З життя
Трохи не встигнувши: Алёнка з мамою пропустили старенький трамвай.
Всього кілька кроків не встигли зробити Оксанка та її мама на трамвай. Старенький вагон дзенькнув, закрил двері та рушив зі зупинки. Тепер доведеться чекати хвилин п’ятнадцять, не менше.
– Вічно ти вовтузишся! Скільки разів я тобі казала: прийдемо з садка з прогулянки – повісь речі акуратно, взуття постав на місце, щоб потім не витрачати стільки часу на збори. І навіщо тобі знадобилось шукати свої олівці? Невже без них не впораєшся вдома?
– Мамо! Ну як ти не розумієш! Я ж вчора обіцяла Насті. А ти сама казала, що якщо пообіцяла, то треба обов’язково виконати! – Оксанка хитро примружилася, – казала ж?
– Ну… Казала. Так що тепер, на трамвай спізнюватися?! А мені в ніч на роботу. Я ще тобі плаття не випрасувала, вечерю та сніданок не приготувала. Хто це буде робити? Бабуся Ліда?
– Мамусю, ти не хвилюйся. Все вийде, тільки не треба нервувати. Бабуся Ліда так каже. Ой! Дивись, мамо! Квіточки! Як вони називаються? – на лавочці лежав маленький засохлий букетик.
– Це дзвіночки. Вони у лісі ростуть. Хтось нарвав, а потім викинув. Або забув.
– Мамусю, вони такі гарні, дзвіночки! Давай їх заберемо!
– Трохи тобі сміття… Гаразд, забирай, й ходімо, он наш трамвай підходить.
Увесь шлях до своєї зупинки, Оксанка не випускала букет з рук. Ніжки у дзвіночків були зламані, бутони зім’яті, проте для Оксанки це були найгарніші квіти. Ніжно-лілові, з тонким, ледь помітним ароматом, вони здавалися їй чимось чарівним, як з казки.
Один дядько сказав, що якщо посадити букетик у землю, то дзвіночки оживуть. А жінка з великим животом похитала головою й впевнено заявила: «Ніякої землі. Їх у воду треба. Лише у воду». А інша жінка, виходячи з трамваю, зло шепотіла: «Нісенітницею займаються, краще б гвоздики купили!». Оксанчина мама мовчки дивилася у вікно, а Оксанка нюхала квіти і шепотіла: «От приїдемо, і я вас сховаю. Хай кажуть, що хочуть!».
Оксанка з мамою мешкають на другому поверсі. А під ними – бабуся Ліда з чоловіком, якого всі шанобливо називають «Кузьма Іванович». А Оксанка його називає «дідусь Кузя». І всі до цього звикли. Бабуся Ліда з Кузьмою Івановичем не рідня Оксанці та її мамі. Вони просто сусіди.
Але стосунки у них кращі, ніж у рідних. Бабуся Ліда завжди допомагає Оксанчиній мамі по господарству, а дідусь Кузя – по дому. Якщо, наприклад, двері у шафи відвалилися або замок зламався, то дідусь легко полагодить. А якщо з пирогом допомогти, або Оксанку до садка відвести, то це вже бабуся Ліда. Самі вони, бабуся та дідусь, ніколи допомоги не просять. Вважають, що у них все є, і вони поки ще самі усе можуть. Так і живуть.
У бабусі Ліди та дідуся Кузьми під балконом росте бузок. А під бузком – таємний Оксанчин секретик. Це таке затишне містечко, про яке ніхто не повинен знати. Тільки Оксанка. По правді кажучи, дідусь Кузя теж про нього знає. І бабуся Ліда. Але вони мовчать і нікому не кажуть. Інакше, який же це секретик?
