З життя
Трохи не встигнувши: Алёнка з мамою пропустили старенький трамвай.
Всього кілька кроків не встигли зробити Оксанка та її мама на трамвай. Старенький вагон дзенькнув, закрил двері та рушив зі зупинки. Тепер доведеться чекати хвилин п’ятнадцять, не менше.
– Вічно ти вовтузишся! Скільки разів я тобі казала: прийдемо з садка з прогулянки – повісь речі акуратно, взуття постав на місце, щоб потім не витрачати стільки часу на збори. І навіщо тобі знадобилось шукати свої олівці? Невже без них не впораєшся вдома?
– Мамо! Ну як ти не розумієш! Я ж вчора обіцяла Насті. А ти сама казала, що якщо пообіцяла, то треба обов’язково виконати! – Оксанка хитро примружилася, – казала ж?
– Ну… Казала. Так що тепер, на трамвай спізнюватися?! А мені в ніч на роботу. Я ще тобі плаття не випрасувала, вечерю та сніданок не приготувала. Хто це буде робити? Бабуся Ліда?
– Мамусю, ти не хвилюйся. Все вийде, тільки не треба нервувати. Бабуся Ліда так каже. Ой! Дивись, мамо! Квіточки! Як вони називаються? – на лавочці лежав маленький засохлий букетик.
– Це дзвіночки. Вони у лісі ростуть. Хтось нарвав, а потім викинув. Або забув.
– Мамусю, вони такі гарні, дзвіночки! Давай їх заберемо!
– Трохи тобі сміття… Гаразд, забирай, й ходімо, он наш трамвай підходить.
Увесь шлях до своєї зупинки, Оксанка не випускала букет з рук. Ніжки у дзвіночків були зламані, бутони зім’яті, проте для Оксанки це були найгарніші квіти. Ніжно-лілові, з тонким, ледь помітним ароматом, вони здавалися їй чимось чарівним, як з казки.
Один дядько сказав, що якщо посадити букетик у землю, то дзвіночки оживуть. А жінка з великим животом похитала головою й впевнено заявила: «Ніякої землі. Їх у воду треба. Лише у воду». А інша жінка, виходячи з трамваю, зло шепотіла: «Нісенітницею займаються, краще б гвоздики купили!». Оксанчина мама мовчки дивилася у вікно, а Оксанка нюхала квіти і шепотіла: «От приїдемо, і я вас сховаю. Хай кажуть, що хочуть!».
Оксанка з мамою мешкають на другому поверсі. А під ними – бабуся Ліда з чоловіком, якого всі шанобливо називають «Кузьма Іванович». А Оксанка його називає «дідусь Кузя». І всі до цього звикли. Бабуся Ліда з Кузьмою Івановичем не рідня Оксанці та її мамі. Вони просто сусіди.
Але стосунки у них кращі, ніж у рідних. Бабуся Ліда завжди допомагає Оксанчиній мамі по господарству, а дідусь Кузя – по дому. Якщо, наприклад, двері у шафи відвалилися або замок зламався, то дідусь легко полагодить. А якщо з пирогом допомогти, або Оксанку до садка відвести, то це вже бабуся Ліда. Самі вони, бабуся та дідусь, ніколи допомоги не просять. Вважають, що у них все є, і вони поки ще самі усе можуть. Так і живуть.
У бабусі Ліди та дідуся Кузьми під балконом росте бузок. А під бузком – таємний Оксанчин секретик. Це таке затишне містечко, про яке ніхто не повинен знати. Тільки Оксанка. По правді кажучи, дідусь Кузя теж про нього знає. І бабуся Ліда. Але вони мовчать і нікому не кажуть. Інакше, який же це секретик?
Від зупинки до дому Оксанка бігла підстрибом. Треба швидше набрати воду в пляшку та якнайшвидше посадити дзвіночки у землю. І полити. А то вони зовсім засохнуть, як сказала одна жінка з трамваю. Поки мама готувала вечерю та сніданок, а потім прасувала Оксанчине плаття для садка, Оксанка лопаткою викопала ямку під бузком, посадила туди свої дзвіночки і полила водою. Дзвіночки чомусь не оживали. «Мабуть, вони ще не прокинулись, – подумала Оксанка, – гаразд, ви поки поспіть, а я збігаю до мами, проведу її на роботу і повернусь, гаразд?».
