Тесть і теща живуть у трикімнатній квартирі, а наша дочка з чоловіком і дітьми тісняться в однокімнатній.

Свати живуть у трикімнатній квартирі, а наша дочка з зятем та дітьми тулиться в однокімнатній квартирці. Я кажу зятю, щоб попросив своїх батьків допомогти з купівлею більшого житла або сам знайшов додаткову роботу. Проте дочка заборонила мені втручатися в цю справу.

Коли наша дочка вийшла заміж, ми не змогли знайти спільної мови з зятем і сватами. Ми намагаємося допомагати дітям, але здається, що сватів це не хвилює. Ми вже 8 років одна сім’я. Ми підтримуємо їх, але ніхто цього не цінує.

Коли виникла проблема з житлом, батьки зятя вмили руки. Ми змушені були продати своє житло, щоб допомогти молодятам з покупкою їхньої квартири. Ми цього не хотіли робити, адже у нас була велика й затишна квартира. Я досі шкодую про це, але радію, що діти мають свій куток. Ми внесли гроші на купівлю квартири, меблі, ремонт, а тепер ще й доглядаємо за онуками.

Від батьків зятя вони не отримують жодної допомоги. Я намагаюся допомагати з дітьми. Дочка зараз на декретній відпустці та доглядає молодшого, а старший син пішов у перший клас. Вранці відводжу його до школи, а по обіді забираю до себе. Допомагаю, бо не уявляю, як дочка могла б щодня тягти маленьке дитя до школи і назад. Щодня ми з чоловіком їздимо до дочки й підтримуємо її, як тільки можемо.

Батьки зятя роблять вигляд, що це їх не стосується. Я дивуюся, як вони можуть бути такими байдужими до родини свого сина. Але так було з самого початку. На весілля вони не поклали жодної копійки. Перед весіллям я зателефонувала їм, щоб домовитися про зустріч і обговорити підготовку. У відповідь почула, що діти все одно скоро розлучаться, тому вони не будуть ні в чому допомагати. Я зовсім не розуміла такої поведінки.

В результаті, ми самі допомогли в організації весілля, купили квартиру, а свати прийшли на весілля як чужі люди і подарували дітям 200 гривень в конверті.

Незважаючи на поведінку своїх батьків, зять вимагає від нас допомоги. Ми купили їм однокімнатну квартиру, бо тоді у них не було дітей. Тепер він скаржиться, що їм тісно жити вчотирьох в однокімнатній квартирі. Я вважаю, що зять тепер має сам подбати про свою родину. Я нагадую йому, що якщо він не може дозволити собі купити більшу квартиру, нехай допоможуть його батьки. Вони живуть у трикімнатній квартирі, яка втричі більша за квартиру дочки. Він же наполягає, що не буде просити батьків про допомогу, бо ті й так не мають можливості фінансово їх підтримати. Я пропонувала сама з ними поговорити, але зять заборонив мені втручатися. Я не хочу втручатися. Хочу лише поговорити зі сватами і пояснити їм, що діти потребують їхньої допомоги.

Я здивована його реакцією. Йому не соромно брати гроші від нас, чужих людей, а соромно попросити про допомогу своїх рідних батьків. Він уже вісім років живе на наші гроші. Інші люди якось заробляють на житло: ходять на додаткову роботу, їдуть за кордон, беруть кредити. Дочка каже, що я не повинна втручатися або очікувати допомоги від сватів.

Мене це болить, бо свати живуть для власного задоволення, їздять до санаторіїв, на відпочинок. А зять без сорому постійно просить у нас допомоги. Ми любимо нашу дочку і завжди прагнемо їй допомогти, але не можемо постійно фінансувати всі їхні витрати.