З життя
Трохи не встигнувши: Алёнка з мамою пропустили старенький трамвай.
Всього кілька кроків не встигли зробити Оксанка та її мама на трамвай. Старенький вагон дзенькнув, закрил двері та рушив зі зупинки. Тепер доведеться чекати хвилин п’ятнадцять, не менше.
– Вічно ти вовтузишся! Скільки разів я тобі казала: прийдемо з садка з прогулянки – повісь речі акуратно, взуття постав на місце, щоб потім не витрачати стільки часу на збори. І навіщо тобі знадобилось шукати свої олівці? Невже без них не впораєшся вдома?
– Мамо! Ну як ти не розумієш! Я ж вчора обіцяла Насті. А ти сама казала, що якщо пообіцяла, то треба обов’язково виконати! – Оксанка хитро примружилася, – казала ж?
– Ну… Казала. Так що тепер, на трамвай спізнюватися?! А мені в ніч на роботу. Я ще тобі плаття не випрасувала, вечерю та сніданок не приготувала. Хто це буде робити? Бабуся Ліда?
– Мамусю, ти не хвилюйся. Все вийде, тільки не треба нервувати. Бабуся Ліда так каже. Ой! Дивись, мамо! Квіточки! Як вони називаються? – на лавочці лежав маленький засохлий букетик.
– Це дзвіночки. Вони у лісі ростуть. Хтось нарвав, а потім викинув. Або забув.
– Мамусю, вони такі гарні, дзвіночки! Давай їх заберемо!
– Трохи тобі сміття… Гаразд, забирай, й ходімо, он наш трамвай підходить.
Увесь шлях до своєї зупинки, Оксанка не випускала букет з рук. Ніжки у дзвіночків були зламані, бутони зім’яті, проте для Оксанки це були найгарніші квіти. Ніжно-лілові, з тонким, ледь помітним ароматом, вони здавалися їй чимось чарівним, як з казки.
Один дядько сказав, що якщо посадити букетик у землю, то дзвіночки оживуть. А жінка з великим животом похитала головою й впевнено заявила: «Ніякої землі. Їх у воду треба. Лише у воду». А інша жінка, виходячи з трамваю, зло шепотіла: «Нісенітницею займаються, краще б гвоздики купили!». Оксанчина мама мовчки дивилася у вікно, а Оксанка нюхала квіти і шепотіла: «От приїдемо, і я вас сховаю. Хай кажуть, що хочуть!».
Оксанка з мамою мешкають на другому поверсі. А під ними – бабуся Ліда з чоловіком, якого всі шанобливо називають «Кузьма Іванович». А Оксанка його називає «дідусь Кузя». І всі до цього звикли. Бабуся Ліда з Кузьмою Івановичем не рідня Оксанці та її мамі. Вони просто сусіди.
Але стосунки у них кращі, ніж у рідних. Бабуся Ліда завжди допомагає Оксанчиній мамі по господарству, а дідусь Кузя – по дому. Якщо, наприклад, двері у шафи відвалилися або замок зламався, то дідусь легко полагодить. А якщо з пирогом допомогти, або Оксанку до садка відвести, то це вже бабуся Ліда. Самі вони, бабуся та дідусь, ніколи допомоги не просять. Вважають, що у них все є, і вони поки ще самі усе можуть. Так і живуть.
У бабусі Ліди та дідуся Кузьми під балконом росте бузок. А під бузком – таємний Оксанчин секретик. Це таке затишне містечко, про яке ніхто не повинен знати. Тільки Оксанка. По правді кажучи, дідусь Кузя теж про нього знає. І бабуся Ліда. Але вони мовчать і нікому не кажуть. Інакше, який же це секретик?
Від зупинки до дому Оксанка бігла підстрибом. Треба швидше набрати воду в пляшку та якнайшвидше посадити дзвіночки у землю. І полити. А то вони зовсім засохнуть, як сказала одна жінка з трамваю. Поки мама готувала вечерю та сніданок, а потім прасувала Оксанчине плаття для садка, Оксанка лопаткою викопала ямку під бузком, посадила туди свої дзвіночки і полила водою. Дзвіночки чомусь не оживали. «Мабуть, вони ще не прокинулись, – подумала Оксанка, – гаразд, ви поки поспіть, а я збігаю до мами, проведу її на роботу і повернусь, гаразд?».
