Телефонний дзвінок для Віри

Вірі Петрівні зателефонували. Адміністрація фабрики, де вона пропрацювала 50 років, хоче привітати її та вручити подарунок до 75-річчя.

Як вона зраділа! Вже десять років не працює, а ось згадали! Привітають! Та навіть якщо просто листівку подарують, і то буде приємно.

І ось настав цей день. Віра Петрівна гарно вбралася, навіть губи підмалювала, і вирушила раніше, щоб не запізнитися. Таких як вона “іменинників” зібралося шестеро. Всі один одного знають, як же раді були зустрічі! Заступник директора виголосив привітальну промову і вручив конвертики з купюрою в тисячу гривень. Потім жінка з відділу кадрів повела їх обідати в фабричну їдальню. Нагодували обідом, можна сказати, пригадали фабричне харчування.

І наприкінці вручили по “продуктовому набору”: п’ять видів круп по 1кг, пакет борошна 2кг, рибні консерви 3шт, і скляна банка яблучного соку 3літри.

Усе це, звісно, добре, приємно, потрібні продукти, але як усе це донести до дому?

Привітна жінка з відділу кадрів каже: “Милі жінки, не переживайте, можете щось залишити у мене в кабінеті, потім ще раз прийдете чи приїдете і заберете. Не хвилюйтеся, нічого не зникне!”

Віра Петрівна в житті різне бачила, і навіть про себе усміхнулася цьому проханню. Ага, залиш їм, і потім нічого не знайдеш!

Вирішила все забрати відразу. Целофановий пакет з супермаркету завжди був із нею. На пакеті написано, що витримує 10 кг, склала крупи, борошно і консерви, а банку соку взяла під пахву. І пішла потихеньку, обережно ступаючи по слизькому тротуару.

Жила Віра Петрівна через дві зупинки від фабрики, і все життя, звісно, ходила пішки. І зараз теж вирішила йти, як в автобус залізти, руки-то обидві зайняті. Нести важко, а на душі радісно. І сік цей їй наче й не потрібен, три літри.

Свого заготовила багато, яблуні вродили. Але раз дали — треба брати, згодиться! А крупи такі вони не їдять — сочевиця та ячка, та ще якась незнайома крупа, нічого, все згодиться! Віра Петрівна дійшла до повороту, відпочила.

Ось зараз перейду цю маленьку дорогу, якраз машини стоять, чекають коли світлофор засвітиться. Перейду так, навскіс, так ближче, до пішохідного переходу далеко йти. На дорозі крижана колія, ступає обережно.

За кермом дорогої гарної машини, перед якою намагалася перейти дорогу Віра Петрівна, сидів молодий хлопець, поруч його подруга. І, напевно, їм смішно було дивитися на розкарячену посеред дороги бабусю, і він, за якоюсь причиною, натиснув на сигнал. Різко, голосно, несподівано!

Віра Петрівна здригнулася, смикнулася, посковзнулася на колії, зробила хитромудрий пірует ногами і руками і гепнулась на дорогу. Банка розбилася.

Вона впала на пакет, від чого два мішечки з крупами луснули і сипнулися на дорогу. Пакет з борошном тріснув. Віра Петрівна піднялася на ноги, повернулась обличчям до дорогої гарної машини. З крізь працюючі “двірники”, які змітали сніг з лобового скла, на неї дивилися і давилися зі сміху молодий хлопець і його подруга, махали їй руками, мовляв, іди швидше з дороги, чого стала.

Вони крізь гримучу в салоні музику і власний сміх не могли чути, що казала ця бабуся, могли лише бачити її червоне гнівне обличчя. Ось вона нахилилася, мабуть, збирається зібрати свою авоську, і хлопець знову натиснув на сигнал. У голові у бабусі немов щось вибухнуло.

В одну мить згадалися розповіді її батька-фронтовика, як він метав гранати в фашистські танки, як учив її ніколи себе не давати в образу. Віра Петрівна дійсно підняла з землі пакет з крупою, і ткнувши в нього пальцем, щоб сипалася крупа, розмахнулася й метнула його в лобове скло гарної машини. Потім наступний пакет.

Хлопець сигналив, але вийти боявся. Віра Петрівна кидала і кидала, коли закінчилася крупа, вона підняла пакет з борошном, і це було круто, вона закинула його на дах машини, тріснутий пакет розсипався, покривши майже рівним шаром весь мокрий від снігу автомобіль. Переконавшись, що всі “набої” закінчились, Віра Петрівна підняла консервні банки, і тримаючи в руці одну, як би думаючи, куди її кинути, раптом побачила такий страх у очах хлопця за кермом.

Мабуть, такі ж очі були у фашистів при вигляді наших солдатів. Поклала їх у сумочку, струсила руки, перейшла дорогу й потьопала додому. Дихалося легко, і на душі спокій. А крупи такі вони все одно не їдять, соків своїх повно, ще й смачніші магазинних. І цього гаденяка покарала, тато був би задоволений.

Давно горів зелений сигнал світлофора, велику гарну машину всі об’їжджали і роздивлялися, усміхаючись. Хлопець так і не вийшов з машини, все дзвонив комусь по телефону. “Двірники” втомлено розмазували по лобовому склу білу жижу.

А ввечері несподівано приїхав онук. Привіз торт і шампанське. “Бабусю, я думав, ти тільки смачні пиріжки вмієш пекти, а ти у мене ще й з гранатою на танк зможеш! У YouTube тебе показали!”
Віра Петрівна тепер місцева знаменитість.

Ох, хто ж може знати, на що здатна “стара гвардія” в моменти відчаю. Краще нікому не знати.