Трирічний хлопчик залишився без матері, яка врятувала його від мотоцикла, ціною свого життя.

Маленькому Віталику було всього три роки, коли він лишився без мами. Вона загинула в нього на очах, встигнувши відштовхнути сина від мотоцикла, що на них налетів. Наче полум’я спалахнула її червона сукня, а потім настала темрява і тиша.

Довго Віталик не міг отямитися, але лікарі зробили все можливе, і він відкрив очі.

Усі боялися того моменту, коли він запитає про маму, почне кликати її, але хлопчик мовчав. Він мовчав цілих пів року, поки одного разу вночі не прокинувся з розпачливим криком: «Мамо!»

Так у сні до нього повернулася пам’ять і знову загорілося в очах червоне полум’я. На той час Віталик вже жив у дитячому притулку й не міг зрозуміти, чому його віддали сюди. У нього з’явилася звичка: він став приходити до великого вікна, з якого було видно дорогу та головну алею, і стояв, напружено вдивляючись у далечінь.

– Ну що ти тут постійно стоїш? – бурчала стара няня Тамара, спритно керуючи шваброю.

– Маму чекаю. Вона прийде за мною.

– Ох-хо-хо, – зітхала Тамара. – Дарма ти тут стоїш. Ходімо, я тебе чаєм напою.

– Ходімо, – погоджувався хлопчик, а потім знову приходив сюди і дивився на доріжку, здригаючись, коли хтось підходив до притулку.

Дні йшли за днями, місяці за місяцями, а Віталик так і не покидав свій пост, чекаючи, коли ж серед сірого нерадостного дня спалахне червона сукня і мама, простягнувши до нього руки, скаже: «Нарешті я знайшла тебе, синку!»

Плакала Тамара, дивлячись на дитину, жаліла його більше, ніж інших, але не могла нічим допомогти хлопчику. А з Віталиком розмовляли лікарі, психологи, ще хтось, пояснювали, що не треба так довго чекати маму, не слід день і ніч стояти у цього вікна, адже є багато інших занять, ігри, наприклад, спілкування з друзями.

Віталик здивовано дивився на цих дивних і нічого не розуміючих дорослих, кивав їм, погоджувався з ними, але щойно вони відпускали його, знову йшов до свого вікна. Скільки разів Тамара, приходячи на роботу, бачила крізь скло силует хлопчика, що вона навіть не могла порахувати, скільки разів, йдучи, махала йому на прощання.

От і того дня жінка обернулася, подивилася на дитину й пішла додому, повільно пересуваючи втомлені ноги. Її шлях пролягав через міст над залізницею, і тут мало хто затримувався, але сьогодні там стояла молода жінка й напружено дивилася вниз. Раптом вона зробила якийсь невловимий рух, і Тамара зрозуміла, що та хоче зробити.

– Ну і дурна ж ти, – сказала вона, підійшовши трохи ближче.

– Що? Що ви сказали? – запитала незнайомка у старої, що суворо дивилася на неї вицвілими очима.

– Дурна, кажу! Що ж ти подумала, нетяма?! Не знаєш, що це гріх великий життя себе позбавляти? Не ти його собі вибрала, не тобі його й закінчувати?

– А якщо я більше не можу?! – з раптовим викликом вигукнула жінка. – Якщо сил більше нема? І сенсу в усьому цьому не бачу?! Що тоді?!

– Тоді ходімо до мене. Я тут за переходом живу. Там і поговоримо. А тут стояти нічого.

І Тамара тихо пішла, не оглядаючись і затамувавши подих. Позаду почулися кроки жінки, і Тамара полегшено зітхнула, добре, що вона встигла вчасно.

– Як тебе звати, дурненька?

– Оля.

– Оля… Доньку мою так звали. Померла вона п’ять років тому. Занедужала сильно й за рік згоріла, так і залишила мене сиротою, живу бебехою, ні онуків, ні дітей, ні чоловіка. А мене Тамарою звати. Проходь, ось моє житло. Не палац, звісно, зате своє. Зараз переодягнуся й на стіл накрию, повечеряємо та чаєм вип’ємо, все й налагодиться. Ольга з вдячністю глянула на старшу жінку й усміхнулася їй.

– Дякую вам за все, тітко Тамара.

– Отак… Дякую… Ех, Оленко, та жінці на землі завжди важко жилося. Скільки сліз, скільки страждань перенести доводиться. Але у крайності кидатися – остання справа.

