down, — but once Tamara’s gone, Edward Boris would be free… — Are you for real, Lida? Wishing someone dead for a flat?! — I’m not wishing anyone dead—I’m just not going to miss my chance! Easy for you to say, you’ve got it made! They had a huge fight and didn’t speak for half a year—until Lida confessed to Svetka her romance with Edward Boris. They couldn’t live without each other, but of course, he’d never leave his wife—not that type! So for now, she’d remain his lover. — So you’re shacking up with him while his wife is dying in the next room? — her friend was appalled. — Do you even see how vile that is? Or are you that blinded by his money—if he’s even got it? — Trust you to never say a kind word, — Lida retorted. They stopped talking again, but she barely felt guilty—well, perhaps just a bit. She cared for Tamara with real diligence, and since her affair with Edward Boris began, she took on all the housework too. After all, a man needs more than just a woman in his bed—he wants a good meal, crisp shirts, a clean flat. Lida thought her lover was very content, and she was enjoying her life too. She barely noticed Edward had stopped paying her for caring for his wife. Not that it mattered now—they were almost like husband and wife! He gave her money for shopping, and she managed the budget, not realising it was tight. And his job paid well enough—but never mind, once they got married it would all become clear. With time, the spark between them dulled, and Edward lingered less at home, but Lida put it down to the strain of having a sick wife. She pitied him, even though he barely spent a minute a day checking on Tamara. Even so, Lida wept when Tamara finally passed away. She’d given a year and a half of her life to that woman—you can’t get that time back. She organised the funeral too—Edward was “too grief-stricken.” He gave her the bare minimum for expenses, but she did everything properly. No one could accuse her of a thing. Even the neighbours, gossiping about her and Edward—nothing escapes them!—nodded approvingly at the funeral. His mother-in-law too seemed satisfied. So Lida never expected what Edward said next. — You understand there’s no need for your services anymore, so I’m giving you a week to move out, — he said on the tenth day after the funeral. — What do you mean? — Lida’s voice faltered. — Where should I go? Why? — Please, do we have to have this scene? — he sighed. — There’s no one left for you to care for, and where you go is none of my business. — Ed, what’s wrong with you? We were supposed to get married… — That’s your fantasy. I never said anything of the sort. Next morning, after a sleepless night, Lida tried to talk again, but he just repeated the same words and urged her to move quickly. — My fiancée wants to renovate before the wedding, — was all he said. — Fiancée? Who’s that? — None of your business. — Oh, none of my business?! Well, I’ll move out, but you’ll pay me for my work first. You were meant to pay forty grand a month. I only got paid twice. So you owe me £8,000. — You can do the sums, can’t you! — he snorted. — Don’t get carried away… — And you owe for cleaning too! I won’t nit-pick, just pay me ten grand and we’ll call it even. — Or what? You’ll go to court? There’s no contract. — I’ll tell Tamila—remember, your mother-in-law owns this flat. Edward’s face changed, but he recovered quickly. — Who’d believe you? — he huffed. — You know what? I don’t want to see you. Get out now. — You’ve got three days, darling. No ten grand, and there’ll be a scandal, — Lida replied, heading for a cheap hostel. She’d managed to save some of the housekeeping money. On the fourth day, having had no answer, Lida went back to the flat. Tamila, the mother-in-law, was there. Lida could see from Edward’s face she’d never get paid. So she told Tamila everything. — She’s making it all up! Don’t listen! — the widower protested. — Well, well, I’d heard rumours at the funeral, but I didn’t believe them — Tamila’s stare was fierce. — Now it all makes sense. And you, my dear son-in-law, don’t forget who owns this flat? Edward froze. — So, I want you out of here within the week. No—within three days. Tamila turned to leave, then paused at Lida. — And you, standing there like you expect a prize? Get out! Lida bolted from the flat, realising there’d be no money for her—not now. Back to the market again; there’d always be work there… **The Carer’s Devotion: Betrayal Behind Closed Doors in Suburban England**
A Carer for My Wife What do you mean? Linda could hardly believe what she was hearing. Where am I...
We Refused to Let Our Daughter in: A Family’s Tense Night of Tough Love, Despair, and Final Chances
Why didnt you let her back in? Kate finally asked, her voice barely above a whisper. It was the question...
Don’t Bother Unpacking – You’re Moving Out Tonight: Leona Was Sprawled on the Sofa When Irina Walked In, Only for Her Husband to Announce Their Divorce After a Fateful New Year’s Eve Discovery Involving a Dodgy “Bunny” Costume, Some Holiday Deceptions, and the Truth Unraveling Faster Than Tinsel on a Christmas Tree
Dont bother unpacking your suitcase youre moving out So, whats going on? demanded Emma, her voice leaving no room for...
The Summerhouse Standoff: A Daughter Takes Back What’s Hers
The Summer House Issue Daughter Gets Her Due Lucy, you have to understand, its a dire situation, Geoffrey Taylor pinched...
Even the Good Ones Get Left Behind
A fine woman can be left behind too In the looking glass, Alice saw herselfa lovely woman of thirty-five with...