Тату, знайомся: моя майбутня дружина та твоя невістка

— Тату, познайомся, це моя майбутня дружина, і твоя невістка, Оксана! — сяяв від щастя Борис.
— Хто?! — з подивом запитав професор, доктор наук Сергій Іванович. — Якщо це жарт, то він не дуже вдалий!
Чоловік із відразою дивився на нігті на грубих пальцях «невістки». У нього складалося враження, що ця дівчина не знала, що таке вода і мило. Інакше як пояснити глибокий бруд під нігтями?
«Боже мій! Як добре, що моя Галина не дожила до такого сорому! Адже ми намагалися прищепити цьому пустуну найкращі манери» — пролітало в голові.
— Це не жарт! — з викликом сказав Борис. — Оксана залишиться в нас, а через три місяці ми одружимось. Якщо ти не хочеш брати участь в одруженні сина, то обійдусь без тебе!
— Вітаю! — усміхнулась Оксана і пройшла по-господарськи на кухню. — Це пиріжки, малинове варення, сушені гриби…, — дівчина перераховувала продукти, які діставала з добряче потертої торби.
Сергій Іванович скривився, побачивши, як Оксана зіпсувала білосніжну скатертину ручної вишивки розлитим варенням.
— Борисе, схаменися! Якщо ти це робиш мені на зло, то не варто… Це занадто жорстоко! З якого села ти притягнув цю невігласку? Я не дозволю їй жити в своєму домі! — в розпачі кричав професор.
— Я кохаю Оксану. І моя дружина має право жити в моєму помешканні! — з сарказмом усміхнувся хлопець.
Сергій Іванович зрозумів, що син просто знущається з нього. Не продовжуючи сперечатися, чоловік мовчки пройшов у свою кімнату.
Останнім часом стосунки з сином сильно змінилися. Після смерті матері Борис став некерованим. Хлопець кинув університет, грубіянив батькові й вів безтурботне життя.
Сергій Іванович сподівався, що син зміниться. Стане розсудливим і добрим, як колись. Але з кожним днем Борис віддалявся від нього. І ось сьогодні привів у їхній дім цю сільську дівчину. Адже розумів, що батько ніколи не схвалить його вибір, тому і приволік невідомо кого…
Невдовзі Борис одружився з Оксаною. Сергій Іванович відмовився бути присутнім на весіллі, не хотів приймати нелюбиму невістку. Його охопила злість за те, що місце Галини, чудової господині в домі, дружини й матері, зайняла ця неосвічена дівчина, яка й двох слів зв’язати не могла.
Оксана начебто не помічала поганого ставлення свекра до себе й намагалася у всьому йому догодити, але робила тільки гірше. Чоловік не бачив у ній жодної хорошої якості лише через те, що дівчина була неосвічена і з поганими манерами.
Борис, наігравшись у зразкового чоловіка, знову почав пити й гуляти. Батько часто чув сварки молодих і радів цьому, сподіваючись, що Оксана поїде назавжди з його дому.
— Сергію Івановичу! — якось забігла невістка в сльозах. — Борис хоче розлучення, більше того, він виганяє мене на вулицю, а я чекаю на дитину!
— По-перше, чому ж на вулицю? Адже ти не бездомна… Їдь туди, звідки приїхала. А те, що ти вагітна, не дає тобі права жити тут після розлучення. Пробач, але я не стану втручатися у ваші стосунки, — сказав чоловік, радіючи в душі, що нарешті позбудеться настирливої невістки.
Оксана заплакала в розпачі й пішла збирати речі. Вона не розуміла, чому свекор зненавидів її з першого погляду, чому Борис поїграв із нею, як з собачкою, і викинув на вулицю. Ну і що, що вона з села? Адже у неї також є душа і почуття…
***
Минуло вісім років… Сергій Іванович жив у будинку для літніх людей. Похилого віку чоловік останні роки дуже здав. Звісно, цим одразу ж скористався Борис, швидко влаштував батька, щоб позбавити себе зайвих клопотів.
Старий змирився зі своєю долею, розуміючи, що іншого виходу немає. За своє довге життя він зумів тисячам людей прищепити такі якості, як любов, повага і турбота. Йому досі приходять листи подяки від колишніх учнів… А ось власного сина виховати людиною не зміг…
— Сергію, до тебе гості приїхали, — сказав сусід по кімнаті, повернувшись із прогулянки.
— Хто? Борис? — вирвалося у старого, хоча в душі він розумів, що це неможливо. Син ніколи не приїде до нього, надто вже ненавидів він батька…
— Не знаю. Мені черговий сказав, щоб я покликав тебе. Чого ж ти сидиш? Біжи швидше! — усміхнувся сусід.
Сергій взяв палицю і не поспішаючи вийшов із маленької, душної кімнатки. Спускаючись сходами, він здалеку побачив її і відразу впізнав, хоча й пройшло багато часу з їхньої останньої зустрічі.
— Вітаю, Оксано! — сказав чомусь тихо, опустивши голову. Мабуть, досі відчував свою провину перед тією дівчиною, щирою і простою, за яку не захотів заступитися тоді, вісім років тому…
— Сергію Івановичу?! — здивувалася рожевощока жінка. — Ви так змінилися… Хворієте?
— Трішки…, — сумно усміхнувся він. — Ти як тут? Звідки дізналася, де я?
— Борис розповів. Ви ж знаєте, він ніяк не хоче спілкуватися з сином. А хлопчик постійно проситься, то до тата, то до дідуся… Іван не винен, що ви його не визнаєте. Дитині не вистачає спілкування з рідними. Ми ж удвох з ним залишилися…, — вимовила жінка тремтячим голосом. — Пробачте, мабуть, я даремно це все затіяла.
— Зачекай! — попросив старий. — Який він уже, Іванко? Пам’ятаю, останнього разу ти надіслала фото, де йому лише три рочки було.
— Він тут, біля входу. Покликати? — нерішуче запитала Оксана.
— Звісно, доню, клич! — зрадів Сергій Іванович.
У хол увійшов рудий хлопчик, повна, зменшена копія Бориса. Іванко невпевнено підійшов до дідуся, якого ніколи не бачив.
— Привіт, сину! Який же ти вже великий…, — розчулився старий, обіймаючи онука.
Вони довго розмовляли, гуляючи осінніми алеями парку, що прилягав до території будинку для літніх людей. Оксана розповідала про своє нелегке життя, про те, як рано померла її мати, і молодій жінці довелося самостійно піднімати на ноги сина і вести господарство.
— Пробач, Оксанко! Я дуже винен перед тобою. Хоч і вважав себе все життя розумною, освіченою людиною, але лише недавно зрозумів, що людей потрібно цінувати не за розум і виховання, а за щирість і душевність, — промовив старий.
— Сергію Івановичу! У нас до вас пропозиція, — усміхнулась Оксана, нервуючи і запинаючись. — Поїхали до нас! Ви самотні, і ми з сином одні… А так хочеться, щоб поруч була рідна людина.
— Дідусю, поїхали! Будемо разом ходити на рибалку, в ліс по гриби… У нас дуже гарно в селі, і місця в домі багато! — попросив Іван, не відпускаючи руки дідуся.
— Поїдемо! — усміхнувся Сергій Іванович. — Я багато втратив у вихованні сина, сподіваюся, що зможу дати тобі те, чого не дав свого часу Борису. Тим більше, я ніколи не був у селі. Сподіваюся, мені сподобається!
— Звичайно, сподобається! — засміявся Іванко.