Трохи не встигнувши: Алёнка з мамою пропустили старенький трамвай.

Всього кілька кроків не встигли зробити Оксанка та її мама на трамвай. Старенький вагон дзенькнув, закрил двері та рушив зі зупинки. Тепер доведеться чекати хвилин п’ятнадцять, не менше.
– Вічно ти вовтузишся! Скільки разів я тобі казала: прийдемо з садка з прогулянки – повісь речі акуратно, взуття постав на місце, щоб потім не витрачати стільки часу на збори. І навіщо тобі знадобилось шукати свої олівці? Невже без них не впораєшся вдома?
– Мамо! Ну як ти не розумієш! Я ж вчора обіцяла Насті. А ти сама казала, що якщо пообіцяла, то треба обов’язково виконати! – Оксанка хитро примружилася, – казала ж?
– Ну… Казала. Так що тепер, на трамвай спізнюватися?! А мені в ніч на роботу. Я ще тобі плаття не випрасувала, вечерю та сніданок не приготувала. Хто це буде робити? Бабуся Ліда?
– Мамусю, ти не хвилюйся. Все вийде, тільки не треба нервувати. Бабуся Ліда так каже. Ой! Дивись, мамо! Квіточки! Як вони називаються? – на лавочці лежав маленький засохлий букетик.
– Це дзвіночки. Вони у лісі ростуть. Хтось нарвав, а потім викинув. Або забув.
– Мамусю, вони такі гарні, дзвіночки! Давай їх заберемо!
– Трохи тобі сміття… Гаразд, забирай, й ходімо, он наш трамвай підходить.
Увесь шлях до своєї зупинки, Оксанка не випускала букет з рук. Ніжки у дзвіночків були зламані, бутони зім’яті, проте для Оксанки це були найгарніші квіти. Ніжно-лілові, з тонким, ледь помітним ароматом, вони здавалися їй чимось чарівним, як з казки.
Один дядько сказав, що якщо посадити букетик у землю, то дзвіночки оживуть. А жінка з великим животом похитала головою й впевнено заявила: «Ніякої землі. Їх у воду треба. Лише у воду». А інша жінка, виходячи з трамваю, зло шепотіла: «Нісенітницею займаються, краще б гвоздики купили!». Оксанчина мама мовчки дивилася у вікно, а Оксанка нюхала квіти і шепотіла: «От приїдемо, і я вас сховаю. Хай кажуть, що хочуть!».

Оксанка з мамою мешкають на другому поверсі. А під ними – бабуся Ліда з чоловіком, якого всі шанобливо називають «Кузьма Іванович». А Оксанка його називає «дідусь Кузя». І всі до цього звикли. Бабуся Ліда з Кузьмою Івановичем не рідня Оксанці та її мамі. Вони просто сусіди.
Але стосунки у них кращі, ніж у рідних. Бабуся Ліда завжди допомагає Оксанчиній мамі по господарству, а дідусь Кузя – по дому. Якщо, наприклад, двері у шафи відвалилися або замок зламався, то дідусь легко полагодить. А якщо з пирогом допомогти, або Оксанку до садка відвести, то це вже бабуся Ліда. Самі вони, бабуся та дідусь, ніколи допомоги не просять. Вважають, що у них все є, і вони поки ще самі усе можуть. Так і живуть.
У бабусі Ліди та дідуся Кузьми під балконом росте бузок. А під бузком – таємний Оксанчин секретик. Це таке затишне містечко, про яке ніхто не повинен знати. Тільки Оксанка. По правді кажучи, дідусь Кузя теж про нього знає. І бабуся Ліда. Але вони мовчать і нікому не кажуть. Інакше, який же це секретик?