Оксанка провела маму, повечеряла, помила за собою посуд і побігла до своїх дзвіночків. Навіть про олівці для Насті забула.
***
Сонце закотилося за горизонт. Сутінки сірим ковдром огорнули місто. Бабуся Ліда завершила свої вечірні справи і збиралась вже було за Оксанкою. Коли мама Оксанки працювала в нічну зміну, Оксанку забирали дідусь Кузя з бабусею Лідою до себе. Але тут дідусь Кузя покликав дружину на балкон, показавши пальцем, щоб та не шуміла. Дідусь махнув рукою в бік Оксанчиного секретика. Там, навприсядки, сиділа Оксанка. І плакала. Перед нею в калюжці лежали зів’ялі дзвіночки. Бабуся Ліда все зрозуміла. Вона тихенько вийшла з квартири, прокралася за бузковий кущ до Оксанки.
– Що сталося, Оксаночко?
– Бабусю Лідо! – Оксанка схлипнула, – бабусю Лідо, мої дзвіночки не хочуть оживати! Я їм вже стільки водички налляла, а вони все лежать і лежать! Бабусю Лідо, вони засохли?
– Ну що ти, моя хороша, вони просто хворіють. Усі квіти, якщо їх зірвати, хворіють.
– Я їх не зривала, бабусю Лідо. Вони на лавочці лежали. Хтось їх кинув.
– Ну, тепер що, таке буває. Ти не плач. Ми ось що з тобою зробимо. Десь у мене був чарівний порошок. Ти сиди тут, я скоро.
Бабуся Ліда пішла додому. Дістала з полиці банку з борошном, насипала борошна в сірникову коробку і повернулася до Оксанки.
– Ось, моя хороша. Зовсім трохи залишилось, але цього вистачить.
– А що це?
– Чарівний порошок для квітів. Витратила я його, але він же чарівний. Ось, дивись, – бабуся Ліда дістала щіпку борошна, посипала ним дзвіночки, примовляючи: «Чаруй баба, чаруй дід, усім на радість сто років!». Потім висипала залишки борошна навколо калюжки. – Ну, ось, Оксаночко. Тепер їм треба відпочити. А чарівний порошок свою справу зробить.
– Бабусю Лідо, він справді чарівний?
– Справді, моя хороша.
– А коли дзвіночки прокинуться?
– А от ми вранці подивимось. А зараз ходімо. Час пізній, дітям спати пора.
Оксанка зітхнула, із тривогою подивилася на свої дзвіночки та пішла з бабусею Лідою спати.
***
Оксанка вже бачила десятий сон, коли дідусь Кузя, крекчучи, витягував з балкону свій старенький велосипед.
– Кузю, ти ліхтарик поклав?
– Та поклав, звісно, що ти!
– А лопатку свою?
– Ну як без неї-то?
– Кузю, я тобі чаю налила в термос.
– Лідо, чай-то навіщо?
– Ну як! Утомишся – вип’єш.
– Не треба. Я ж не у похід.
– Ти тільки не затримуйся в лісі, я хвилюватися буду.
– Та ладно тобі! Я швидко. Плівку-то поклала?
– Поклала, Кузю, поклала. Давай, з Богом.
Дідусь обережно вивів велосипед з під’їзду, а бабуся тихо закрила за ним двері та повернулася до Оксанки.
***
Ранок. Прокинулися ранні горобці, і разом з ними Оксанка. Надівши капці, прямо в піжамці побігла вона до свого секретика. А там її чекало справжнє диво: на місці брудної калюжки ріс красивий кущик справжніх, живих дзвіночків. Оксанка обережно нюхала їх, тихенько гладила лілові голівки, щось ласкаво їм шепотіла. А з балкона за нею з усмішкою спостерігали дідусь Кузя і бабуся Ліда.
І ще невідомо, хто в ці хвилини був щасливіший – Оксанка зі своїми «ожилими» дзвіночками чи бабуся Ліда з дідусем Кузею, які подарували дитині радість…
Michael Froze: From Behind the Tree, a Dog He’d Recognise Anywhere Watched Him with Sad, Knowing Eyes
I frozepeering from behind an old oak tree, a dog watched me with a sadness Id have recognised anywhere. Dust...