– Та ви не подумайте, – казала Оля, гріючи долоні об гарячу чашку з ароматним чаєм, – я взагалі сильна. А тут наче навіженство якесь знайшло. Сама нічого не розумію…

Оля народилася в селі й до семи років жила не знаючи горя. Батько й мати любили її, адже вона була єдиною дитиною в сім’ї. А потім усе розпалося. Батько покинув їх і поїхав кудись, виявилося, що в нього вже кілька років є інша сім’я й інші діти. Мати, не витримавши удару, стала сильно пити й зривати зло на доньці.

Потім у відплату чоловікові, з яким так і не розлучилася, почала водити в дім чужих чоловіків. Вона занедбала всі справи, не готувала, нічого не робила по господарству, і все лягло на плечі малолітньої доньки. Втім, дуже скоро материні товариші по чарці рознесли все, що залишалося від батька.

Олі доводилося найматися до сусідів то на прополку городу, то на іншу допомогу, за це їй давали продукти, і дівчина годувала свою нещасливу маму, не отримуючи за це жодної вдячності. Втім, вона добрих слів давно не чекала, розуміючи, що нормальної сім’ї з матір’ю в них вже не вийде.

Батько за всі роки ні разу не подзвонив їм, не спитав, як живеться без нього. Хтось казав Олі, що він переїхав жити в іншу країну, і вона зрозуміла, що більше ніколи не побачить його.

Скільки образ і принижень винесла Оля, про це знала тільки вона сама. Бідність дівчини не дозволяла їй мати подруг, і хлопці уникали нещасливу доньку місцевої п’яниці, тому вона страждала від самотності як ніхто інший. Їхнє село було доволі заможне, і сім’ї, подібні до Оліної, були на особливому рахунку. Тому дівчина з ранніх років стала ізгоєм у цьому невеликому суспільстві.

Якось до п’ятнадцятирічної Олі, що спала вночі у своїй маленькій кімнатці, ввалився п’яний товариш по чарці матері. Лише дивом дівчині вдалося вирватися та вискочити у вікно, уникнувши непоправних наслідків.

До світанку вона просиділа за старим похиленим сараєм, а потім, переконавшись, що в хаті настала тиша й усі поснули, пробралася в кімнату, забрала свої документи, витягнула з невеликого схованки гроші, поклала в сумку трохи речей і, не оглядаючись, вийшла з дому, щоби не повертатися сюди ніколи.

А до вечора приїхав її батько Іван, щоби зустрітися з донькою. Він жахнувся від того, що побачив, і став шукати Олю, опитував сусідів, але ніхто нічого не знав. Зате тепер Івану стало відомо, як жила його дівчинка всі ці роки. Довго ридав він, сидячи у своїй дорогій машині і проклинав себе за те, що так пізно згледівся і повернувся.

Іван довго працював далекобійником і під час одного рейсу познайомився з багатою незаміжньою жінкою Галиною. Вона кілька разів користувалася послугами транспортної компанії, у якій він працював, і кожен раз вимагала, щоб приїжджав саме Іван. Він їй сподобався і зовні, і по характеру, і Галина зробила все, щоби здобути його. Так і сталося. За кілька років їхніх зустрічей жінка встигла народити двох синів, а потім заявила Іванові, що виїжджає з України.

– Хочеш жити з нами, поїдемо разом. А якщо ні – повертайся до своєї дружини. Я тебе дуже люблю, Ваня, і мені так складно буде без тебе, але наполягати я не хочу. Роб обрану сам.

І Іван обрав її. Звичайно, йому жаль було залишати доньку, але розриватися на дві сім’ї він більше не хотів. Та й мати Олі втомила його своїми постійними претензіями та ревнощами. А ще вона почала прикладатися до пляшки, заливаючи спиртним легке нездужання, поганий настрій, просто невдалий день.

Одного дня, коли Оля була в школі, Іван повернувся додому і застав дружину з якимсь чоловіком. Це вирішило все. І коли дівчинка прийшла додому, побачила тільки випившу маму. Вона й сказала доньці, що батько покинув їх і вже не повернеться. Не хотіла повертатися додому й Оля.

Вона поїхала до міста і там стала шукати можливість для заробітку. Пощастило їй і з житлом. Добра самотня бабуся Зінаїда здала їй маленьку кімнатку, і дівчина оплатила її за три місяці вперед. Коли термін минув, бабуся запропонувала ввічливій і працьовитій квартирантці піклуватися про неї, а за це жити безкоштовно.

П’ять років дівчина виконувала все для своєї господині, останні два роки бабуся й зовсім була лежачою. Коли ж її не стало, наплакавшись від жалю до неї Оля з подивом дізналася, що вона стала спадкоємицею Зінаїди й тепер мала власну квартирку, хоч і на околиці міста й зовсім маленьку.