Оксанка провела маму, повечеряла, помила за собою посуд і побігла до своїх дзвіночків. Навіть про олівці для Насті забула.
***
Сонце закотилося за горизонт. Сутінки сірим ковдром огорнули місто. Бабуся Ліда завершила свої вечірні справи і збиралась вже було за Оксанкою. Коли мама Оксанки працювала в нічну зміну, Оксанку забирали дідусь Кузя з бабусею Лідою до себе. Але тут дідусь Кузя покликав дружину на балкон, показавши пальцем, щоб та не шуміла. Дідусь махнув рукою в бік Оксанчиного секретика. Там, навприсядки, сиділа Оксанка. І плакала. Перед нею в калюжці лежали зів’ялі дзвіночки. Бабуся Ліда все зрозуміла. Вона тихенько вийшла з квартири, прокралася за бузковий кущ до Оксанки.
– Що сталося, Оксаночко?
– Бабусю Лідо! – Оксанка схлипнула, – бабусю Лідо, мої дзвіночки не хочуть оживати! Я їм вже стільки водички налляла, а вони все лежать і лежать! Бабусю Лідо, вони засохли?
– Ну що ти, моя хороша, вони просто хворіють. Усі квіти, якщо їх зірвати, хворіють.
– Я їх не зривала, бабусю Лідо. Вони на лавочці лежали. Хтось їх кинув.
– Ну, тепер що, таке буває. Ти не плач. Ми ось що з тобою зробимо. Десь у мене був чарівний порошок. Ти сиди тут, я скоро.
Бабуся Ліда пішла додому. Дістала з полиці банку з борошном, насипала борошна в сірникову коробку і повернулася до Оксанки.
– Ось, моя хороша. Зовсім трохи залишилось, але цього вистачить.
– А що це?
– Чарівний порошок для квітів. Витратила я його, але він же чарівний. Ось, дивись, – бабуся Ліда дістала щіпку борошна, посипала ним дзвіночки, примовляючи: «Чаруй баба, чаруй дід, усім на радість сто років!». Потім висипала залишки борошна навколо калюжки. – Ну, ось, Оксаночко. Тепер їм треба відпочити. А чарівний порошок свою справу зробить.
– Бабусю Лідо, він справді чарівний?
– Справді, моя хороша.
– А коли дзвіночки прокинуться?
– А от ми вранці подивимось. А зараз ходімо. Час пізній, дітям спати пора.
Оксанка зітхнула, із тривогою подивилася на свої дзвіночки та пішла з бабусею Лідою спати.
***
Оксанка вже бачила десятий сон, коли дідусь Кузя, крекчучи, витягував з балкону свій старенький велосипед.
– Кузю, ти ліхтарик поклав?
– Та поклав, звісно, що ти!
– А лопатку свою?
– Ну як без неї-то?
– Кузю, я тобі чаю налила в термос.
– Лідо, чай-то навіщо?
– Ну як! Утомишся – вип’єш.
– Не треба. Я ж не у похід.
– Ти тільки не затримуйся в лісі, я хвилюватися буду.
– Та ладно тобі! Я швидко. Плівку-то поклала?
– Поклала, Кузю, поклала. Давай, з Богом.
Дідусь обережно вивів велосипед з під’їзду, а бабуся тихо закрила за ним двері та повернулася до Оксанки.
***
Ранок. Прокинулися ранні горобці, і разом з ними Оксанка. Надівши капці, прямо в піжамці побігла вона до свого секретика. А там її чекало справжнє диво: на місці брудної калюжки ріс красивий кущик справжніх, живих дзвіночків. Оксанка обережно нюхала їх, тихенько гладила лілові голівки, щось ласкаво їм шепотіла. А з балкона за нею з усмішкою спостерігали дідусь Кузя і бабуся Ліда.