DO I REMEMBER? I CAN’T FORGET! “Polly, listen… Remember my illegitimate daughter, Anastasia?” My husband spoke in riddles, making me uneasy. “Do I remember? I can’t forget! Why?” I sat down, bracing for bad news. “Well… Anastasia is begging us to take in her daughter—my granddaughter,” he mumbled. “And why on earth should we, Alex? Where’s Anastasia’s husband? Disappeared into thin air?” I was intrigued. “The thing is, Anastasia doesn’t have much time left. She never had a husband. Her mother remarried and lives in America. They’re estranged, and she has no other family. That’s why she’s asking…” Alex couldn’t meet my eyes. “So, what’s your plan?” I had already decided. “Well, I’m asking you, Polly. Whatever you say, that’s what we’ll do,” he finally looked at me. “How convenient. You made mistakes in your youth, and now I’m to shoulder the burden of a stranger’s child? Isn’t that right?” My husband’s feebleness made me furious. “Polly, we’re a family. We should decide together,” Alex pushed back. “Oh, you remembered now! Yet, when you fooled around, did you consult me? I’m your wife!” Tears welled up and I stormed out… In school, I dated a boy named Peter, until a new boy, Alex, arrived and swept me off my feet. I broke up with Peter. Alex noticed me, walked me home, kissed my cheek, and picked flowers for me. A week later, he led me to his bed. I didn’t protest—I fell head over heels for Alex. After we graduated, he went off to serve in the army in another city. We wrote to each other for a year. Then Alex returned on leave. I was overjoyed. He promised we’d marry when he came back for good—already considered me his wife. His sweet words melted me every time, even years later: one loving look from Alex, and I’d melt like chocolate in the sun. Alex went back to the army. I waited, confident I was a betrothed bride. Six months later, a letter arrived: Alex had found “real love” in his garrison town and wasn’t coming back. But I was already carrying Alex’s baby. So much for a wedding—just as my gran warned me. When the time came, I gave birth to my son, Ivan. Peter, my old boyfriend, stepped in to help. Desperate, I accepted. Yes, Peter and I became intimate. I’d long given up hope of seeing Alex again. Then he turned up, surprised to see Peter there. “Can I come in?” Alex asked. “Come on in, since you’re here,” Peter reluctantly allowed. Sensing the tension, Ivan clung to Peter, wailing. “Peter, why don’t you take Ivan for a walk?” I was at a loss. When they left, Alex asked, “Is he your husband?” “What’s it to you? Why are you here?” I was angry and confused. “I missed you. I see you’ve made a life with Peter—you didn’t wait for me. Well, I’ll go—sorry to intrude on your happy family,” he said, heading for the door. “Wait, Alex. Why have you come—just to hurt me? Peter helps me cope with loneliness. He’s been raising your two-year-old son, by the way,” I tried to keep him there. My love for him hadn’t died. “I’ve come back for you, Polly. Will you have me?” Alex asked, hope in his voice. “Come in, dinner’s ready,” my heart leapt—he came back, so he hadn’t forgotten. Why resist? Peter was shoved aside. My Ivan needed his real father. Later, Peter married a lovely woman with two children. A few years passed. Alex could never love Ivan as his own—he was convinced Ivan was Peter’s son. Alex never really cared for Ivan. He always had an eye for the ladies. He was forever chasing after women, easily smitten, just as easily moving on—including some of my own friends. I cried but kept loving him, determined to hold my family together. It was easier for me than for him—the one who loves is always blinded by hope. I never needed to lie or invent excuses; I just loved him. He was my sun. Sometimes I wanted to leave, but then I’d scold myself: Where would I go, who could compare? Besides, Alex would be lost without me. I was wife, lover, and mother to him. Alex lost his own mother at fourteen—she died in her sleep. Maybe that’s why he always looked for lost affection elsewhere. I forgave everything. Once, after a bitter argument, I threw him out. He moved in with his relatives. Months passed—I forgot why we argued—but he didn’t return. At last, I went to his family’s house. His aunt was surprised to see me. “Polly, why do you want Alex? He said you’d divorced—he has a new girlfriend now.” I found out where she lived and paid them a visit. “Hello! Could I see Alex, please?” I asked politely. She just smirked and slammed the door in my face. I left in silence. A year later, Alex came back. By then the girl had given birth to his daughter, Anastasia. To this day, I blame myself for throwing him out—maybe that girl wouldn’t have scooped him up otherwise. I tried harder to please and adore Alex. We never talked about his illegitimate daughter. It seemed if we did, our family would fall apart. We let sleeping dogs lie. After all, what’s one stray child? It happens. I blamed the “temptresses” instead. In time, Alex settled down. Flings ended. He stayed home watching TV. Our son married early, gave us three grandkids. Then, out of nowhere… Anastasia, Alex’s daughter from long ago, reappeared—asking us to take in her daughter. How would I explain a new little girl to Ivan? He never knew about his father’s youthful escapades. In the end, we took legal guardianship of five-year-old Alina. Anastasia passed away, gone at thirty. Graves grow over with grass, but life goes on. Alex spoke to Ivan man-to-man. After hearing his father’s confession, Ivan said, “What’s done is done, you don’t answer to me. But the girl should stay—she’s family.” Alex and I breathed easier. We’d raised a kind son. Now, Alina is sixteen. She adores her Grandpa Alex, whispers secrets to him, calls me Granny, and says she’s my spitting image at her age. I never argue…
DO I REMEMBER? I COULD NEVER FORGET! Polly, darling, theres something I must tell you Well, do you recall my...
