Три роки: як мати врятувала сина від смертоносного мотоцикла ціною власного життя.

Віталику було лише три роки, коли він залишився без матері. Вона загинула прямо на його очах, встигнувши відштовхнути сина від ревучого мотоцикла, що налетів. Ніби полум’я спалахнуло її червоне плаття, а потім настала темрява і тиша.

Довго хлопчик не приходив до тями, але лікарі зробили все, що могли, й він розплющив очі. Всі боялися тієї миті, коли він запитає про маму, почне кликати її, але хлопчик мовчав. Він мовчав цілий півроку, поки одного разу не прокинувся серед ночі з жахливим криком: «Мамо!»

Так, у сні до нього повернулася пам’ять, і знову спалахнуло в очах червоне полум’я. На той час Віталик вже жив у дитячому притулку і ніяк не міг зрозуміти, чому його віддали сюди. У нього з’явилася звичка: він почав приходити до великого вікна, з якого була видно дорогу і головну алею, і стояв, напружено вдивляючись вдалечінь.

– Ну що ти тут постійно стоїш? – бурчала стара няня Тамара, спритно орудуючи шваброю.

– Маму чекаю. Вона прийде за мною.

– Ох-хо-хо, – зітхала Тамара. – Дарма ти тут стоїш. Підемо краще я тебе чаєм напою.

– Підемо, – погоджувався хлопчик, а потім знову приходив сюди і дивився на доріжку, здригаючись, якщо хтось підходив до притулку.

День йшов за днем, місяць за місяцем, а Віталик так і не покидав свій пост, чекаючи, коли ж серед сірого безрадісного дня полихне червоне плаття, і мати, протягнувши до нього руки, скаже: «Нарешті я знайшла тебе, синку!»

Тамара плакала, дивлячись на дитину, жаліла його більше за інших, але нічим не могла допомогти хлопчику. А з Віталиком розмовляли лікарі, психологи, ще хтось, пояснювали, що не треба так довго чекати маму, не слід день і ніч стояти біля цього вікна, адже є багато інших занять, ігри, наприклад, спілкування з друзями.

Віталик здивовано дивився на цих дивних і нічого не розуміючих дорослих, кивав їм, погоджувався з ними, але як тільки вони відпускали його, знову йшов до свого вікна. Скільки разів Тамара, приходячи на роботу, бачила через скло силует хлопчика, вона не могла навіть порахувати скільки разів, йдучи, махала йому на прощання.

Ось і в той день жінка обернулася, поглянула на дитину і пішла додому, повільно перетягуючи втомлені ноги. Її шлях лежав через міст над залізницею, і тут рідко хто зупинявся, але сьогодні там стояла молода жінка і напружено дивилася вниз. Раптом вона зробила якесь невловиме рух і Тамара зрозуміла, що та хоче зробити.

– Ну і дурна ти, – сказала вона, підійшовши трохи ближче.

– Що? Що ви сказали? – запитала незнайомка у старухи, яка суворо дивилася на неї.

– Дурна, кажу! Що ж ти надумала, негідниця?! Не знаєш хіба, що це великий гріх життя себе позбавляти? Не ти її собі обрала, не тобі її і завершувати?

– А якщо я більше не можу?! – із несподіваним викликом вигукнула жінка. – Якщо сил більше немає? І сенсу в усьому цьому не бачу?! Що тоді?!

– Тоді підемо до мене. Я ось тут за переходом і живу. Там і поговоримо. А тут стояти нічого.

І Тамара тихо пішла, не озираючись і затамувавши подих. Позаду почулися кроки жінки, і Тамара з полегшенням зітхнула, добре, що вона встигла вчасно.

– Як тебе звуть, дурню?

– Оля.

– Оля… Доньку мою так звали. Померла вона п’ять років тому. Захворіла сильно і за рік згоріла, так і залишила мене сиротою, живу бобиліхою, ні дітей, ні онуків, ні чоловіка. А мене Тамарою звуть. Так ти проходь, ось моє житло. Не палац, звісно, зате своє. Зараз перевдягнуся і на стіл накрию, повечеряємо та чаю поп’ємо, все й налагодиться. Ольга з вдячністю глянула на літню жінку і всміхнулася їй.

– Дякую вам за все, тітка Тамара.

– Ось-то ж… Спасибі… Ех, Оленко, так адже жінці на землі завжди важко жилося. Скільки сліз, скільки страждань перенести доводиться. Але в крайності кидатися – остання справа.