Від зупинки до дому Оксанка бігла підстрибом. Треба швидше набрати воду в пляшку та якнайшвидше посадити дзвіночки у землю. І полити. А то вони зовсім засохнуть, як сказала одна жінка з трамваю. Поки мама готувала вечерю та сніданок, а потім прасувала Оксанчине плаття для садка, Оксанка лопаткою викопала ямку під бузком, посадила туди свої дзвіночки і полила водою. Дзвіночки чомусь не оживали. «Мабуть, вони ще не прокинулись, – подумала Оксанка, – гаразд, ви поки поспіть, а я збігаю до мами, проведу її на роботу і повернусь, гаразд?».
Оксанка провела маму, повечеряла, помила за собою посуд і побігла до своїх дзвіночків. Навіть про олівці для Насті забула.
***
Сонце закотилося за горизонт. Сутінки сірим ковдром огорнули місто. Бабуся Ліда завершила свої вечірні справи і збиралась вже було за Оксанкою. Коли мама Оксанки працювала в нічну зміну, Оксанку забирали дідусь Кузя з бабусею Лідою до себе. Але тут дідусь Кузя покликав дружину на балкон, показавши пальцем, щоб та не шуміла. Дідусь махнув рукою в бік Оксанчиного секретика. Там, навприсядки, сиділа Оксанка. І плакала. Перед нею в калюжці лежали зів’ялі дзвіночки. Бабуся Ліда все зрозуміла. Вона тихенько вийшла з квартири, прокралася за бузковий кущ до Оксанки.
– Що сталося, Оксаночко?
– Бабусю Лідо! – Оксанка схлипнула, – бабусю Лідо, мої дзвіночки не хочуть оживати! Я їм вже стільки водички налляла, а вони все лежать і лежать! Бабусю Лідо, вони засохли?
– Ну що ти, моя хороша, вони просто хворіють. Усі квіти, якщо їх зірвати, хворіють.
– Я їх не зривала, бабусю Лідо. Вони на лавочці лежали. Хтось їх кинув.
– Ну, тепер що, таке буває. Ти не плач. Ми ось що з тобою зробимо. Десь у мене був чарівний порошок. Ти сиди тут, я скоро.
Бабуся Ліда пішла додому. Дістала з полиці банку з борошном, насипала борошна в сірникову коробку і повернулася до Оксанки.
– Ось, моя хороша. Зовсім трохи залишилось, але цього вистачить.
– А що це?
– Чарівний порошок для квітів. Витратила я його, але він же чарівний. Ось, дивись, – бабуся Ліда дістала щіпку борошна, посипала ним дзвіночки, примовляючи: «Чаруй баба, чаруй дід, усім на радість сто років!». Потім висипала залишки борошна навколо калюжки. – Ну, ось, Оксаночко. Тепер їм треба відпочити. А чарівний порошок свою справу зробить.
– Бабусю Лідо, він справді чарівний?
– Справді, моя хороша.
– А коли дзвіночки прокинуться?
– А от ми вранці подивимось. А зараз ходімо. Час пізній, дітям спати пора.
Оксанка зітхнула, із тривогою подивилася на свої дзвіночки та пішла з бабусею Лідою спати.
***
Оксанка вже бачила десятий сон, коли дідусь Кузя, крекчучи, витягував з балкону свій старенький велосипед.
– Кузю, ти ліхтарик поклав?
– Та поклав, звісно, що ти!
– А лопатку свою?
– Ну як без неї-то?
– Кузю, я тобі чаю налила в термос.
– Лідо, чай-то навіщо?
– Ну як! Утомишся – вип’єш.
– Не треба. Я ж не у похід.
– Ти тільки не затримуйся в лісі, я хвилюватися буду.
– Та ладно тобі! Я швидко. Плівку-то поклала?
– Поклала, Кузю, поклала. Давай, з Богом.
Дідусь обережно вивів велосипед з під’їзду, а бабуся тихо закрила за ним двері та повернулася до Оксанки.
