Це сталося п’ять років тому: моя сусідка залишилася сама після втрати чоловіка-фронтовика.

На це трапилося п’ять років тому. Моя сусідка баба Варка поховала свого чоловіка-фронтовика і залишилася зовсім сама. Дітей у них не було. Старенька постійно згадувала свого Миколку.

Вони одружилися перед війною. Потім чоловік пішов воювати, а вірна Варя чекала на нього. Миколка повернувся живим, але без лівої кисті. Він любив дружину й дуже цінував її. Обіцяв завжди оберігати її від лих, але не зміг дотримати слова. Помер і залишив її одну!

В річницю смерті чоловіка в неї з’явився великий чорний кіт. Прийшов він вночі, буквально нізвідки й жалібно зайнявся під дверима. За вікном люто виїв вітер, а якимось дивом баба Варка почула нявчання. Вийшовши, вона побачила незнайомого кота. Пожаліла бідолаху, пустила його в дім і навіть мисочку з молоком поставила. Але, відмовившись від трапези, з гордим, незалежним виглядом гість пройшовся по кімнатах. Уважно оглянувши будинок, він вибрав місце на подушці господині, замуркотів і одразу ж заснув.

Баба Варка чомусь не вигнала кота й прикорнула поруч. Вранці вона уважно розглядала кота. Доглянутий, пухкий він зовсім не виглядав на бродячого! Чорний, як сажа, зелені очі на пів обличчя і дуже самовпевнений вигляд. І ще одна важлива деталь: на лівій передній лапці бракувало пальців, наче їх хтось відірвав. “Як у мого Миколки!” – заплакала старенька. Кіт тим часом м’яко стрибнув їй на коліна і замуркотів.

“Кицька, треба ж якось тебе назвати… Може, ти Василько?” – ніжно погладивши тваринку й почухавши її за вухом, спитала господиня. Кіт здригнувся і ТАК подивився на бабу Варку, що та розгубилася і здивувалася.

У НЕГО БУЛИ ЛЮДСЬКІ ОЧІ! НЕ “ЯК ЛЮДСЬКІ”, А САМЕ “ЛЮДСЬКІ”!
“Зрозуміла. “Василько” тобі не подобається. Тоді, може, Тиміш? Гарна назва!” – недбало сказала господиня. Невдоволено муркнувши, кіт стрибнув з колін, загарчав і зосереджено почав здирати обшивку з дивану.

“Ну добре, добре. Не буду поки тебе називати іменем. Будеш просто Котом. Тільки диван залиш у спокої”, – ввічливо попросила старенька. Пробуркотівши у відповідь щось незрозуміле, Кот виконав її прохання і гордо пішов до горниці.

Так вони й почали жити удвох: баба Варка і Кіт. Я часто навідувала стареньку, і вона розповідала мені про свого Кота дивовижні речі! По-перше, Кіт лікував її. Після смерті чоловіка баба Варка перенесла інфаркт і серце її часто турбувало. Але варто було господині прилягти, як Кот одразу ж навалювався на груди теплим тілом, муркотів і засинав.

Біль зникав, ніби його й не було! Одного разу сталося диво! Баба Варка прилягла. Прилаштувавшись поруч і солодко муркаючи, задрімав і Кіт. У двері постукали. Піднявшись, господиня пішла відкривати. Кіт пішов за нею. Це був Вітя, місцевий п’яниця і бешкетник. Запхав ногу в дверний отвір і, грубо матюкаючись, вимагав у баби Варки гроші на “опохмелку”. Старенька намагалася відмовити, але той наполягав і наглішав щохвилини. Дійшло до того, що він грубо образив її і зневажив пам’ять її покійного чоловіка.

Раптом Кот загарчав і кинувся на кривдника. Вітя відштовхнув його, але Кот знову напав і ледве не вкусив його за горло. Вилаявшись, Вітя відступився і пішов. А Кіт, значимо поглянувши на господиню своїми ЛЮДСЬКИМИ очима, задрав хвіст трубою і з чувством виконаного обов’язку пішов до кімнати.

Одного разу баба Варка зібралася до районної адміністрації з приводу дров і попросила мене супроводжувати її. До райцентру ми дісталися автобусом. Я згодилася і попросилася з роботи, рано вранці зайшла за нею. Старенька сиділа на ліжку в домашньому одязі, виглядала розгубленою і здивованою.

