З життя
Торгівля простими речами в підземному переході біля вокзалу
Агата Василівна стояла біля підземного переходу поруч із залізничною станцією та продавала нехитрі товари. Щодня вона приходила сюди, неначе на роботу, з двох причин. По-перше, це було хоч якесь заняття, по-друге, пенсія в старенької була маленька, хоча вона все життя чесно працювала, але так склалося…
Залишатися вдома їй було нудно. Чоловіка Агати давно вже не було, понад двадцять років минуло, і від нудьги вона почала в’язати. Спочатку для себе, потім стала дарувати сусідам шкарпетки, рукавички, та так їх уже всією округою обдарувала, що почала в’язати на продаж.
Продавала бабуся не лише в’язане. Коли огірочки солені пропонувала, коли капусту квашену. А коли й кімнатні квіти: фіалки та кактуси.
Завела собі собаку, безпородну дворнягу. Побачила якось з нашийником загубленця, шкода стало, взяла додому, оголошення розвісила, хто загубив, мовляв. Та не знайшлися господарі. Видно, навмисне викинули тварину. Ну і куди ж тепер її? Пожаліла Агата пса. Так і живуть разом дружно. І на “роботу” до підземного переходу кожен раз супроводжує стареньку пес. Сідає поруч і сидить, охороняє. А старенька його хлібом підгодовує. Купує собі половинку батона і псу шматочок відламує. Чайком з термоса зап’є, ось і обід.
***
Дмитро йшов зі школи засмучений. Світлана Тимофіївна, вчителька математики, поставила двійку. Майже ні за що. Несправедливо. «Хіба ж у математиці важлива граматика?!» — дивувався хлопець. Ну, трохи неправильно розв’язав задачу, ну, наделав помилок у прикладах. Так то ж математика! «А за граматичну помилку у відповіді знижувати оцінку — це вже надто!» — розмірковував хлопець. Але мамі цього не поясниш. Хто ж вигадав цей електронний щоденник! Тепер від батьків двійки зовсім не приховаєш. Раніше як було! Вирвав сторінку з щоденника — і порядок…
Так ішов він і не помітив, як майже до свого будинку дійшов. Залишилося лише через підземний перехід перейти. «О, старенька стоїть. Знову зі своїми шкарпетками. Великі такі. Хто їх тільки купує», — думав Дмитро. Раптом він побачив на підстилці, що лежала на асфальті й виконувала роль вітрини у бабусі, дуже красиву фіалку в баночці з-під сметани. Просто незвичайну. Лепесточки у неї були такі, ніби маленькі розочки, а колір — рожевий, а листочки з різьбленими краями. Зачарувався хлопець, зупинився й стоїть. Під фіалкою ціна написана рукою — 50 гривень. А у Дмитра було цілих вісімдесят.
«А що якщо мамі купити квітку?» — подумав хлопець. «І до Восьмого березня недалеко, ну майже. Вона квіти любить, зрадіє і про двійку забуде!»
Купив Дмитро фіалку, приніс додому і поставив мамі на стіл, прямо на кухні. Потім трохи подивився телевізор, з’їв з пательні котлету. Потім зазирнув у холодильник і тоскно подивився на каструлю з супом, який мама наказала обов’язково поїсти.
— Його ж варити треба! Та ну! Не хочеться! — сказав Дмитро і втік у двір грати.
Фокус з фіалкою вдався. Мама дійсно зраділа і забула перевірити Дмитрові оцінки. Весь вечір вони возилася з квіткою, пересаджувала її і намагалася знайти найкраще місце для неї в квартирі.
А Дмитро подружився з Агатою Василівною. З тих пір, як він придбав у неї фіалку, вони стали при зустрічі вітатися. Потім він став розмовляти з бабусею, ділитися з нею простими шкільними новинами, а потім якось в розмові дізнався, що вона колишня вчителька математики і всю шкільну програму прекрасно пам’ятає. А Дмитру хіба це погано? Він сідав поруч з бабусею на розкладному стільчику, і вона йому всю домашню роботу пояснювала. Що на що множити і як задачу вирішувати. А бабуськин пес, Архип, поруч крутився, носом в руки тикнув, хоче, щоб Дмитро погладив його і за вухом почухав.
