Той, хто зрадив одного разу

Лариса відчувала себе щасливою жінкою: у неї був улюблений синок Богданчик, коханий чоловік Микола і зовсім неважка робота. Коля завжди добре заробляв, тож вона могла дозволити собі працювати на півставки і приділяти багато часу синові. Хіба це не щастя?

Але всього цього могло б і не бути…
— Я полюбив іншу жінку, — сказав їй 13 років тому улюблений чоловік, відводячи погляд. — Нам потрібно розійтися.
— Коля, та що ти таке кажеш?! Я ж люблю тебе, і ти мене теж любив. Це не може ось так просто закінчитися!
Микола тоді мовчки знизав плечима і додав, що на розлучення вона може подати сама, якщо їй так зручніше.
Зручніше?! Їй потрібно, щоб її чоловік — не просто коханий, а по-справжньому обожнюваний! — був поруч із нею.
Вона цілий тиждень то плакала в подушку, то влаштовувала істерики, не розуміючи, що тим ще більше відштовхує Миколу від себе.
А потім заспокоїлася, взяла себе в руки і запропонувала чоловікові влаштувати прощальний вечір…

Загалом, до розлучення справа так і не дійшла, адже виявилося, що Лариса вагітна.
Дитину вони намагалися зачати останні п’ять років, але безрезультатно.
25-річна Лариса і 27-річний Микола були абсолютно здорові, але вагітність не наставала.
А тут — буквально один раз, на прощання… І прощатися не довелося.
Микола тут же сказав, що нікуди не піде — Ларисі навіть здалося, що залишився він з якимось полегшенням — носив її на руках і найбільше радів народженню Богдана.

Про ту його зраду вони ніколи не згадували, Лариса навіть не стала з’ясовувати, хто ж у нього була за дама.
Та й нехай! Головне — у них все стало ще краще!
І ось Богданові вже 12 років, він росте дуже розумним хлопцем. Лариса навіть хотіла віддати його в гімназію з математичним нахилом, але запізно схаменулась.
Син поки що ходив у звичайну школу, але вигравав майже всі районні олімпіади з математики. Займався у шаховому гуртку і вчився грати на скрипці в музичній школі.
Останнє заняття йому не дуже подобалося, але Лариса твердо вирішила, що її син має різнобічно розвиватися.
— Може, нехай він тоді в футбольну секцію ходить? — скривився Микола, коли дізнався про намір дружини віддати Богдана в «музикалку».
— Ти що?! — ахнула Лариса. — Хочеш, щоб твою дитину покалічили?! Щоб він інвалідом став?!
Ні і ні!
Чоловік махнув рукою — роби, що хочеш! Тоді на роботі у нього були складнощі, всі думки крутилися навколо цього.
Тепер Микола очолював відділ, і з кар’єрою та зарплатнею у нього все було добре.

Саме в офісі чоловіка Ларисі випало чергове щастя. Вона заїхала за чоловіком — вони збиралися в ресторан відсвяткувати річницю весілля — і розговорилася з однією зі співробітниць чоловіка.
Ефектна струнка брюнетка Ксенія — зовсім не сіра мишка, Лариса поруч із нею почувалася невпевнено — виявилася дуже привітною жінкою.
У неї теж був син, ровесник Богдана, тому жінкам було про що поговорити.

— А хочеш, я попрошу, щоб твого Богдана теж взяли в гімназію, де навчається мій Філіп?! — раптом запропонувала Ксенія.
— Та ну, це навряд чи можливо. Туди навіть за гроші не пробитися, — з сумнівом відповіла Лариса.
— Гроші — не головне, а от зв’язки у мене є. Я ж приваблива жінка! — весело підморгнула Ксенія.
— Ой, я буду тобі так вдячна! — зраділа Лариса.
Ксенія не обманула, і наступний навчальний рік Богдан почав у «математичній» гімназії.
Правда, тут виникла проблема — навчальний заклад знаходився в іншому районі міста, а Лариса досі страшенно боялася відпускати сина одного в школу поруч, не те що так далеко.
Вранці вона спокійно відвозила Богдана сама, а ось після занять…
— Лара, наш син вже дорослий хлопець, розумний, розсудливий. Він прекрасно добереться додому сам!
Там же поруч з гімназією автобусна зупинка. Сів і доїхав, навіть пересадки робити не потрібно! — відрізав чоловік на спроби Лариси змусити його забирати Богдана.