– Та ви не подумайте, – говорила Оля, зігріваючи долоні гарячою кружкою з ароматним чаєм, – я взагалі сильна. А тут ніби помішання якесь знайшло. Сама нічого не розумію…

Оля народилася в селі і до семи років жила, не знаючи горя. Батько і мати любили її, адже вона була єдиною дитиною в сім’ї. А потім усе розпалося. Тато покинув їх і поїхав кудись, виявилося, що у нього вже кілька років є інша сім’я та інші діти. Мати, не витримавши удару, стала сильно пити і зганяти зло на дочці.

Потім у відповідь чоловікові, з яким так і не розлучилася, почала водити в дім чужих чоловіків. Вона закинула всі справи, не готувала, нічого не робила по господарству і все лягло на плечі неповнолітньої дочки. Втім, дуже скоро материні товариші по випивці розтягли все, що залишалося від батька.

Олі доводилося найматися до сусідок то на прополку городу, то на іншу допомогу, за це їй давали продукти харчування, і дівчина годувала свою непутящу матір, не отримуючи за це жодної подяки. Втім, вона добрих слів давно не чекала, розуміючи, що нормальної родини з матір’ю у них вже не вийде.

Батько за всі роки жодного разу не подзвонив їм, не запитав, як живеться без нього. Хтось говорив Олі, що він переїхав жити в іншу країну, і вона зрозуміла, що більше ніколи не побачить його.

Скільки образ і принижень винесла Оля, про це знала тільки вона сама. Бідність дівчини не дозволяла їй мати подруг, і хлопці сторонилися нещасної дочки місцевої п’яниці, тому вона страждала від самотності, як ніхто інший. Їхнє село було досить заможним, і такі родини, як Олина, були рідкістю. Тому дівчина з юних років стала вигнанкою в цьому невеликому суспільстві.

Якось до п’ятнадцятирічної Олі, яка спала вночі у своїй невеликій кімнаті, ввалився п’яний товариш по пляшці матері. Лише чудом дівчині вдалося вирватися і вискочити у вікно, уникнувши непоправного.

До світанку вона сиділа за старим похиленим сараєм, а потім, коли переконалася, що в домі настала тиша і всі заснули, пробралася в кімнату, забрала свої документи, витягла з невеликого тайника гроші, кинула в сумку трохи речей і, не оглядаючись, пішла з дому, щоб не повертатися сюди ніколи.

А до вечора приїхав її батько Іван, щоб зустрітися з дочкою. Він жахнувся від того, що побачив, і став шукати Олю, розпитував сусідів, але ніхто нічого не знав. Зате тепер Івану стало відомо, як жила його дівчинка всі ці роки. Довго ридав він, сидячи у своїй дорогій машині, і проклинав себе за те, що так пізно спохопився і повернувся.

Іван тривалий час був далекобійником і під час одного рейсу познайомився з багатою незаміжньою жінкою Галиною. Вона кілька разів користувалася послугами транспортної компанії, в якій він працював, і кожен раз вимагала, щоб приїжджав саме Іван. Він їй сподобався і зовні, і по характеру, і Галина зробила все, щоб заполучити його. Так і сталося. За кілька років їхніх зустрічей жінка встигла народити двох синів, а потім заявила Іванові, що виїжджає з України.

– Хочеш жити з нами, давай поїдемо разом. А якщо ні – повернися до своєї дружини. Я тебе дуже люблю, Ваню, і мені так важко буде без тебе, але наполягати я не хочу. Робити вибір сам.

І Іван обрав її. Звичайно, йому було шкода залишати дочку, але розриватися на дві сім’ї він більше не хотів. Та й мати Олі втомила його своїми постійними претензіями і ревнощами. А ще вона стала прикладатися до пляшки, заливаючи спиртним легке нездужання, поганий настрій, просто невдалий день.

Одного разу, коли Оля була в школі, Іван повернувся додому і застав дружину з якимось чоловіком. Це вирішило все. І коли дівчинка прийшла додому, побачила лише п’яну матір. Вона і сказала дочці, що батько покинув їх і вже не повернеться. Не хотіла повертатися додому і Оля.

Вона поїхала в місто і там почала шукати можливість для заробітку. Пощастило їй і з житлом. Добра самотня старенька Зінаїда здала їй маленьку кімнатку, і дівчина оплатила її за три місяці наперед. Коли термін закінчився, бабуся запропонувала ввічливій і працьовитій квартирантці доглядати за нею, а за це жити безкоштовно.

П’ять років дівчина виконувала все для своєї квартирної господині, останні два роки старенька і зовсім була лежачою. Коли ж її не стало, наплакавшись від жалю до неї, Оля із здивуванням дізналася, що вона стала спадкоємицею Зінаїди і тепер мала власну квартирку, хоч і на околиці міста і зовсім маленьку.