Але якось раз пішов хлопець зі школи, а бабусі біля переходу не було. Тільки Архип сидів на тому самому місці, де зазвичай бабця шкарпетки в’язані розкладала. Побачивши Дмитра, пес миттєво підскочив і кинувся до нього, немов чекав. Він почав хвостом виляти, відбігати, знову повертатися, всю свою видимість показував, що треба кудись йти. Дмитро пішов за Архипом. Але йти довго не довелося. Біля сусіднього будинку, на лавочці сиділа бліда Агата Василівна, поруч з нею стояла її велика сумка на колесиках. Побачивши хлопця і пса, вона посміхнулася і сказала:
— Ну, куди ти втік, негіднику! Спасати мене надумав? Все вже добре. Я таблетку випила. Відпустило. Трошки посиджу і піду на робоче місце.
— Бабусю! Навіщо ви весь час туди ходите, до переходу? Вам треба вдома лежати, телевізор дивитися, серіали.
— Ох, хлопчику! Та навіщо вони мені здалися!
— Ну адже ж все одно ніхто нічого не купує!
— Це так, — зітхнула бабуся. Потім подивилася сумно на Дмитра і тихо сказала: — Дома я загину. А так хоч роботою займаюся.
— Ви б спробували щось інше зв’язати. Ну, може, іграшки м’які? А то ці ваші шкарпетки, знаєте, ну якось не дуже популярні… Знаєте що, давайте ви спробуєте зв’язати кого-небудь, а я оголошення розмістить в інтернеті! Там все-все можна продати!
— Ну, — невпевнено протягнула бабуся, — Чому б не спробувати? Хто там у вас зараз сучасний? Свинка Пеппа? Я дещо знаю, адже телевізор-то все-таки дивлюся, — хитро примружилася старенька.
— Її теж можна! — посміхнувся хлопець.
Агата Василівна виявилася чудовою майстринею. Надягши величезні окуляри з товстим склом, вона так вміло взялася в’язати різних персонажів мультфільмів, і сучасних, і радянських, і просто симпатичних звіряток, що бізнес у неї пішов вгору. Клієнти в чергу записувалися. З ранку до ночі дзвонили. Спочатку Дмитро їй допомагав, з комп’ютера свого оголошення викладав. А на перші заробітки бабуся купила собі простий смартфон, замість старого кнопочного телефону, і через інтернет стала постійно спілкуватися з замовниками. Іграшки у неї вдавалися на славу, тому що в кожну з них Агата Василівна вкладала частину своєї душі. Тепер ні біля якого переходу їй стояти не потрібно було. В теплі, попиваючи чай, вона заробляла собі додаток до пенсії. Та й спілкування у неї додалося. Тепер точно не скучивати.
Одного разу Дмитро пішов до магазину за хлібом і побачив, як бабуся сідає в таксі.
— Ось, хлопчику, хочу в платну поліклініку з’їздити. До хорошого лікаря показатися. Добре, тепер можу собі дозволити! — усміхнулася Агата Василівна, — Дякую тобі! Допоміг мені знайти ринкову нішу! О, як! — засміялася вона.
При цих словах старенької Дмитро посміхнувся, водій таксі теж усміхнувся і, розвернувши машину, швидко повіз Агату Василівну в платну клініку.
Don’t Leave, Mum: An English Family Story
Common wisdom says you cant judge a book by its cover. But Barbara Smith thought that was nonsenseshe was sure...
A Grandson’s Request: An Uplifting Story of Trust, Family, and a Grandmother’s Unwavering Support
Request from my Grandson Gran, I need a favour. I really need some money. A lot. He came to me...
