Торгівля простими речами в підземному переході біля вокзалу

Агата Василівна стояла біля підземного переходу поруч із залізничною станцією та продавала нехитрі товари. Щодня вона приходила сюди, неначе на роботу, з двох причин. По-перше, це було хоч якесь заняття, по-друге, пенсія в старенької була маленька, хоча вона все життя чесно працювала, але так склалося…

Залишатися вдома їй було нудно. Чоловіка Агати давно вже не було, понад двадцять років минуло, і від нудьги вона почала в’язати. Спочатку для себе, потім стала дарувати сусідам шкарпетки, рукавички, та так їх уже всією округою обдарувала, що почала в’язати на продаж.

Продавала бабуся не лише в’язане. Коли огірочки солені пропонувала, коли капусту квашену. А коли й кімнатні квіти: фіалки та кактуси.

Завела собі собаку, безпородну дворнягу. Побачила якось з нашийником загубленця, шкода стало, взяла додому, оголошення розвісила, хто загубив, мовляв. Та не знайшлися господарі. Видно, навмисне викинули тварину. Ну і куди ж тепер її? Пожаліла Агата пса. Так і живуть разом дружно. І на “роботу” до підземного переходу кожен раз супроводжує стареньку пес. Сідає поруч і сидить, охороняє. А старенька його хлібом підгодовує. Купує собі половинку батона і псу шматочок відламує. Чайком з термоса зап’є, ось і обід.

***

Дмитро йшов зі школи засмучений. Світлана Тимофіївна, вчителька математики, поставила двійку. Майже ні за що. Несправедливо. «Хіба ж у математиці важлива граматика?!» — дивувався хлопець. Ну, трохи неправильно розв’язав задачу, ну, наделав помилок у прикладах. Так то ж математика! «А за граматичну помилку у відповіді знижувати оцінку — це вже надто!» — розмірковував хлопець. Але мамі цього не поясниш. Хто ж вигадав цей електронний щоденник! Тепер від батьків двійки зовсім не приховаєш. Раніше як було! Вирвав сторінку з щоденника — і порядок…

Так ішов він і не помітив, як майже до свого будинку дійшов. Залишилося лише через підземний перехід перейти. «О, старенька стоїть. Знову зі своїми шкарпетками. Великі такі. Хто їх тільки купує», — думав Дмитро. Раптом він побачив на підстилці, що лежала на асфальті й виконувала роль вітрини у бабусі, дуже красиву фіалку в баночці з-під сметани. Просто незвичайну. Лепесточки у неї були такі, ніби маленькі розочки, а колір — рожевий, а листочки з різьбленими краями. Зачарувався хлопець, зупинився й стоїть. Під фіалкою ціна написана рукою — 50 гривень. А у Дмитра було цілих вісімдесят.

«А що якщо мамі купити квітку?» — подумав хлопець. «І до Восьмого березня недалеко, ну майже. Вона квіти любить, зрадіє і про двійку забуде!»

Купив Дмитро фіалку, приніс додому і поставив мамі на стіл, прямо на кухні. Потім трохи подивився телевізор, з’їв з пательні котлету. Потім зазирнув у холодильник і тоскно подивився на каструлю з супом, який мама наказала обов’язково поїсти.

— Його ж варити треба! Та ну! Не хочеться! — сказав Дмитро і втік у двір грати.

Фокус з фіалкою вдався. Мама дійсно зраділа і забула перевірити Дмитрові оцінки. Весь вечір вони возилася з квіткою, пересаджувала її і намагалася знайти найкраще місце для неї в квартирі.

А Дмитро подружився з Агатою Василівною. З тих пір, як він придбав у неї фіалку, вони стали при зустрічі вітатися. Потім він став розмовляти з бабусею, ділитися з нею простими шкільними новинами, а потім якось в розмові дізнався, що вона колишня вчителька математики і всю шкільну програму прекрасно пам’ятає. А Дмитру хіба це погано? Він сідав поруч з бабусею на розкладному стільчику, і вона йому всю домашню роботу пояснювала. Що на що множити і як задачу вирішувати. А бабуськин пес, Архип, поруч крутився, носом в руки тикнув, хоче, щоб Дмитро погладив його і за вухом почухав.

Але якось раз пішов хлопець зі школи, а бабусі біля переходу не було. Тільки Архип сидів на тому самому місці, де зазвичай бабця шкарпетки в’язані розкладала. Побачивши Дмитра, пес миттєво підскочив і кинувся до нього, немов чекав. Він почав хвостом виляти, відбігати, знову повертатися, всю свою видимість показував, що треба кудись йти. Дмитро пішов за Архипом. Але йти довго не довелося. Біля сусіднього будинку, на лавочці сиділа бліда Агата Василівна, поруч з нею стояла її велика сумка на колесиках. Побачивши хлопця і пса, вона посміхнулася і сказала:

— Ну, куди ти втік, негіднику! Спасати мене надумав? Все вже добре. Я таблетку випила. Відпустило. Трошки посиджу і піду на робоче місце.

— Бабусю! Навіщо ви весь час туди ходите, до переходу? Вам треба вдома лежати, телевізор дивитися, серіали.

— Ох, хлопчику! Та навіщо вони мені здалися!

— Ну адже ж все одно ніхто нічого не купує!

— Це так, — зітхнула бабуся. Потім подивилася сумно на Дмитра і тихо сказала: — Дома я загину. А так хоч роботою займаюся.

— Ви б спробували щось інше зв’язати. Ну, може, іграшки м’які? А то ці ваші шкарпетки, знаєте, ну якось не дуже популярні… Знаєте що, давайте ви спробуєте зв’язати кого-небудь, а я оголошення розмістить в інтернеті! Там все-все можна продати!

— Ну, — невпевнено протягнула бабуся, — Чому б не спробувати? Хто там у вас зараз сучасний? Свинка Пеппа? Я дещо знаю, адже телевізор-то все-таки дивлюся, — хитро примружилася старенька.

— Її теж можна! — посміхнувся хлопець.

Агата Василівна виявилася чудовою майстринею. Надягши величезні окуляри з товстим склом, вона так вміло взялася в’язати різних персонажів мультфільмів, і сучасних, і радянських, і просто симпатичних звіряток, що бізнес у неї пішов вгору. Клієнти в чергу записувалися. З ранку до ночі дзвонили. Спочатку Дмитро їй допомагав, з комп’ютера свого оголошення викладав. А на перші заробітки бабуся купила собі простий смартфон, замість старого кнопочного телефону, і через інтернет стала постійно спілкуватися з замовниками. Іграшки у неї вдавалися на славу, тому що в кожну з них Агата Василівна вкладала частину своєї душі. Тепер ні біля якого переходу їй стояти не потрібно було. В теплі, попиваючи чай, вона заробляла собі додаток до пенсії. Та й спілкування у неї додалося. Тепер точно не скучивати.

Одного разу Дмитро пішов до магазину за хлібом і побачив, як бабуся сідає в таксі.

— Ось, хлопчику, хочу в платну поліклініку з’їздити. До хорошого лікаря показатися. Добре, тепер можу собі дозволити! — усміхнулася Агата Василівна, — Дякую тобі! Допоміг мені знайти ринкову нішу! О, як! — засміялася вона.

При цих словах старенької Дмитро посміхнувся, водій таксі теж усміхнувся і, розвернувши машину, швидко повіз Агату Василівну в платну клініку.