І ще невідомо, хто в ці хвилини був щасливіший – Оксанка зі своїми «ожилими» дзвіночками чи бабуся Ліда з дідусем Кузею, які подарували дитині радість…
You Don’t Deserve It — “After my divorce, I thought I’d never trust anyone again,” Andrew admitted, fidgeting with his empty espresso cup. His voice cracked and wavered so convincingly that Kate found herself leaning closer. “You know, when someone betrays you, you lose a part of yourself. She left me with wounds I thought would never heal… I honestly didn’t think I’d survive.” Andrew’s stories poured out for a long time: about his wife who never appreciated him, the pain that wouldn’t let go, the fear of starting over. Each word settled in Kate’s heart like a warm little stone. She imagined herself as the woman who could restore his faith in love—how they’d heal his scars together, how he’d realize true happiness was possible with her by his side. He first mentioned Max on their second date, casually dropped in between dessert and coffee… — “I have a son, by the way. He’s seven. Lives with his mum, but stays with me every weekend. The court said so.” — “That’s wonderful!” Kate beamed. “Children are a blessing.” She started daydreaming: Saturday morning breakfasts for three, trips to the park, TV evenings together. The boy needed a woman’s care, a mother’s warmth. She could become a second mum—not a replacement, but someone close, someone family… — “Are you sure you don’t mind?” Andrew watched her with a crooked smile she mistook for wariness at the time. “A lot of women run when they hear about a kid.” — “I’m not most women,” she said proudly. Her first weekend with Max was a celebration. Kate made blueberry pancakes—his absolute favourite, as Andrew had tipped her off. Patiently, she helped him through his maths homework. She washed his dinosaur T-shirt, pressed his school uniform, made sure he was in bed by nine sharp. — “You should have a rest,” she told Andrew after he’d sprawled out on the sofa with the remote. “I’ve got this covered.” Andrew nodded—or so it seemed then, gratefully. But now she realized it was the nod of a man taking his due. Time marched on. Kate worked as a logistics manager, out by eight, home after seven. Decent salary by London standards—enough for two. But there were three. — “Hold-up on site again,” Andrew would say as if announcing a hurricane, “Client’s pulled out. But there’s a big contract coming, I promise.” The “big contract” hovered on the horizon for a year and a half, sometimes getting closer, mostly never arriving. But the bills always came—rent, utilities, internet, groceries, child support for Marina, new trainers for Max, school contributions. Kate paid all of them, quietly. She skimped on lunches, brought in tupperware pasta, walked home in the rain to save on cabs. She hadn’t had a manicure in a year—did her own nails and tried not to remember the luxury of professional treatments. Three years, and Andrew had given her flowers exactly three times. Kate remembered each bouquet—cheap roses from the convenience kiosk near their tube stop, droopy and with snapped-off thorns. Probably on special offer… The first was an apology after Andrew called her hysterical in front of Max. The second came after an argument about a friend who visited unannounced. The third, when he missed her birthday because he lingered with mates—simply forgot. — “Andrew, I don’t want expensive gifts,” she tried to keep her voice gentle. “Just… sometimes I’d like to know you’re thinking of me. Even a card…” His face contorted instantly. — “So it’s all about money for you, is it? Presents? Don’t you care about love? Or what I’ve been through?” — “That’s not what—” — “You don’t deserve it.” Andrew spat the words at her like dirt. “After all I do for you, you still complain.” She fell silent. She always did—it made things easier. Easier to live, to breathe, to pretend everything was fine. Yet, for mates’ nights, Andrew always found cash. Pubs, football at the local, café Thursdays. He’d come home tipsy, reeking of sweat and cigarettes, flop onto the bed without noticing Kate was still awake. She convinced herself this was how love worked. Love meant sacrifice. Love meant patience. He would change, surely. She just had to be even more attentive, love even harder—after all, look at what he’d suffered… Talk of marriage became a minefield. — “We’re happy as we are, why do we need a piece of paper?” Andrew waved the question away like a pesky fly. “After what happened with Marina, I need time.” — “It’s been three years, Andrew. That’s a long time.” — “Now you’re pressuring me—always pressuring!” He stormed off, ending the conversation. Kate longed for children of her own. She was twenty-eight, the ticking biological clock growing louder each month. But Andrew wasn’t interested in a second round of fatherhood—he had