Тепер прошу лише тарілку супу

Мені сімдесят сім, і я дожила до того дня, коли прошу у своєї невістки, Марічки, всього лише тарілку борщу. Колись я вважала, що її обов’язок — тримати дім у чистоті, готувати, вишивати, доглядати за родиною, як це робила я колись. Але час змінився, і я, Надія Іванівна, зрозуміла, що мої сподівання залишилися в минулому. Мене забрали до себе син Олексій та Марічка, і тепер я живу в їхньому домі, відчуваючи себе то гостя, то тягар. Серце болить від цих думок, але я вчусь приймати життя таким, яким воно є, хоча образа ще тліє всередині.

Колись я була господинею великої хати. Прокидалася з першими півнями, варила вареники, пекла паляниці, вишивала рушники, виховувала Олексія. Мій чоловік, царство йому небесне, працював на фабриці, а я стерегла домівку, щоб він повертався до затишку. Я думала, що так і має бути: жінка — берегиня, а невістка, коли прийде час, продовжить ці традиції. Коли Олексій привів Марічку, я сподівалася, що вона стане мені рідною, що ми разом готуватимемо, ділитимемося секретами, як у старі добрі часи. Але все вийшло інакше.

Марічка — сучасна жінка. Працює в компанії, завжди з телефоном, носить модний одяг, рідко готує. Коли вони з Олексієм одружилися, я ще жила у своїй квартирі, але два роки тому здоров’я підвело — ноги слабшали, голова крутилася. Олексій наполіг, щоб я переїхала до них: «Мамо, ми впораємося, тобі буде краще з нами». Я погодилася, продала квартиру, щоб не бути тягарем, і віддала гроші на ремонт їхнього дому. Гадала, допомагатиму по господарству, як зможу. Але виявилося, що Марічці не потрібна моя допомога — і мої очікування теж.

З першого дня я помітила, що їй не подобається, коли я заходжу на кухню. Я якось запропонувала зварити юшку, як любить Олексій, а вона усміхнулася й відповіла: «Надіє Іванівно, не турбуйтеся, я замовиму доставку, швидше буде». Замовиму? Я звикла, що їжа — це турбота, а не кнопка в додатку. Намагалася прибирати, але Марічка м’яко зупиняла: «Не треба, у нас пилосмок». Пилосмок? А де ж душа, де тепло? Я мовчала, але всередині росло відчуття, що я тут зайва. Олексій, мій син, тільки по-дитячому посміхався: «Мамо, Марічка впорається, відпочивай». Відпочивай? У мої сімдесят сім відпочинок — це не сидіти без діла, а почувати себе частиною життя.

Найболючіше — її ставлення. Я завжди вважала, що невістка повинна шанувати свекруху, допомагати, слухати поради. Але Марічка робить усе на свій лад. Вона готує якісь салати з авокадо, а не деруни, як я вчила. Дім у них чистий, але без життя — немає тих дрібничок, що роблять його рідним: ні вишитих серветок, ні запаху свіжого хліба. Я якось натякнула: «Марийко, може, спеклемо пампушки, Олексій любить із маком». А вона відповіла: «Надіє Іванівно, ми тепер менше їмо солодкого, дієта». Дієта? А чим годуватиметься душа?

Я почала ображатися. Думала, що вона мене не підтримує, не цінить мого досвіду. Пробувала говорити з Олексієм: «Сину, твоя дружина зовсім не дбає про домівку, усе на замовлення, усе через телефон. Невже це родина?» Але він лише махнув рукою: «Мамо, у нас усе гаразд, не ускладнюй». Гаразд? Для них, може, і гаразд, а я почуваюся, як стара шафа, яку поставили у кут. Сусідка, коли я їй розповіла, сказала: «Надіє, часи інші, тепер невістки не ті». Але я не хочу звинувачувати часи. Я хочу, щоб мене бачили, а не просто годували та клали спати.

Нещодавно я зрозуміла, що більше не витримаю. Марічка готувала вечерю — щось із куркою та незвичним соусом. Я сиділа у своїй кімнаті, слухала, як вони з Олексієм сміються, і раптом відчула себе чужою. Устала, пішла на кухню і сказала: «Марийко, звари мені, будь ласка, тарілку борщу. Звичайного, як я люблю, з картоплею». Вона здивувалася, але кивнула: «Добре, Надіє Іванівно, завтра приготую». І от учора вона принесла мені борщ — простий, теплий, майже як мій. Я їла і ледь не заплакала. Не через смак, а тому що зрозуміла: це все, чого я тепер прошу. Не рукоділля, не прибирання, не моїх правил — лише тарілку борщу.

Я усвідомила, що мої сподівання були з іншого життя. Марічка не буде такою, як я, і, можливо, це й не погано. Вона працює, втомлюється, а я, у свої роки, вже не можу судити, як має жити їхня родина. Але мені боляче, що я не потрібна так, як раніше. Олексій любить мене, я знаю, але він зайнятий своїм життям. А я сиджу в їхньому домі й думаю: де та жінка, що керувала всім? Залишилася лише бабуся, яка просить борщу.

Я вирішила не здаватися. Навчуся жити по-новому: дивитися свої серіали, гуляти у дворі, дзвінити подругам. Може, попрошу Марічку навчити мене замовити їжу через телефон — раптом сподобається? Але я не хочу бути тягарем.Я знайду свій маленький щастя, навіть якщо воно сховане в простій тарілці гарячого борщу.