Тіні минулих років: драма в селищі

**Тіні минулих днів: драма у Вереснянці**

«Як же швидко пролетіло життя, усі ті роки… І як ми стали непотрібні своїм дорослим дітям», — голос Олени тремтів, а очі наповнювалися слізьми. Вона не хотіла слухати далі, бо серце стискалося від болю.

Олена виховала трьох дітей, які давно покинули рідну домівку у Вереснянці. Старший син, Богдан, ще в юності виїхав за кордон із сім’єю. З того часу він жодного разу не відвідав матір. Лише фотографії, рідкісні листи та святкові вітання нагадували про нього. Олена бережно зберігала кожну листівку, кожний знімок. Зимовими вечорами вона перебирала їх, перечитувала свої листи: «Сину, ми з батьком так сумуємо, приїдь хоча б раз, познайом нас із дружиною та онуками…» Але в Богдана завжди не вистачало часу — власне життя, власні клопоти.

Середня дочка, Соломія, вийшла заміж за військового. Вони часто переїжджали, і в них був лише один син. Іноді Соломія заїжджала до Вереснянки, але візити були рідкісними й короткими. Чоловік Олени, Василь, дуже поважав зятя, Романа, і радів за доньку, яка, судячи з її сяючих очей, була щаслива. Олена теж не хвилювалася за Соломію — у неї все склалося.

Але молодша, Марічка, залишилася сама. Після весілля в селі вона народила сина, але шлюб розпався. Тоді Олена порадила: «Їдь у місто, Марічко. Що тебе чекає тут? Ти молода, гарна, влаштуєш життя». Марічка послухалася, залишила маленького Степана з матір’ю, пройшла курси швачки й швидко знайшла роботу в місті. Потім забрала сина до себе. «Йому в місті краще, — казала вона. — Школа поруч, гуртки різні, не занудьгує». Степан, чіпляючись за бабусину спідницю, плакав, але хто посміє сперечатися із матір’ю?

«Тиждень без мене переживеш, — сказала Олена чоловікові. — Більше не можу, серце болить, треба відвідати Марічку». Василь збирався їхати з нею, але до осені йому стало зле. Олена зібрала речі, навантажила гостинців із села. Василь провів її до потяга ще перед світанком. Через три роки після останньої зустрічі Степан, напевно, дуже виріс.

«Мамо, чому не попередила, що приїдеш?» — зустріла її Марічка, ледве приховуючи дражливість. — «Могла б подзвонити! Мені довелося відпрацьовувати з роботи, забирати Степана зі школи, бігати за продуктами. Весь день на ногах через твоє повідомлення!»
«Вибач, донечко, хотіла сюрприз зробити, — виправдовувалася Олена, йдучи з автовокзалу. — Ти ж знаєш, як у нас у селі із зв’язком…»
«Може, щось трапилося? Хочеш щось сказати? Як тато?»
«Усе гаразд, трохи занедужав, осінь така… Але ми тримаємося».

Двері квартири відчинив Степан. Боже, як він підріс! Плечі широкі, як у діда, і руки такі ж міцні.
«Вітаю, онученьку!» — радісно скрикнула Олена, обіймаючи його.
«Привіт, бабуся», — Степан швидко вислизнув із обіймів і уважно подивився на неї.
«Чому не вийшли зустріти? Леледь дотаскала сумки», — з докором сказала Олена, дивлячись на доньку.
«Ми готувалися до твого приїзду, — відповіла Марічка. — Обід зварила, треба ж тебе нагодувати після дороги».

Олена зітхнула — ну й гаразд. За кілька хвилин вона кричала у трубку:
«Усе добре, Василю! Зустріли, допомогли! Не хвилюйся, сідаємо за стіл, Марічка вечерю приготувала, смачно. Всі тебе обіймають!»

За столом Марічка розлила борщ і запитала:
«Один котлет чи два, мамо?»
Олена, зголодніла після дороги, готова була з’їсти всі п’ять, але, глянувши на доньку, відповіла:
«Постав на стіл, сама візьму».

На блюді лежало п’ять маленьких котлет. Кожен узяв по одній. Олена потягнулася за другою, але третю брати не стала — стало якось ніяково. Вона згадала, як готувала дітям цілі гори їжі, особливо на свята, щоб усі наїлися досита. А тут… Може, у Марічки труднощі? Треба було допомогти грошима, у них із Василем є заощадження, а врожай цього року був добрий.

Олена оглянула квартиру. Свіжий ремонт, нова мебель, телевізор у вітальні. Кімната Степана невелика, але затишна, усе необхідне є.
«Надовго до нас приїхала?» — запитала Марічка, миючи посуд.
«Що, не рада? Щойно приїхала, а ти вже питаєш, коли поїду?»
«Та ні, просто квитки треба брати заздалегідь. Завтра можу сходити на вокзал, купити зворотній, щоб не затягувати».

Олена знизала плечима — як знаєш. Вечір вона провела із Степаном, розглядаючи фотографії зі шкільних свят. Раділа, який розумний виростає онук. Як шкода, що Василь цього не бачить. Треба буде попросити Степана підписати листівки для діда.

Минуло кілька днів. З кожним вечором спілкування ставало холоднішим. Степан все частіше зачинявся у своїй кімнаті, вчив уроки чи бігОлена тихо зачинила двері, зрозумівши, що іноді навіть рідні стіни можуть бути холоднішими за зимовий вітер.