– Тепер тітка буде твоєю новою мамою, – тато сказав це так урочисто, ніби виступав на сцені.

— Відтепер тітка Лариса буде твоєю новою мамою, — батько сказав це так урочисто, наче виступав на сцені.
— Ні! Не буде! — раптово вигукнула Оленка і, ледь стримуючи сльози, вибігла з-за столу.
Нова дружина і тепер господиня цього дому не встигла й слова мовити, як дівчинка повернулася з портретом, який зняла зі стіни:
— Ось моя мама! Інша мені не потрібна! Самі їжте свій торт.
— Повертайся за стіл, — розсердився батько. — Зараз же!
Але Лариса раптом голосно засміялася:
— Чудово! Не варто кричати на дитину. Для цієї впертої дівчинки я згодна бути тіткою Ларисою. А для тебе — виключно Ларисою Прекрасною…
— Домовилися, — усміхнувся Андрій. — І Оленка, впевнений, з часом відтане і теж тебе полюбить.
— Ніколи! — тут же пролунало з коридору. — Ніколи не полюблю.
Батько тут же підвівся і в гніві пішов за дочкою. Вона вже встигла грюкнути дверима дитячої. Коли він влетів до кімнати, Оленка сиділа в сльозах, обіймаючи портрет:
— Ти битимеш мене за те, що я люблю маму?
Андрій розгубився. Гнів зник. Чоловік сів на ліжко та почав пояснювати:
— Оленко, я розумію, що ти сумуєш за мамою. Минуло мало часу. Але й ти мене зрозумій — мені потрібно більше часу проводити на роботі. Тобі потрібна поруч жінка, яка навчить тебе різним жіночим премудростям.
— Як Василиса в казках?
— Так, так, точно! Як Василиса.
— А ти їх хіба не знаєш?
— Ні, чоловікам потрібні зовсім інші вміння. Пам’ятаєш, ти ж обіцяла мамі мене слухатися?
— Пам’ятаю, — Оленка схлипнула.
Той день вона пам’ятала дуже добре. Мама вже довго хворіла, і вони з татом прийшли до неї в лікарню. Оленка ледве-ледве впізнала маму. Вона була зовсім худа, дуже бліда, майже нічого не говорила, просто дивилася на Оленочку, гладила її по голові і вже на прощання попросила у всьому слухатися батька.
Більше Оленка маму не бачила.
Вони стали жити з татом удвох. Він водив її в садочок, читав казки на ніч, ходив із нею гуляти. Іноді приїжджала бабуся, мамина мама. Тоді тато працював до самої ночі, зате вихідні вони проводили разом.
А потім усе змінилося.
З’явилася тітка Лариса. Вона голосно розмовляла, часто сміялася, яскраво фарбувала губи та нігті — Оленка не пам’ятала, щоб у мами були такі руки. Бабуся стала з’являтися зовсім рідко, і ось тепер тато каже, що ця тітка Лариса — її нова мама.
Усе це пролетіло в голові дівчинки за секунди. Вона подивилася татові в очі, побачила там сльозинку… Гучно зітхнула, витерла сльози йому і собі, і глибоко кивнула:
— Добре, тату, я буду тебе слухатися.
— І тітку Ларису?
— Я старатимусь. Слухати, — уточнила Оленка. — А любити буду маму.
— Добре. Дякую.
Батько обійняв її і пішов у зал — до Лариси Прекрасної. Та дивилася у вікно.
Обернувшись, сказала:
— Так, натерпимось ми з нею.
— Не думаю. Просто почекай. Не треба влізати їй у душу. Потрібен час, вона рано втратила маму, і, знаєш, вона вже доросла не по роках.
— Ну не знаю, не знаю. Побачимо.
Життя плило своїм ходом.
Лариса і правду добре ладнала з чоловіком, а з падчеркою вирішила не загравати: ну, не любить, що тут поробиш? Головне, щоб істерик більше не влаштовувала.
Шестирічна Оленка, на подив мачухи, беззаперечно виконувала всі її прохання, більше не сперечалася, не вередувала. Але тепла між ними не з’явилося і через пару років, хоча Лариса дбала про дівчинку, наряджала її, купувала іграшки та книжки. Оленка сухо говорила «дякую», однак тримала дистанцію — старалася не торкатися, запитання задавала при крайньої потреби, усі новини розповідала татові.
Не стало проблем і в школі.
Дівчинка з першого класу стала улюбленицею вчительки — старанна, спокійна, кмітлива. Її любили і однокласники. Вдома з нею теж не було проблем. Вона нічого не вимагала, без суперечок допомагала Ларисі по господарству, спочатку по дрібницях, потім більше. І все більше подобалася своїй мачусі, яка вже і рада була б обійняти її, поділитися таємницями, але просто не могла подолати холодну стіну, що вони між собою вибудували.
До п’ятого класу дівчинка стала називати мачуху Ларисою Петрівною, це ще більше їх віддалило. На той час, правда, Оленка вже перестала ревнувати мачуху до мами. Їй подобалося, що Лариса Прекрасна — тато так і називав її — завжди весела, життєрадісна. Подобалося, що вона смачно готує, що не сперечається з Андрієм, що тато щасливий. І особливо Оленка цінувала, що вона не читає їй нотацій.
А Лариса мріяла народити сина. Лікувалася, переживала. Коли нарешті вийшло, багато місяців лежала на збереженні. Хвилювалася, звісно, як прийме братика падчерка. Навіть запропонувала їй вибрати ім’я для малюка. Оленка запропонувала назвати хлопчика Андрієм — як тата.
Коли Андрійко з мамою опинилися вдома, дівчинка стала Ларисі першою помічницею. Вона так спритно і з такою любов’ю доглядала за братом, що у мачухи стискалося серце: «Господи, як холодна я була з зовсім маленькою дівчинкою, яка втратила матір, — картала вона себе. — Ображалася на неї, навіть ігнорувала, ніби сама дитина. Я ж навіть не намагалася знайти ключ до її пораненого сердечка. А тепер у мене могла б бути така чудова дочка…»
Приблизно після року Андрійко сильно захворів. Почалися безсонні ночі, Оленка допомагала мачухі як могла. Якось увійшла в кімнату і побачила, що Лариса Петрівна заснула, сидячи в кріслі біля ліжка сина.
Малюк спав. Дівчинка доторкнулася до його чола і зрозуміла, що температура спала. Вона тихенько торкнулася Лариси за лікоть:
— Андрійкові краще.
Лариса Петрівна прокинулася, встала, губами перевірила лоб малюка, а потім раптом притулила до себе Оленку і заплакала:
— Донечко, прости мене! Мені так шкода, дівчинко моя, так шкода. Прости мене, прости.
Дівчинка обійняла її у відповідь:
— Ну, перестань плакати, мамо. Андрійко одужав, тепер у нас усе буде добре.