Тому що він — добрий

Викторія поставила важкі валізи на підлогу в коридорі.
— Ура! Мамочка приїхала! — радісно закричали дівчатка, вибігаючи назустріч із дитячої.

Віка всміхнулася. Нарешті вона вдома! Позаду чотири місяці підвищення кваліфікації, обшарпаний гуртожиток, іспити…

Вона обійняла і розцілувала своїх донечок. Ну як же без подарунків?!

— Іринко, це для тебе! — мама простягнула старшій доньці гарний пухнастий светр. Вигукнувши від радості, Іринка побігла в дитячу. Але не добігла — повернулася, обійняла маму:

— Дякую, матусю! Я давно про такий мріяла! — і знову зникла в дитячій.

— Катруся, а це — для тебе! — і мама витягла з валізи щось біло-синє, м’яке, дивне.

Бабуся Оксана підняла брови: що це за дивна річ опинилася в худеньких руках молодшої внучки? Іграшка, чи що?

На Катю дивився кролик з розкосими очима. Голова його була тверда, з пап’є-маше, а животик і лапки — м’які, набиті тирсою. Кролик був білий, з короткою штучною шубкою, вдягнений у синю сорочку-косоворотку.

Все б нічого. Але…

Більш потворної іграшки уявити було важко. Розкосі очі кролика — різного розміру, ще й розміщені на різних рівнях. Горбоноса мордочка нахилялася вбік, а на тонких губах застигла крива посмішка. Він наче вибачався за своє потворство…

— Ого! — вигукнула вдягнена в новинку Іра. — Мамо, це що за почвара?!

— Доню… — зітхнула бабуся Оксана. — А що, у всьому Києві нічого страшнішого не знайшлося, що ти привезла саме цю?! Нею тільки ворони відлякувати на полі!

При цих словах бабусі маленька Катя здригнулася, міцно обійняла кролика і побігла в дитячу.

— Знаєш, матусю, мені зрозуміле твоє обурення. Але… — сказала Віка. — Центральний дитячий світ у Києві дуже великий, іграшок багато, полиці завалені… А він сидів чомусь самотньо на самому низу… Мені стало його дуже шкода. І, здається, кролик зрадів, коли я взяла його в руки… Не знаю чому, але мені здалося, що він сказав: “Дякую!”

Бабуся недовірливо похитала головою і махнула рукою… Її доросла донька, лікар вищої категорії, не встигла наігратись: повоєнне дитинство не балувало дітвору іграшками…

Потворний кролик, вироблений на іграшковій фабриці далеко за кордоном, став улюбленцем Каті. Він був названий серйозним ім’ям — Прохір. Дві букви «р», які Катерина вимовляла з гарним грасуванням, додавали комічності його вигляду.

Вдень Проша терпляче чекав дівчинку зі школи, вночі вислуховував казки та історії з життя Катюшиних подруг. Засинала дитина, міцно притискаючи кролячу мордочку до щоки…

Роки швидко летіли.

Від частих прань біла шубка кролика стала жовтуватою — що поробиш, тирсова начинка пофарбувала штучне хутро, а синя сорочка-косоворотка, збліднувши, стала блідно-блакитною. Прошка набув просто жахливого вигляду, але від цього став ще більш улюбленим Катею — вона старанно його берегла.

Каті було сімнадцять, коли у її старшої сестри народився син, Сашко. Як тільки малюк почав усвідомлювати себе у світі, куди він прийшов, потворний кролик став його кумиром. Засинаючи у своєму ліжечку, Сашко нашіптував кроликові ласкаві слова, а Прохір усміхався хлопчику, як колись його тітці.

З великою неохотою Сашко одного разу передав кролика своєму маленькому згорьованому двоюрідному брату Костику. Сльози образи стали сльозами радості, коли Костик пішов додому, притискаючи Прохіра обома руками до грудей. Кролик знайшов нового юного співрозмовника…

Ніхто не здивувався, коли Костик рішуче простягнув іграшку плачучій чужій дівчинці у дворі, встигнувши щось прошепотіти Прохіру на вушко. Дівчинка здивовано подивилася на Костика, але кролика взяла…

Це б і була казка кінець — кролик Проша покинув сім’ю, перейшовши в турботливі руки нової господині. Але…

Важко сказати, скільки минуло років після благородного жесту Костика. Нещодавно зовсім старенька Вікторія гостювала у подруги юності, Ліди, такої ж сивої бабусі, як вона сама. Похилі пані жваво розмовляли, згадуючи молодість, і Вікторія раптом згадала історію з потворним кроликом.

— Це не про цього звірятка ти мені зараз кажеш? — запитала Ліда, витягуючи звідкись з-за спини щось безформне, блідо-блакитне…

— Проша! — ахнула Вікторія.

— Ну, не знаю, Проша він чи Феофан, але викинути намагаюся вже котрий рік цю паскудь! Правнучка Кіра не дає… Подарували їй, бачиш, у дворі, коли вона впала й забила коліно…

Вікторія взяла іграшку в руки… Замислилась… Згадала давній літній день, худенькі руки Каті, яка притискала потворного кролика до грудей… І усміхнулася….