Від зупинки до дому Оксанка бігла підстрибом. Треба швидше набрати воду в пляшку та якнайшвидше посадити дзвіночки у землю. І полити. А то вони зовсім засохнуть, як сказала одна жінка з трамваю. Поки мама готувала вечерю та сніданок, а потім прасувала Оксанчине плаття для садка, Оксанка лопаткою викопала ямку під бузком, посадила туди свої дзвіночки і полила водою. Дзвіночки чомусь не оживали. «Мабуть, вони ще не прокинулись, – подумала Оксанка, – гаразд, ви поки поспіть, а я збігаю до мами, проведу її на роботу і повернусь, гаразд?».
Оксанка провела маму, повечеряла, помила за собою посуд і побігла до своїх дзвіночків. Навіть про олівці для Насті забула.
***
Сонце закотилося за горизонт. Сутінки сірим ковдром огорнули місто. Бабуся Ліда завершила свої вечірні справи і збиралась вже було за Оксанкою. Коли мама Оксанки працювала в нічну зміну, Оксанку забирали дідусь Кузя з бабусею Лідою до себе. Але тут дідусь Кузя покликав дружину на балкон, показавши пальцем, щоб та не шуміла. Дідусь махнув рукою в бік Оксанчиного секретика. Там, навприсядки, сиділа Оксанка. І плакала. Перед нею в калюжці лежали зів’ялі дзвіночки. Бабуся Ліда все зрозуміла. Вона тихенько вийшла з квартири, прокралася за бузковий кущ до Оксанки.
– Що сталося, Оксаночко?
– Бабусю Лідо! – Оксанка схлипнула, – бабусю Лідо, мої дзвіночки не хочуть оживати! Я їм вже стільки водички налляла, а вони все лежать і лежать! Бабусю Лідо, вони засохли?
– Ну що ти, моя хороша, вони просто хворіють. Усі квіти, якщо їх зірвати, хворіють.
– Я їх не зривала, бабусю Лідо. Вони на лавочці лежали. Хтось їх кинув.
– Ну, тепер що, таке буває. Ти не плач. Ми ось що з тобою зробимо. Десь у мене був чарівний порошок. Ти сиди тут, я скоро.
Бабуся Ліда пішла додому. Дістала з полиці банку з борошном, насипала борошна в сірникову коробку і повернулася до Оксанки.
– Ось, моя хороша. Зовсім трохи залишилось, але цього вистачить.
– А що це?
– Чарівний порошок для квітів. Витратила я його, але він же чарівний. Ось, дивись, – бабуся Ліда дістала щіпку борошна, посипала ним дзвіночки, примовляючи: «Чаруй баба, чаруй дід, усім на радість сто років!». Потім висипала залишки борошна навколо калюжки. – Ну, ось, Оксаночко. Тепер їм треба відпочити. А чарівний порошок свою справу зробить.
– Бабусю Лідо, він справді чарівний?
– Справді, моя хороша.
– А коли дзвіночки прокинуться?
– А от ми вранці подивимось. А зараз ходімо. Час пізній, дітям спати пора.
Оксанка зітхнула, із тривогою подивилася на свої дзвіночки та пішла з бабусею Лідою спати.
***
Оксанка вже бачила десятий сон, коли дідусь Кузя, крекчучи, витягував з балкону свій старенький велосипед.
– Кузю, ти ліхтарик поклав?
– Та поклав, звісно, що ти!
– А лопатку свою?
– Ну як без неї-то?
– Кузю, я тобі чаю налила в термос.
– Лідо, чай-то навіщо?
– Ну як! Утомишся – вип’єш.
– Не треба. Я ж не у похід.
– Ти тільки не затримуйся в лісі, я хвилюватися буду.
– Та ладно тобі! Я швидко. Плівку-то поклала?
– Поклала, Кузю, поклала. Давай, з Богом.
Дідусь обережно вивів велосипед з під’їзду, а бабуся тихо закрила за ним двері та повернулася до Оксанки.
***
Ранок. Прокинулися ранні горобці, і разом з ними Оксанка. Надівши капці, прямо в піжамці побігла вона до свого секретика. А там її чекало справжнє диво: на місці брудної калюжки ріс красивий кущик справжніх, живих дзвіночків. Оксанка обережно нюхала їх, тихенько гладила лілові голівки, щось ласкаво їм шепотіла. А з балкона за нею з усмішкою спостерігали дідусь Кузя і бабуся Ліда.
І ще невідомо, хто в ці хвилини був щасливіший – Оксанка зі своїми «ожилими» дзвіночками чи бабуся Ліда з дідусем Кузею, які подарували дитині радість…