Одного дня Оля познайомилася з Юрієм, молодим чоловіком, який дуже їй сподобався.

Юра був цілком забезпечений, працював у банку, і Оля вирішила, що доля знову усміхнулася їй. Два роки щасливого шлюбу обірвалися в той день, коли Оля застала чоловіка з іншою жінкою. Юрій не став вибачатися й намагатися щось пояснити. Він вигнав коханку, а потім побив Олю, причому так сильно, що вона потрапила до лікарні.

Жінка так і не встигла сказати Юрію, що вагітна. Маленького вона втратила, і лікарі сказали, що завагітніти ще раз їй навряд чи вдасться. У неї більше не було ні сім’ї, ні чоловіка, ні дому. Навіть квартиру, що дісталася їй від Зінаїди, Юрій продав через рік після весілля й купив собі хорошу машину. Тоді Оля не суперечила, адже любила чоловіка й вважала, що все життя буде жити з ним разом.

Вийшовши з лікарні, Оля йшла кудись, не розбираючи шляху, і ноги самі привели її до залізничного мосту. Тамара уважно вислухала свою гостю, жодного разу не перебивши, а коли та замовкла, сказала:

– Ну так це ще нічого. А жити все-таки треба, розумієш? Ти така молода, у тебе все попереду, і любов, і щастя. От побачиш. Поки поживи у мене, я весь день на роботі й додому повертаюся лише ввечері.

Два тижні Оля жила в Тамари. Знову чужа людина подарувала їй надію на краще, і воно дуже скоро почало збуватися. Якось зайшов до них новий дільничний Григорій, щоб познайомитися з тими, хто живе в його районі. Тамари вдома не було, і він поговорив з Олею, обіцяючи прийти, коли господиня повернеться. Він і справді приходив ще кілька разів і швидко став для Ольги Грицем.

Одного разу Григорій подзвонив до Олі й запитав, чи знає вона Савельєва Івана Андрійовича.

– Так, це мій батько.

– Оля, він багато років шукає тебе.

І ось вона стала щасливою й багатою. Батько, радіючи, що його донька знайшлася, купив їй хорошу квартиру, відкрив солідний рахунок у банку, допоміг влаштуватися на престижну роботу, обіцяв частіше навідуватися.

Одного дня Оля вирішила провідати Тамару, принести їй гостинці, поспілкуватися з доброю бабусею. Вона прийшла вчасно. Тамара лежала з високою температурою, хвора й безсилою.

– Щось мене прикував напад, Олюшко! Боюся, що не видужаю.

– Ну вже ні, тітко Тамара. Швидку я викликала, вони скоро приїдуть і все буде добре. Ви мені вірите?

– Вірю. А тепер послухай. Ти ж знаєш, що я в притулку працюю. Є там хлопчина один, Віталик. Нещодавно йому п’ять років виповнилося. Я йому свою квартиру хочу залишити, там, на полиці – заповіт. Нехай у тебе буде.

– А що це за хлопчик? Як я його знайду?

– Знайдеш. Він один такий. Два роки вже у вікні на другому поверсі стоїть, все матір свою загиблу чекає. Каже, прийде за мною в своїй червоній сукні…

Приїхавша швидка забрала Тамару в лікарню. Довго вона там лежала, потім у санаторій вирушила. Все їй Оля оплатила, і лікування, і курорт. А коли повернулася на роботу, насамперед побачила пусте вікно. Віталика хтось всиновив.

Дітвора наперебій розповідала про те, що за ним все-таки прийшла його мати. І справді, якось зранку, щойно Віталик став на своєму посту, як на стежці з’явився жіночий силует. Хлопчик скрикнув і притис руку до сильно б’ючогося серця: жінка в червоній сукні подивилася прямо на нього й помахала рукою.

– Мамо-о-о!

Віталик біг до неї, боячись, що вона не дочекається, піде, залишить його. Але вона, розкинувши руки, і сама поспішала до нього назустріч.

– Мама! Матусю, рідна! Я знав, я вірив, що ти прийдеш! Я тебе так чекав, ма-а-а-ма-а…

А Оля плакала, обіймаючи худеньке тільце й твердо знала, що зробить усе, щоб цей малюк більше не знав горя. З того дня минуло чимало часу. Оля й Гриць жили у великому будинку, виховували Віталіка, який готувався йти до школи й з нетерпінням чекав на появу братика. З ними жила бабуся Тамара, щиро вдячна Олі та Грицю за все. І тихе щастя цієї сім’ї було в тій любові, яку вони щодня дарували один одному…