She Was Never Truly Alone: An Ordinary London Morning with Grandma Violet, Filly the Cat, and Loyal Gav the Dog
She Was Never Alone. A Simple Story A slow winter morning dawned over London. Out in the communal courtyard, caretakers...
No One Left to Talk To: A Story “Mum, what are you saying? How can you say you’ve got no one to talk to? I call you twice a day,” her daughter asked wearily. “No, sweetheart, that’s not what I meant,” Nina Anderson sighed sadly. “I just don’t have any friends or acquaintances left who are my age. From my time.” “Mum, don’t talk nonsense. You still have your school friend Irene. And honestly, you’re so modern and you look much younger than you are. Oh, Mum, what’s wrong?” her daughter fretted. “You know Irene has asthma; when she talks on the phone she starts coughing. And she lives all the way on the other side of the city. There were three of us friends, remember I told you? But Mary’s been gone for a long time. Yesterday, Tanya from the flat next door popped in. I made her a cuppa—she’s a lovely woman, often drops by. She even brought over some buns she’d baked for her family. She told me about her children and grandchildren. She’s got grandchildren, even though she’s about fifteen years younger than me. But her childhood, her memories—they’re so different from mine. I just long for a chat with peers, people like me,” Nina Anderson explained, though she realised perfectly well that her daughter wouldn’t understand. She was still young. Her time wasn’t gone—it was just outside the window. She didn’t yet yearn for memories. Sveta was wonderful and caring; it wasn’t about her. “Mum, I got us tickets for a night of classic ballads on Tuesday. Remember you wanted to go? No more sulking—put on your burgundy dress, you look stunning in it!” “All right, darling, everything’s fine. I don’t know what came over me, good night, we’ll speak tomorrow. Go to bed early—you hardly get any sleep,” Nina changed the subject. “Yes, Mum, goodnight. Bye,” and Svetlana hung up. Nina Anderson gazed silently at the glittering evening lights outside… Year Eleven, also spring. So many plans. It seemed so recent. Her friend Irene fancied Simon Mallory from their class. But Simon liked Nina. He’d call her every evening, invite her out. But Nina thought of him as just a friend—why raise his hopes? Later Simon left for the army. He came back, married, lived in Irene’s old house. Back then everyone had a landline. The number… Nina Anderson dialled the number from memory. The tone didn’t come at once—then someone picked up, there was rustling and then a quiet man’s voice: “Hello, I’m listening.” Maybe it’s too late? Why did I call? Maybe Simon doesn’t even remember me, or maybe it’s not him at all! “Good evening,” Nina’s voice rasped a little with nerves. There was more static on the line, then suddenly she heard an astonished voice: “Nina? Is that really you? Of course it is. I’d know your voice anywhere. How did you find me? I’m only here by chance….” “Simon, you recognised me!” A wave of joyful memories swept over Nina Anderson. No one had called her by her name for ages—just “mum”, “granny”, or “Mrs Anderson”. Well, except Irene. But just “Nina” sounded so wonderful, so fresh—as if the years hadn’t passed at all. “Nina, how are you? I’m so glad to hear from you.” Those words made her ridiculously happy. She’d feared he wouldn’t recognise her, or her call would be out of place. “Do you remember Year Eleven? When Simon and Victor took you and Irene out in that rowing boat? He’d blistered his hands on the oars and tried to hide it. Then we ate ice cream on the riverside while the music played,” Simon’s voice was soft and wistful. “Of course I remember!” Nina laughed joyfully, “And that class camping trip? We couldn’t get the tins open, we were so hungry!” “Oh yes,” Simon chuckled, “Then Victor opened them and we sang songs by the campfire. Do you remember? After that, I decided to learn the guitar.” “And did you?” Nina’s voice rang with youthful delight at all these shared memories. It was like Simon was reviving their happy past, recalling detail after detail. “So, how are things now?” Simon asked, but immediately answered himself, “Actually, I can tell from your voice you’re happy. Children, grandchildren? You still writing poems? I remember: ‘To dissolve into the night and be reborn by morning!’ So full of hope! You always were like sunshine, Nina! You bring warmth to everyone, no one could be cold around you. Your family’s so lucky—to have a mum and granny like you is pure gold.” “Oh, come off it, Simon, I’m long past that. My time’s over, I—” He interrupted. “Come on, you give out so much energy I think my phone’s about to melt! Just kidding. I don’t believe you’ve lost your zest for life—not a bit. That means your time isn’t over yet, Nina. So live—and be happy. The sun shines for you. And the breeze chases clouds across the sky for you. And the birds sing for you!” “Simon, you’re still such a romantic. What about you? I’m going on and on about myself…” But suddenly there was a crackle and the call cut out. Nina sat there, phone in hand. She wanted to ring back, but it was late—better not. Another time. What a wonderful chat they’d had—so many memories! The sudden ringtone made Nina jump. Her granddaughter. “Yes, Daisy, hello, I’m still up. What did Mum say? No, my mood’s fine. I’m going to a concert with Mum. Are you coming over tomorrow? Wonderful, see you then. Bye.” In an unexpectedly good mood, Nina Anderson went to bed, head full of plans. As she drifted off, she found herself composing lines for a new poem… In the morning, Nina decided to visit Irene. Just a few stops on the tram—she wasn’t a creaky old nag yet. Irene was delighted: “At last! You’ve been promising for ages. Ooh, is that an apricot tart? My favourite! Well, spill, what’s brought this on?” Irene coughed, pressing her hand to her chest, then waved Nina’s concern away. “It’s all right, new inhaler—I’m better. Come on, let’s have tea. Nina, you look younger somehow—come on, tell me!” “I don’t know—my fifth youth!” Nina laughed as she sliced the tart. “Yesterday I rang Simon Mallory by accident… remember your crush in Year Eleven? We got to reminiscing—I’d forgotten half of it. What’s up, Irene? Not another asthma attack?” Irene sat pale and silent, then whispered: “Nina, you didn’t know? Simon passed away a year ago. He lived in another part of town—he moved from that old place ages ago.” “You must be joking! How? Who was I talking to? He remembered everything about our school days. My mood was terrible before talking to him. But after we spoke, I felt life was carrying on—that I still had strength, and joy for living… How could it be?” Nina couldn’t believe Simon was gone. “But I heard his voice. He said such beautiful things: ‘The sun shines for you. And the breeze chases clouds across the sky for you. And the birds sing for you!’” Irene shook her head, sceptical of her friend’s story. Then she surprised Nina by saying: “Nina, I don’t know how, but it really does sound like it was him. His words, his style. Simon loved you. I think he wanted to support you… from the other side. And it looks like he did. I haven’t seen you so happy and full of energy for ages. One day, someone will piece your tattered heart back together. And you’ll finally remember—what it feels like to be… simply happy.”
No one to even have a chat with. A Reminiscence “Mother, honestly, what are you talking about? How can you...
I Will Always Be With You, Mum: A True-to-Life Story of Love, Loss, and Miracles in an English Village
I shall always be with you, Mother. A story one could believe in Grandma Dorothy could hardly wait for the...
My Daughter-in-Law’s Phone Ringtone Made Me Rethink Helping My Son’s Young Family Find a Home
The ringtone on my daughter-in-laws phone made me reconsider helping the young family find a flat I live alone in...
The Dearest of Kin: A Heartwarming Tale of Three Generations, Grandchildren’s Laughter, and Family Bonds in the Smith Household
Funny how life turns out, isnt it? Things could have so easily gone differently. Our neighbour is always amazed at...
“You’re Not a Wife, You’re a Servant—And You Don’t Even Have Children! An English Mother-in-Law’s Relentless Criticism Unites Her Son and His Wife During a Turbulent Home Renovation”
Youre not a wife, youre just a servant. You havent even had any children! Mum, Eleanor is going to stay...