Тату, знайомся: моя майбутня дружина і твоя невістка

— Тату, познайомся, це моя майбутня дружина, і твоя невістка, Варвара! — випромінював щастя Борис.

— Хто?! — здивовано перепитав професор, доктор наук Роман Олексійович. — Якщо це жарт, то він зовсім не вдалий!

Чоловік з відразою розглядав нігті на грубих пальцях “невістки”. Йому здавалося, що ця дівчина ніколи не бачила води і мила. Інакше як пояснити бруд, що в’ївся під нігті?

«О Господи! Як добре, що моя Ларочка не дожила до такого ганьби! Адже ми намагалися прищепити цьому ледарю найкращі манери», — міркував він.

— Це не жарт! — твердо відказав Борис. — Варвара залишиться у нас, і через три місяці ми одружимося. Якщо ти не хочеш бути частиною шлюбу свого сина, то ми обійдемося без тебе!

— Добрий день! — усміхнулася Варя, впевнено рушаючи до кухні. — Ось пиріжки, малинове варення, сушені гриби…, — дівчина перераховувала продукти, які виймала зі старого рюкзака.

Роман Олексійович схопився за серце, побачивши, як Варя зіпсувала білосніжну скатертину з ручною вишивкою розлитим варенням.

— Борисе! Опам’ятайся! Якщо ти це робиш назло мені, то не варто… Це надто жорстоко! З якого села ти притягнув цю невчену? Я не дозволю їй жити в своєму домі! — з відчаєм кричав професор.

— Я люблю Варю. І моя дружина має право жити на моїй житлоплощі! — із знущанням посміхнувся хлопець.

Роман Олексійович розумів, що син просто знущається над ним. Не бажаючи затягувати суперечку, чоловік мовчки вирушив до своєї кімнати.

Останнім часом стосунки з сином дуже змінилися. Після смерті матері Борис став некерованим. Хлопець кинув університет, грубіянив батькові і вів безтурботне життя.

Роман Олексійович сподівався, що син зміниться. Стане як раніше: розсудливим і добрим. Але з кожним днем Борис віддалявся від нього. Ось і сьогодні привів у дім цю селючку. Він знав, що батько ніколи не схвалить його вибору, тому й приволік когось незрозумілого…

Незабаром Борис і Варя розписалися. Роман Олексійович відмовився бути присутнім на весіллі, не хотів приймати небажану невістку. Його охопив гнів від того, що місце Ларочки, чудової господині дому, дружини і матері, зайняла ця необізнана дівчина, яка і двох слів докупи не могла скласти.

Варвара наче не зауважувала поганого ставлення тестя до своєї персони і намагалася в усьому йому догодити, але лише гіршала ситуація. Чоловік не бачив жодної хорошої риси у ній, тільки через те, що дівчина була необізнана і з поганими манерами…

Борис наситившись грою у зразкового чоловіка, знову почав пити і гуляти. Батько часто чув сварки між молодими і тільки радів цьому, сподіваючись, що Варя назавжди залишить його дім.

— Романе Олексійовичу! — забігла якось невістка в сльозах. — Борис хоче розлучення, більше того, він виганяє мене на вулицю, а я чекаю на дитину!

— По-перше, чому ж на вулицю? Адже ти не бездомна… Їдь туди, звідки приїхала. А те, що ти вагітна, не дає тобі права жити тут після розлучення. Пробач, але я не буду втручатися у ваші стосунки, — промовив чоловік, радіючи в душі, що нарешті позбудеться нав’язливої невістки.

Варя розплакалася в розпачі і пішла збирати речі. Вона не розуміла, чому тесть зненавидів її з першого погляду, чому Борис, погравшись з нею неначе з собачкою, викинув на вулицю. Ну і що, що вона із села? Адже у неї теж є душа і почуття…

***

Минуло вісім років… Роман Олексійович жив у будинку для літніх людей. Похилий чоловік дуже здав у останні роки. Звісно, Борис скористався цим і швидко відправив батька, щоб позбутися зайвих турбот.

Старий змирився зі своєю долею, розуміючи, що іншого виходу немає. За своє довге життя він зумів прищепити тисячам людей такі якості, як любов, повагу і турботу. Йому досі приходять листи подяки від колишніх учнів… А от сина виховати людиною не вдалося…

— Ромо, до тебе гості приїхали, — промовив сусід по кімнаті, повернувшись із прогулянки.

— Хто? Борис? — вирвалося у старого, хоча в душі він розумів, що це неможливо. Син ніколи не приїде до нього, він надто сильно ненавидів батька…

— Не знаю. Мені чергова сказала, щоб я покликав тебе. Чого ж ти сидиш? Біжи швидше! — усміхнувся сусід.

Роман взяв палицю і не поспішаючи вийшов із маленької, задушливої кімнатки. Спускаючись сходами, він здалеку побачив її і одразу впізнав, хоча минуло багато часу з їхньої останньої зустрічі.

— Привіт, Варвара! — тихо промовив, опустивши голову. Напевно, досі відчував свою вину перед тією щирою і простою дівчиною, за яку не захотів заступитися тоді, вісім років тому…

— Романе Олексійовичу?! — здивувалася рум’яна жінка. — Ви так змінилися… Хворієте?

— Трохи…, — сумно усміхнувся він. — Як ти тут? Звідки дізналася, де я?

— Борис розповів. Ви ж знаєте, він ні в яку не хоче спілкуватися з сином. А хлопчик постійно проситься, то до тата, то до дідуся… Ваня ж не винен, що ви не визнаєте його. Дитині не вистачає спілкування з рідними. Ми ж з ним залишились удвох…, — промовила жінка тремтячим голосом. — Вибачте, мабуть, я даремно все це затіяла.

— Зачекай! — попросив старий. — Який він вже, Ванечка? Пам’ятаю, востаннє ти надсилала фото, де йому всього три рочки було.

— Він тут, біля входу. Покликати? — нерішуче запитала Варя.

— Звісно, доню, клич! — зрадів Роман Олексійович.

В хол зайшов рудий хлопчик, повна, зменшена копія Бориса. Ваня невпевнено підійшов до дідуся, якого ніколи не бачив.

— Привіт, сину! Який же ти вже великий…, — заплакав старий, обіймаючи внука.

Вони довго розмовляли, гуляючи осінніми алеями парку, що прилягав до території будинку для літніх людей. Варя розповідала про своє нелегке життя, про те, як рано померла її мати, і молодій жінці довелося одній піднімати на ноги сина і господарство.

— Вибач, Варенька! Я дуже винен перед тобою. Хоч і вважав себе все життя розумною, освіченою людиною, але тільки нещодавно зрозумів, що людей потрібно цінувати не за розум і виховання, а за щирість і душевність, — промовив старий.

— Романе Олексійовичу! У нас до вас пропозиція, — усміхнулася Варя, нервуючи і запинаючись. — Їдьте до нас! Ви самотні, і ми з сином одні… А так хочеться, щоб поруч була рідна людина.

— Діду, поїхали! Будемо разом на рибалку ходити, в ліс за грибами… У нас дуже гарно в селі, і місця в будинку багато! — попросив Ваня, не відпускаючи руку дідуся.

— Поїхали! — усміхнувся Роман Олексійович. — Я багато втратив у вихованні сина, сподіваюся, що зможу дати тобі те, чого не дав свого часу Борису. Тим більше, я ніколи не був у селі. Сподіваюся, мені сподобається!

— Звісно, сподобається! — засміявся Ванюша.