“Баба Варка, чому ви не готові? Збирайтеся, може, підемо автостопом,” – розпорядилася я.
“Ірочка, я не поїду. Прости.” – тихо сказала вона.
“Чому?”
“Не знаю, як сказати… Тільки не смійся… Кіт не велить мені їхати.”
“Та що ж таке?! Я з роботи випросилася, а ви тут з котом своїм! Збирайтеся!” – сердито заперечила я.
“Послухай, Іринко. Я все з вечора підготувала, лягла спати. Сон бачу, що Кіт мій говорить зі мною. Як ти зараз… Дивиться і каже:

“Залишайся вдома, Варю. Не можна тобі їхати завтра.”
Мова у мене віднявся! Справа навіть не в тому, що Кіт заговорив! Варею мене назвав! Варею! Розумієш?! Так мене тільки мій Миколка називав! І ГОЛОС У КОТА БУВ ТОЧНО ЯК У МИКОЛКИ!
А Кіт тим часом пісню заспівав. Ту, яку Миколка любив:
“Через гори й доли, де золото копають у горах…
Пам’ятаєш, Варочко, я співав це, коли йшов на фронт?”

Я все-таки зібралася і спитала:
“Миколка, це ти?!”
“А ХТО Ж ІНШИЙ?! БАЧУ, ЯК ВАЖКО ТОБІ ОДНІЙ, ОТ І ПОВЕРНУВСЯ…”
Тож, Варочко, спокійся і завтра сиди вдома. Все одно нічого доброго там не скажуть. Дрова привезуть так чи інакше через тиждень. Люсі передай, нехай від операції відмовиться. Вона її не переживе…”
Тут я й прокинулася…”

Сказати, що я була в шоці – це нічого не сказати! Я досить довго мовчала, захоплюючи ротом повітря, як риба. Потім мене осінило:
“Баба Варка, ви себе добре почуваєте? Може, “Швидку” викликати? Тиск, напевно, підскочив.”

“Не буває краще, Іринко! Я ж поговорила з Миколкою своїм любим!” – посміхаючись крізь сльози, відповіла сусідка. Я все-таки перевірила їй тиск. Дивно, але він виявився в нормі! З тієї миті свого кота баба Варка стала називати Миколкою. Дивно, але кіт зразу ж відгукнувся на це ім’я!

Невдовзі передбачення баби Варки (або Кота?) стали справджуватися. Рейсовий автобус, на якому ми мали їхати до міста, мало не перевернувся в той день. Був голольод, автобус занесло і водій не впорався з керуванням. На щастя, ніхто не загинув, але постраждалих було багато. Співпадіння? Можливо. А рівно через тиждень бабі Варці привезли дрова… Сусідка попросила мене подзвонити Людмилі, племінниці Миколки, щоб вона відмовилася від планової операції. Але та не послухала і померла прямо на операційному столі…

ЗНОВУ СПІВПАДІННЯ?! Я так не думаю. Так вони й жили удвох: баба Варка і її кіт Миколка. Він і далі лікував і оберігав її. І був поруч до кінця її днів… Баба Варка дожила до 94-х років. Померла вона торік. До останньої миті сусідка була на ногах і все переживала за свого Миколку. Взяла з мене слово піклуватися про нього, якщо раптом її не стане. Пішла вона тихо-тихо, без мук, уві сні…

Пам’ятаю, як бабу Варку оплакував її кіт. Він був вже немолодий, і його колись розкішне чорне хутро посивіло. Всі три дні, поки труна з тілом господині стояла в будинку, Миколка не відходив від неї. Я САМА БАЧИЛА, ЯК З ЙОГО ОЧЕЙ КОТИЛИСЯ СЛЬОЗИ! Кота сварили, проганяли, пинали… Але, якимсь невідомим чином він знову опинявся біля труни. Сидів і плакав!

Миколка супроводжував покійну до могили, і коли її схоронили, він залишився там. Я намагалася впіймати його, щоб забрати до себе, але він утік… Кіт залишився на кладовищі, на могилі баби Варки й її чоловіка. Йти до мене Миколка не захотів, і кожного дня я навідувала його та підгодовувала. Я дуже переживала, як кіт перезимує там, і намагалася насильно забрати його додому. Одного разу мені це вдалося, але в той же день він утік, і я знайшла Миколку на кладовищі.

Зима була суворою, але кіт все-таки пережив її. Він помер ранньою весною. Прийшовши, щоб нагодувати Митю, я знайшла його на могилі. Звившися клубком біля хреста баби Варки, Миколка наче оберігав її спокій… Я не знаю, чи був Миколка звичайним котом, чи в нього справді поселилася душа покійного діда Миколи…

Нині багато говорять про реінкарнацію, що начебто, в наступному житті людина може стати ким завгодно, навіть кішкою. Не знаю, чи це можливо. Але чомусь мені хочеться вірити, що в образі цього Кота жила душа діда Миколки. Він повернувся до своєї милої Варочки, щоб оберігати й рятувати її…

І був з нею до самого кінця, як і обіцяв…