— Коля, ти поводишся так, наче у тебе є запасна дитина! Зараз і дорослому на вулиці самому страшно знаходитися, а…
— Все! Досить! — урвав її Микола. — Коли зможу, буду забирати, а так нехай сам добирається.
Лариса пожалілася Ксенії — жінки інколи спілкувалися по телефону, обговорювали синів та гімназію.
— У−у−у… Теж мені проблема! — заявила Ксенія. — Нехай хлопці після школи йдуть до нас, ми ж зовсім поруч живемо, а ти будеш приїжджати, як зможеш, і забирати Богдана.
— Ти серйозно? — піднялась духом Лариса. — Та ну! Це незручно… Для тебе стільки клопоту.

— Які клопоти?! Я ж теж на роботі. Але так вони, принаймні, будуть вдома, і удвох. Обидва спокійні, відповідальні — дивись, подружяться!
— Ой, Ксюша, я тобі така вдячна буду!
— Та ладно!
Богдан новину сприйняв насторожено. З Філіпом він був знайомий, але вчилися вони в різних класах і близько не спілкувалися.
Син взагалі важко сходився з людьми. Він і до нового навчального закладу погодився йти з радістю лише через те, що відмінялася «музикалка» — вона знаходилась далеко від гімназії, і Лариса вже не могла возити туди сина.
Але коли Лариса на другий день забирала сина з квартири Ксенії, він йшов уже з неохотою.

— Мам, ну можна я ще побуду? — заскаржився Богдан. — Ми з Філею ще в гру не дограли…
— Ні, тобі уроки потрібно вчитись. Та й взагалі, це незручно — так напружувати господарів.
Мама Філіпа і так робить нам велике одолження, — категорично сказала Лариса.
— Не нам, а тобі, — ледве чутно пробурчав синочок.
Лариса зробила вигляд, що не почула.
Микола, дізнавшись про те, що відбувається, спочатку обурився — мовляв, він працює разом із Ксенією, і що скажуть люди?
Але, вислухавши десяток доводів дружини і не бажаючи сімейного скандалу, махнув рукою.
Все одно він у найближчі місяці постійно буде у відрядженнях, адже відкривається новий філіал, — так що дружина може робити, що хоче!

На тому і зупинилися.
А Богдан все частіше став просити Ларису, щоб вона дозволила йому затримуватися у Філіпа:
— Ну, мам, у нас з Філею стільки справ… Ми уроки зробимо. Ну, будь ласка… — ниїв синочок.
— Лар, чого ти шкодиш? — «підспівувала» йому Ксенія. — Хлопці подружилися, нічого поганого не роблять. Нехай Богдан у нас побуде.
І кожного разу вони її умовляли. Дійшло до того, що син кілька разів залишався ночувати в тій сім’ї.
Лариса, крізь зуби, погоджувалася, а потім телефонувала, дізнавалася, як там синочок — адже вона звикла, що він завжди був поруч.
Микола справді став зникати у відрядженнях, і Ларисі самотньо було зовсім однією вдома, тому вона все рідше погоджувалася залишати Богдана в гостях «на довше».
— Мам, ну чому ти така?! — одного разу викрикнув Богдан, коли мати не відпустила його до Філіпа.

— Яка? — здивувалася Лариса.
— Така! Носишся зі мною, як курка з яйцем! Я вже великий, а ти не даєш мені й кроку ступити?!
— Богдане, — суворим голосом промовила Лариса, — негайно поясни мені, звідки у тебе ці… фрази? Де ти їх почув? Хто тебе цьому навчив?
— Ніхто не вчив! — буркнув синочок. — Я ж не в лісі живу.
— Я твоя мати і турбуюсь тільки про тебе. Хочу як краще саме для тебе, — повчально промовила Лариса.
— Ксенія теж мати і теж про Філіпа піклується! Тільки вона не стежить за ним, дозволяє все і ніколи не лає! — видав Богдан.
— Ось і що ж вона дозволяє?
— Нічого поганого, — буркнув син. — Я спати пішов, усе.
Лариса насторожилася. Богдан був спокійною, навіть дещо флегматичною дитиною, а тут раптом підвищив голос на неї.