***
Ранок. Прокинулися ранні горобці, і разом з ними Оксанка. Надівши капці, прямо в піжамці побігла вона до свого секретика. А там її чекало справжнє диво: на місці брудної калюжки ріс красивий кущик справжніх, живих дзвіночків. Оксанка обережно нюхала їх, тихенько гладила лілові голівки, щось ласкаво їм шепотіла. А з балкона за нею з усмішкою спостерігали дідусь Кузя і бабуся Ліда.
І ще невідомо, хто в ці хвилини був щасливіший – Оксанка зі своїми «ожилими» дзвіночками чи бабуся Ліда з дідусем Кузею, які подарували дитині радість…
She Was Never Truly Alone: A Simple Tale of Grandma Violet, Her Loyal Dog George, and Felix the Cat with a Financial Past
She Wasnt Alone. A Simple Tale It was a late winter morning, and the sky over London barely began to...
After Turning Seventy, She Was Forgotten—Not Even Her Son or Daughter Remembered Her Birthday, But When Her Son Betrayed Her and Sold Her Home, an Unexpected Reunion with Her Estranged Daughter Changed Everything
After turning seventy, she found herself unwanted by anyone not even her own son or daughter remembered her birthday. Margaret...
I Will Always Be With You, Mum: A Heartfelt Story You Can Believe Grandma Valerie couldn’t wait for evening to come. Her neighbour Natalie, a single woman approaching fifty, had just confided something so astonishing that Valerie’s head was spinning. To prove her point, Natalie had even invited her round later to show her something remarkable. The story began quite simply. That morning, Natalie had dropped by as she was on her way to the shop: “Is there anything you need, Valerie? I’m popping to the corner shop to pick up bits for a pie and a few other things.” Valerie smiled. “You’ve always been so good and caring, Natalie. I remember you as a little girl. It’s a shame things haven’t worked out for you—but you never seem sad or complain, not like some.” Natalie laughed. “What’s there to complain about? I do have a man I love, it’s just we can’t be together for now. Would you like to hear the reason? I’ve never told anyone else, but I want to tell you. Well, partly because you probably wouldn’t be believed if you repeated it!” She grinned. “Just let me know if you need anything from the shop. I’ll pop in on my way back, and over a cup of tea, I’ll tell you all about my life. Maybe then you’ll be happy for me and stop worrying.” Valerie didn’t really need anything, but asked Natalie to fetch a loaf of bread and some sweets for tea, her curiosity well and truly piqued. Later, as they sat together over tea and cake, Natalie began: “Valerie, you remember that thing that happened to me twenty years ago? I was nearly thirty. Met a bloke—nice enough, so I thought I’d marry him even if I didn’t love him. At least I’d have a family. He moved in and I got pregnant. When the baby came, a little girl, she lived just two days and passed away. I thought I’d go mad with grief. My husband and I split up soon after. A couple of months later, once I’d stopped crying, something happened. It’s hard to explain, Valerie. I’d got everything ready for my daughter—the cot, bedding, toys, the lot. They say it’s bad luck to buy these things early, but I didn’t believe that. Then one night I was woken by the sound of a baby crying. I thought I was imagining it, but the crying came again. I went to the cot—and there she was. My little girl. I picked her up, my heart nearly bursting with happiness. She looked up at me and then drifted peacefully to sleep. And from then on, almost every night, she would come to me. I even bought formula and a bottle, but she hardly ever fed—just smiled, closed her eyes and slept in my arms. Is that even possible?” Valerie leaned forward, utterly enthralled. “I know it sounds mad, but it’s true,” Natalie insisted. “It just went on—we got used to those nightly visits. I knew my little girl was living in another world, with her own mum and dad, but she never forgot me. She would visit, and one night she said to me: ‘I will always be with you, Mum. We are bound by an invisible thread, and nothing can ever break it.’ Sometimes I wonder if it’s a dream, but she even brings me gifts from her world. They don’t last long here though—they fade away like snow in spring.” That evening, Valerie finally visited Natalie’s flat. No one else was home—just the two of them. Suddenly, a gentle light shimmered in the air and a sweet young woman appeared: “Hello, Mummy! I’ve had such a good day, I want to share it with you. And here’s a present for you.” She placed a small bouquet on the table. Turning to see Valerie, she smiled again. “Oh, hello! Mum said you wanted to meet me. I’m Marianne.” After chatting a while, Marianne faded away like morning mist. Valerie sat silent, absolutely stunned. “Well, I never… that really happens!” she whispered. “Your daughter’s a beauty, Natalie, just like you. I’m so happy for you. You really are a lucky woman—maybe luckier than anyone I know. I would never have believed it if I hadn’t seen it myself. Thank you for opening my eyes. The world is so much bigger than I thought; life goes on everywhere. I’m not afraid anymore.” The flowers on the table became paler and then vanished altogether. But Natalie smiled, full of hope. Tomorrow would be a wonderful new day. She was going to meet Arkady, the man she loved and who loved her back—she just knew it. And someday soon, she’d introduce him to the two people she loved most in the world: Marianne and Arkady.
