Тяжкі сумки з покупками й думки про вечерю обірвав випадковий погляд на дівчинку біля світлофора.

Марічка несла важкі сумки з магазину і розмірковувала, що саме буде готувати. Переходячи дорогу, вона побачила біля світлофора дівчинку 11-12 років, у легенькій голубій сукенці. “На вулиці холодно, а дівчинка в сукні, змерзне ж. Куди дивляться батьки?” — подумала Марічка.

Наступного дня ця дівчинка стояла біля під’їзду. Виглядала вона дуже дивно, була якоюсь відстороненою. І знову в тій самій сукенці. Можливо, щось сталося…

— Дівчинко, тобі не холодно? Чому ти так легко одягнена, адже зараз холодно…

Дівчинка подивилася на Марічку, і та мало не втратила свідомість. Очі були яскраво-голубого кольору, як і сукня, здавалося, що її погляд проникає в саме серце.

— Ви що, мене бачите? Справді? І чуєте?

— Ну звісно, я ж з тобою розмовляю…

— Мене ніхто не бачить і не чує… Тіло моє закопали, а я тут, не зникаю… Мене кликали інші дівчатка у красивих одежах, до світла, але я не можу піти, наче нитки тримають мене тут…

І мама з татом весь час плачуть, я не можу дивитися на це, мені погано…

— А що з тобою сталося? Я не розумію, чому бачу і чую тебе… Я ж звичайна людина, а ти… виходить, привид. І я тебе не боюся, як це в фільмах показують, я відчуваю, що тобі тут самотньо…

— Мене збила машина на пішохідному переході. Водій заглибився в телефон і не встиг вчасно загальмувати. Все сталося дуже швидко, я не встигла нічого зрозуміти. Бачу, тіло моє лежить, “швидка” приїхала, батьки, а мені не боляче, я наче повітряна стала.

Я намагалася докричатися до батьків, але вони не чули… Я ходила за ними, мені було страшно, я нічого не розуміла. Я бачила свої похорони, як плакали батьки, родичі, мої подруги. Мені було їх шкода, і себе. Я розуміла, що ніколи вже не буде, як раніше.

Потім я побачила, як у небі відчинилися двері, там було світло і радість, лунав сміх. Мені захотілося туди, мене кликали… Але я не змогла піти. Сльози батьків, наче камінь, тягнуть мене до землі…

Марічка з дивуванням слухала розповідь дівчинки. Це була якась фантастика. Вона бачила подібні історії у фільмах, але насправді таке пережити… Треба щось зробити для дівчинки, адже недарма вона її зустріла…

— Як тебе звати, де живуть твої батьки? Підімо, я все їм поясню, ви навіть можете поговорити через мене…

— Ні, я не можу бути поряд з ними, мені дуже важко бачити їх горе… Просто передайте їм, щоб перестали побиватися, скажіть, що мені треба піти, а я не можу… І ще, я бачу їхнє майбутнє. У них буде ще дитина, хлопчик. Але потрібно, щоб мама відпустила мене…

Підімо, проведу до дому, але я тут залишуся. А звати мене Оксана, мама називала мене Оксаночка, очі в мене були василькові…

Двері відчинила красива жінка, в чорній хустці. На обличчі чітко відзначався знак горя. У Марічки стиснулося серце. Будучи матір’ю, вона розуміла, як це — втратити дитину…

— Добрий день. Ви мене не знаєте, мене звуть Марічка. Будь ласка, вислухайте мене. В це важко повірити, але я бачу вашу дочку Оксану, Оксаночку… Її душа ще тут, і з невідомих причин, я можу її бачити й чути.

Вона попросила, щоб ви припинили горювати, щоб вона могла залишити цей світ і перейти туди, куди всі йдуть…

— Що ви таке говорите… Як ви можете! Ідіть геть, безсоромна! Нам і так погано, а ще ви з своїми хворими фантазіями!

Двері зачинилися. Марічка зітхнула і пішла на вулицю. Ну, а чого вона хотіла. Яка мати повірить в цю містичність? Марічка теж не повірила б.

— Твоя мама не повірила, каже, дурниці це все… Не знаю, як її переконати…

— Бідна моя матуся, вона так мене любить… Знаєте що, скажіть їй, нехай поїде на дачу, і під яблунею, під якою ми з нею любили сидіти, викопає ямку. Там я сховала скриньку, в якій лежать мої записки. Тільки мама знає про них.

Ці записки я писала одному хлопчику, Олегу. Але він посміявся з мене. Я так плакала, а мама сказала їх розірвати і викинути. Я вирішила закопати їх, а за кілька років дістати і посміятися, яка я була легковажна.

Через кілька днів Марічка знову пішла додому до Оксани. Двері відчинив її тато.

— Ви до Світлани? Проходьте…

Марічка зайшла в квартиру. Всюди були іграшки та фотографії Оксани, з яких вона посміхалася, красива, синьоока… Мама сиділа в кімнаті та переглядала альбом з дитячими фотографіями.

— Ну що вам ще потрібно? Припиніть нас турбувати!

— Послухайте, Світлано, я не жартую. Оксана просила вас поїхати на дачу і під яблунею викопати скриньку, яку вона закопала влітку. Вибачте, будь ласка, але я хочу допомогти вашій дочці…

Марічка залишила папірець зі своїм номером телефону і вийшла. Через два дні Світлана зателефонувала їй.

— Марічка… Це неймовірно… Про ці записки донька знала лише я. Давайте зустрінемося…

З цього дня Марічка стала часто спілкуватися зі Світланою. Вона могла годинами розповідати про дочку, зі сльозами на очах.

— Марічка, мені стало легше на душі, знаючи, що наша дівчинка весь цей час була тут… Але я розумію, що їй потрібно йти туди, де немає суму й печалі… Давай разом сходимо до церкви, поставимо свічку і помолимося за її душу…

Вийшовши з церкви, Марічка побачила Оксану, вона підійшла до них.

— Світлано… Вона тут…

— Оксаночка, пробач нас за все, ми тебе дуже любимо і ніколи не забудемо. Іди, дочка, туди, де ми потім зустрінемося…

— Матуся, у вас все буде добре з татом, буде син, буде онучка, з такими ж очима, як у мене, будьте щасливі, і мені від цього буде добре… А тепер я спокійно можу йти. Поминайте мене частіше, давайте милостиню, моліться, більше мені нічого не потрібно…

Марічка передала Світлані все слово в слово. Оксана зникла, і Марічка більше ніколи її не бачила. Зі Світланою вони дружили багато років. У них справді народився син через три роки, Марічку взяли хрещеною…