Навряд чи Ксенія влаштувала у себе в квартирі анархію — просто синові не вистачає чоловічого виховання. Ось приїде Микола — нехай з ним поговорить!
Але чоловік став на бік сина:
— Лар, ну правда, ти задушила вже Богдана своєю турботою. Дай йому трохи свободи.
Як я розумію, Філіп нормальний хлопець, вони разом вчать уроки і граються. Це нормально.
— Так! Тільки з матір’ю так розмовляти не нормально! — обурилася Лариса. — Або ти не згоден?
— Згоден. Але ще раз тобі кажу — заспокойся трохи, а то дочекаєшся, що власний син тебе зненавидить.
У тебе ж з’являється маса вільного часу. Піди у салон краси, сходи хоча б.
— Що? Ти хочеш сказати, що я погано виглядаю?!
— Скажімо так — тобі не завадило б приділити увагу своїй зовнішності…
Цього Лариса вже не могла витримати. Вона не розмовляла з чоловіком цілий тиждень, до самого його від’їзду у відрядження, і потім по телефону сухо відповідала на його питання про справи і сина.
Вона б’ється як проклята, намагаючись добре виховати сина і догодити чоловіку, підтримує вдома затишок, а тут на тобі — в салон краси їй треба, бачите!

Повернувшись, Микола все-таки вибачився, і вона його, звісно, пробачила — любила як-не-як.
А тут хлопці зібралися у похід. З двох класів зібралося чотирнадцять бажаючих, і знадобилася участь батьків.
Лариса спочатку взагалі не хотіла відпускати Богдана «в цей жах», потім висловила бажання їхати разом з ним, але не вийшло.
На роботі не відпустили, та й син вмовляв її цього не робити.
Несподівано в похід погодився поїхати Микола:
— А що? У мене ж є кілька вихідних. І давно я не відпочивав у лісі, на свіжому повітрі, з наметом… — мрійливо сказав він.
— Ну, якщо так… — розгублено вимовила Лариса. — Ну, їдьте! Тільки будьте на зв’язку!
Батько і син переглянулися і дружно закотили очі — мама, як завжди!..
Протягом трьох днів, поки її чоловіки були в поході, Лариса вся в нервувала. Зв’язок там у них була тільки місцями, і вони дзвонили їй всього пару раз.
Не витримавши, вона поїхала до будинку Філіпа — його привозили додому першим, — щоб там зустріти чоловіка і сина.
На подвір’ї було повно машин, і Ларисі довелося залишити свою на вулиці.
Біля під’їзду вона помітила парочку, що обіймалися, і в сутінках не відразу розгледіла, хто це. Голоси підказали.
— Коль, ну скільки можна? — тихо, але вимогливо запитувала Ксенія. — Ти коли збираєшся розлучатися?
— Ксюша, ну давай не сьогодні. Ми провели такі чудові три дні, не псуй їх, — відповідав Микола. — Я люблю тебе, і це безсумнівно, і обов’язково скоро розлучуся.

Парочка явно поцілувалася.
Кого там любить її чоловік? Вони що, разом були в поході? Коля збирається з нею розлучатися? Питання вихором пронеслися у Лариси в голові…
— А що тут відбувається? — вона голосно задала лише одне запитання, яке вже тисячі обманутих людей ставили до неї.
— Ну, слава богу, — тихо вимовила Ксенія. — А то вже просто сил немає ховатися.

— І давно ви… ховаєтеся? — з іронією запитала Лариса.
— Майже рік, — спокійно відповіла суперниця. — Знаєш, як набридло?
— Не знаю! А ось знати, навіщо ти доглядала за моїм сином, хочу!
— Так Микола ж у нас зразковий батько, тільки Богдан його біля тебе й тримав.
Ось я і вирішила з ним подружитися. Чудовий, до речі, у вас хлопець! Хоч ти його вже затькувала зовсім.
Я зовсім не проти, щоб він жив з нами.
— Що?! Навіть не розраховуй на це! Мій син буде жити зі мною! — розлютилась Лариса. — І чоловік, до речі, теж. Так, Коля?!
— Звучить загрозливо, — кашлянув Микола, що мовчав до цього. — Пропоную обговорити всі це вдома вдвох.

— Ні вже! Ти зараз скажеш, що залишаєшся в родині! І, до речі, де Богдан?!
— Вони з Філіпом понесли речі в квартиру, зараз спустяться, — спокійно пояснив Микола. — І, Лар, давай обійдемося без скандалів. Так вже вийшло, що я люблю Ксенію і хочу бути з нею.
Поки Лариса шукала слова для відповіді, в дверях під’їзду з’явився Богдан:
— Мам? Що ти тут робиш? А ми, уявляєш?..
— Поїхали додому, — урвала його на півслові Лариса. — Швидко!
Вона схопила сина за руку і потягнула до машини, не звертаючи уваги на його обурені вигуки.
Микола справді пішов до Ксенії. Вони спробували забрати Богдана у Лариси, але хлопець, мабуть, надивившись на сльози матері – а плакала вона майже весь час з того вечора, – заявив, що залишиться з мамою.
Через рік Микола захотів повернутися, але Лариса його не прийняла — не змогла пробачити вдруге.