Winter had blanketed Andrew’s garden with soft snow, but his loyal dog Duke, a massive German Shepherd, was acting strangely. Instead of curling up in the large kennel Andrew had lovingly built for him last summer, Duke stubbornly insisted on sleeping outside, right in the snow. Watching from his window, Andrew felt a pang of worry—Duke had never behaved like this before. Each morning, as he stepped outside, Andrew noticed Duke watching him tensely. Whenever he approached the kennel, Duke positioned himself between Andrew and the entrance, growling softly and looking at him pleadingly, as if to say: “Please, don’t go in there.” This odd behaviour was so out of character for their years of friendship, it made Andrew uneasy—what was his best friend hiding? Determined to get to the bottom of it, Andrew came up with a plan—he lured Duke into the kitchen with a tempting piece of steak. While the dog, locked inside, barked desperately at the window, Andrew crept towards the kennel and crouched down to peer inside. His heart skipped a beat as his eyes adjusted to the darkness and he saw something that froze him on the spot… …There, curled up in a blanket, was a tiny kitten—dirty, freezing, and barely breathing. Its eyes barely opened, and its frail body shivered with cold. Duke had found it somewhere, and instead of chasing it away or leaving it to its fate, he had sheltered it. He had slept outside to avoid scaring it and guarded the entrance as if there was treasure inside. Andrew held his breath. He reached out, gently lifted the tiny creature and pressed it to his chest. In that moment, Duke raced over and nestled beside his shoulder—not growling, but gently, eager to help. “You’re a good dog, Duke…” Andrew whispered, clutching the kitten. “Better than most people.” From that day on, there were no longer just two friends living in the garden, but three. And the lovingly built kennel found its purpose again—as a little home for souls in need of saving.
Winter had blanketed Davids garden in a soft layer of snow, but his loyal dog Byron, a huge English Mastiff,...
The Little Girl Who Wouldn’t Eat: The Night My Stepdaughter Found Her Voice and Our Family Was Forever Changed
A Little Girl Who Couldn’t Eat: The Night My Stepdaughter Finally Found Her Voice and Everything Changed 8 December 2025...
A 7-Year-Old Boy, Covered in Bruises, Walked Into A&E Carrying His Baby Sister—What He Said Next Broke Everyone’s Heart
Just after one oclock in the morning, a seven-year-old boy, covered in bruises, pushed his way into the A&E at...
My Son Skipped My 70th Birthday, Claiming He Had to Work—That Evening I Saw Him on Social Media Celebrating His Mother-In-Law’s Birthday at a Fancy Restaurant
The phone rang precisely at noon, shattering the careful anticipation that hung in the air. Margaret Palmer hurried to pick...
No Place to Call Home: Nina’s Journey from Heartbreak and Loss to an Unlikely Friendship with a Homeless Gentleman in the English Countryside
HOMELESS There was nowhere left for Emily to go. Nowhere at all, in fact. Perhaps I could stay a couple...
Aunt Rita: The Story of a 47-Year-Old Londoner, a Self-Confessed Cynic, Who Finds Unexpected Purpose and Family in Helping a Struggling Young Mother and Her Children in a Tower Block, Transforming Both Their Lives and Her Own
Aunt Rita I am forty-seven years old. Just an ordinary womanone might say a bit of a plain Jane. Not...