Якось Оля познайомилася з Юрієм, молодим чоловіком, який їй дуже сподобався. Юра був цілком заможний, працював у банку, і Оля вирішила, що доля знову всміхнулася їй. Два роки щасливого шлюбу обірвалися в той день, коли Оля застала чоловіка з іншою жінкою. Юрій не став вибачатися і намагатися щось пояснити. Він вигнав коханку, а потім побив Олю, причому так сильно, що вона потрапила в лікарню.

Жінка так і не встигла сказати Юрію, що вагітна. Малюка вона втратила, і лікарі сказали, що завагітніти ще раз їй навряд чи вдасться. У неї більше не було ні сім’ї, ні чоловіка, ні дому. Навіть квартиру, що дісталася їй від Зінаїди, Юрій продав через рік після весілля і купив собі гарну машину. Тоді Оля не заперечувала, адже вона любила чоловіка і вважала, що все життя буде жити з ним разом.

Виписавшись, Оля йшла кудись, не розбираючи шляху, і ноги самі привели її до мосту над залізницею. Тамара уважно вислухала свою гостю, жодного разу не перебивши, а коли та замовкла, сказала:

– Ну так це ще нічого. А жити все одно треба, розумієш? Ти така молода, у тебе все попереду, і любов, і щастя. Ось побачиш. Поки поживи у мене, я весь день на роботі і додому повертаюся тільки до вечора.

Два тижні Оля прожила у Тамари. Знову чужа людина подарувала їй надію на краще, і воно дуже скоро стало втілюватися. Якось до них завітав новий дільничний Григорій, щоб познайомитися з тими, хто живе в його районі. Тамари вдома не було, і він поговорив з Олею, пообіцявши прийти, коли господиня повернеться. Він і справді приходив ще кілька разів і швидко став для Олі Гришею.

Одного разу Григорій зателефонував Олі і спитав, чи знає вона Савелія Івана Андрійовича.

– Так, це мій батько.

– Оля, він багато років шукає тебе.

І ось вона стала щасливою і багатою. Батько, зраділий тим, що його донька знайшлася, купив їй гарну квартиру, відкрив солідний рахунок у банку, допоміг влаштуватися на престижну роботу, обіцяв частіше відвідувати.

Одного разу Оля вирішила відвідати Тамару, принести їй гостинці, поспілкуватися з доброю старенькою. Вона прийшла вчасно. Тамара лежала з високою температурою, хвора і немічна.

– Щось у мене приступ, Олюсько! Боюся, що не виберуся.

– Ну уже ні, тітка Тамара. Швидку я викликала, вони скоро приїдуть і все буде добре. Ви мені вірите?

– Вірю. А тепер слухай. Ти ж знаєш, що я в притулку працюю. Є там один хлопчина, Віталік. Йому недавно п’ять років виповнилося. Я йому свою квартиру хочу залишити, там, на поличці – заповіт. Нехай він у тебе побуде.

– А що це за хлопчик? Як я його впізнаю?

– Впізнаєш. Він один такий. Два роки вже біля вікна на другому поверсі стоїть, усю матір свою загиблу чекає. Вона каже, прийде за мною в червоному платті…

Приїхала швидка, забрали Тамару в лікарню. Довго вона там пролежала, потім в санаторій відправилася. Все їй Оля оплатила, і лікування, і путівку. А коли повернулася на роботу, перш за все побачила пусте вікно. Віталіка хтось усиновив.

Дітвора наперебій розповідала про те, що за ним все-таки прийшла його мати. Насправді, одного разу вранці, ледве Віталік встав на свій пост, як на доріжці з’явився жіночий силует. Хлопчик скрикнув і притиснув руку до сильно б’ючогося серця: жінка в червоному платті подивилася прямо на нього і махнула рукою.

– Мамо-о-о!

Віталік біг до неї, боячись, що вона не дочекається, піде, залишить його. Але вона, розкинувши руки, і сама поспішала до нього назустріч.

– Мамо! Мамочко, рідненька! Я знав, я вірив, що ти прийдеш! Я так чекав на тебе, ма-а-а-ма-а…

А Оля плакала, обіймаючи худеньке тільце і твердо знала, що зробить усе, щоб цей малюк більше не знав горя. З того дня пройшло чимало часу. Оля і Гриша жили в великому будинку, виховували Віталіка, який готувався йти до школи і з нетерпінням чекав появи на світ братика. З ними жила бабуся Тамара, щиро вдячна Олі і Гриші за все. І тихе щастя цієї сім’ї було в тій любові, яку вони кожен день дарували один одному…