Ill always be with you, Mum. A story you might believe Granny Margaret waited for evening with restless curiosity. Her...
The Friend I Sold: Grandpa’s Tale of Loyal Companionship, Hard Times, and a Hard Lesson Learned
A Sold Friend. Granddads Story And he understood me! It wasn’t fun, and I realised it was a foolish idea....
The Closest of Kin: A Heartwarming Family Story of Grandparents Anna and Paul, Their Three Wonderful Grandchildren, Home-Baked Treats, Maths Lessons, and the Unbreakable Bonds That Sustain Them Through Joys and Sorrows
Family Ties. A Story Funny, how life turns out. It could have all been so different. The neighbour, Mrs. Dawson,...
I Did a DNA Test and Instantly Regretted It I Had to Marry My Girlfriend After Finding Out She Was Pregnant. After Our Wedding, We Moved in With My Parents Because We Couldn’t Afford Our Own Place. Time Went By and I Became the Dad of a Wonderful Little Boy. Soon After, We Decided to Get a Mortgage and Start Our Own Family Home. After a While, My Wife Told Me She Was Pregnant Again, and That’s How Our Princess Anna Was Born. The Kids Grew Up Quickly, and Each Year I Noticed They Didn’t Look Like Me at All—not even a little. In Fact, Neither My Son nor My Daughter Looked Like Their Mum Either. Both Were Ginger with Freckles—Where Did That Come From in Our Family? The Thought Crossed My Mind to Take a Paternity Test. Maybe It Wasn’t the Brightest Idea, But I Needed to Be Sure the Kids Were Mine. I Took the Test. I Had to Wait Two Weeks for the Results. As Soon As They Called, I Rushed to the Lab. Thank God—It Turned Out I Was Their Dad. I Went Home and Hid the Documents So My Wife Wouldn’t Find Them. But Why Didn’t I Just Throw Them Away? I Paid for That Mistake. Just a Few Days Later, My Wife Threw Those Papers in My Face. She Caused Such an Uproar the Whole House Trembled. I Understand Why, But Surely There Was a More Peaceful Way to Handle It. She Couldn’t Forgive Me, and Now I’m Alone. Five Years Have Passed Since That Day, and She Still Won’t Let Me See the Kids. That’s How Simple Curiosity Stole the Most Precious Thing I Had—My Family. I Hope One Day She Can Forgive Me…
I remember those days as if they happened in another life. Back then, when I learned my sweetheart was expecting,...
Don’t Leave, Mum: An English Family Story
Common wisdom says you cant judge a book by its cover. But Barbara Smith thought that was nonsenseshe was sure...
A Grandson’s Request: An Uplifting Story of Trust, Family, and a Grandmother’s Unwavering Support
Request from my Grandson Gran, I need a favour. I really need some money. A lot. He came to me...