a son, and that was enough for him. Then came that Saturday—she asked for just one day. One day. — “The girls are inviting me over. We haven’t seen each other in ages. I’ll be back by evening.” Andrew looked at her as though she’d announced she was emigrating. — “And Max?” — “He’s your son, Andrew. Spend the day with him.” — “So you’re abandoning us? On a Saturday? When I’m expecting to relax?” She blinked. In three years she’d never left them alone. Never asked for a day to herself. She cooked, cleaned, tutored homework, washed, ironed—while holding a full-time job. — “I just want to see my friends. It’s only a few hours… And he’s your son. Can’t you spend a day with him on your own?” — “You’re supposed to love my child as much as me!” Andrew suddenly roared. “You live in my flat, eat my food, and now you’ve got the nerve to make demands?!” His flat. His food. Kate paid the rent. Kate bought the food. Three years supporting a man who yelled at her for wanting to spend a day with her friends. She looked at Andrew—twisted face, throbbing temples, fists clenched—and saw him for the first time. Not as a wounded soul, not a helpless victim in need of rescue, but an adult who had learned to expertly exploit kindness. Kate, to him, was not a beloved partner, not a future wife. She was a walking wallet and a live-in maid. That was all. When Andrew left to drop Max back to Marina, Kate took out her suitcase. Her hands moved calmly, no shakes, no doubts. Passport. Mobile. Charger. A couple of shirts and jeans. The rest could be bought later. The rest didn’t matter. She left no note. What could she explain to a man who never valued her? The door closed behind her quietly, no fuss, no drama. The calls started within an hour—one, then another, then a barrage—a shrill, endless trill that made her phone quiver. — “Kate, where are you?! What’s going on?! You’ve gone, there’s no dinner! Am I supposed to go hungry now? What the hell?!” She listened—his voice angry, demanding, full of righteous indignation—and marvelled. Even now, as she’d left, Andrew thought only of himself. How inconvenient this was. Who would make his tea? No “sorry”. No “what happened”. Just “how dare you”. Kate blocked his number. Blocked him on Messenger. On every social platform—brick by brick, she built herself a wall. Three years. Three years with someone who never loved her. Who used her empathy as a disposable resource. Who convinced her that self-sacrifice was love. But that’s not love. Love doesn’t humiliate. Love doesn’t reduce someone to a servant. Kate walked through the twilight streets of London and for the first time in ages, she could breathe. She vowed she’d never again confuse love with self-neglect. Never again give herself away to those who prey on pity. And always, always choose herself. Just herself.
I never thought Id be able to trust anyone again after my divorce, Andrew was turning an empty espresso cup...
My Ex-Husband’s Son from His New Marriage Fell Ill – He Asked Me for Financial Help and I Refused!
Im 37 years old. Ive been divorced for a good ten years now. My ex-husband was unfaithful and I couldnt...
What You Really Want Isn’t a Wife, But a Live-In Housekeeper
You dont need a wife, you need a housekeeper. Mum, Mollys chewed my pencil again! Sophie shot into the kitchen,...
My Children Are Well Provided For, I Have a Bit Put By, and Soon I’ll Be Taking My Pension: The Story of My Friend Fred, the Beloved Local Mechanic, and the Family Who Couldn’t Let Him Rest
My kids are sorted, Ive got a bit tucked away, and soon enough, Ill be drawing my pension. A few...
I’m 45 and I No Longer Entertain Guests at Home: Why I Prefer Celebrating in Restaurants and Value My Comfort Over Hosting Unruly Visitors
I’m 45 years old now, and I no longer welcome guests into my home. Some people, when visiting, seem to...
Step by Step, We Brought Water and Finally Gas to Her Old Home—Then We Added All the Modern Conveniences. Later, I Found My Aunt’s House on a UK Property Website
Bit by bit, we managed to connect Aunt Catherine’s cottage to water, and eventually gas as well. After that, we...
“We’ll Be Staying With You For a While, Since We Can’t Afford to Rent Our Own Place!” – My Friend Announced Unexpectedly. At 65, I’m Still an Active Woman With a Love for Travel and Meeting New People, but an Old Friendship Took a Shocking Turn When Unexpected Guests Arrived at My Doorstep in the Middle of the Night, Refused to Leave, and Left With My Belongings!
Were going to stay at yours for a while, because we cant afford to rent our own flat! my friend...
“I Had to Buy My Own Fridge So Mum Wouldn’t Take My Groceries – Anna’s Unusual Solution to Family Conflict Over Flat Ownership, Money, and Sharing”
I had to get myself a separate fridge, says Charlotte. It sounds ridiculous, but there was no other choice. I...