Цікаве відкриття: погляд із фруктової коробки

Продавець фруктів відкрив коробку. Звідти визирнула маленька мордочка. Великі налякані очі майже перетворилися на дві очевидні сльози.

— Нічого не їсть, мабуть, від кішки забрали і кинули. А шубка злиплась, бо жила у ящику з-під слив.

Покупчиня мовчки пішла. Чоловік зітхнув: «Навіть у жінках нема вже співчуття». Але невдовзі вона повернулася.

«Не виходить у мене з голови ваше кошеня», — сказала вона і простягла шматок тканини:
— Загорніть його.
— Візьмете? — зрадів чоловік. Обережно загорнув кошеня і, немов дитя, подав жінці.

— Це по-божеськи, по-божеськи. Воздасться вам, — повторював він.

Жінка злегка усміхнулася:
— Знайшов мені благодійницю. Ще не знаю, як чоловік поставиться до цього «подарунка». А то разом на вулиці опинимося.

Як у воду дивилася. Кошеня не сподобалося у родині. Хоч і було вимите, нагодоване, але виглядало жалюгідно.

— Що це за гуманоїд? — з огидою відштовхнув чоловік кошеня, коли його лапки доторкнулися його ноги. Коготки, що дрібно шкребли, відволікли подружжя від телевізора. Нові, дорогі шпалери були під загрозою.
— Ти що, мишей боїшся? Нащо воно нам у цій однокімнатній квартирі? — докоряв господар дружину.

Взяв за шкірку, чоловік з подивом дивився на безпомічне створіння, що звисало з його рук:
— Щоб завтра його тут не було.

Валентина й сама вже не була рада знахідці. Але знизу дивилися на неї сльозисті оченята, лапки просилися до ноги, і таке голосне муркотіння стало литися з тендітного тіла, що в серці прокинулась струя жалості. Нахилилася, погладила.

Завдяки ласці кошеня вилізло на руки, притулилося носиком до теплої долоні господині. «Немає милості тому, хто не творив милості», — згадала Валентина слова своєї матері, і, виправдавши свій вчинок, заспокоїлася.

Задзвонив телефон:
— Бабусю, приходьте до нас на чай!

Валентина тихо, не відволікаючи чоловіка від серіалу, вислизнула за двері.
Син жив неподалік, через дорогу. Катруся вже стояла біля дому й радісно махала рукою. Раптом велика чорна машина звернула на узбіччя. Маленьке тіло підкинуло вгору. Валентина оніміла. Не могла ні крикнути, ні зрушити з місця.

Очі, ніби в уповільненій зйомці, ловили всі деталі: якась жінка підняла дівчинку. Маленькі рученята обхопили її за шию. Жива! З машини насилу вийшов чоловік. П’яний. До нього біг син. В уніформі. Тремтячими руками намагався дістати зброю з кобури, аж раптом почувся вигук:
— Ні!!!

Мати стояла через дорогу, але йому здалося, що вона відштовхує його з рішуче простягнутими руками.

Підійшли люди, зупинили п’яного водія. Валентина не відчувала ніг. Але вона ішла… чи її несли? До Катрусі! Лікар уже оглядав, перевіряючи кожну кісточку:
— Все гаразд. Переломів немає. Серйозних травм теж.

— Але чому вона мовчить?! — невістка щиро тремтіла.
— Перелякалася. Треба відволікти, — припустив лікар.
— Я зараз.

Валентина кинулася додому. Забігла, схопила кошеня, на ходу розповідаючи чоловікові про те, що сталося. Встигла. «Швидка» не поїхала. В дитячих очах плавав страх. Обережно розжала її ручки, вклавши кошеня. Катруся перевела погляд. Пальчики заворушилися, погладили м’яку шерсть. У відповідь пролунало ніжне «Мур-мур-мур». «Муруся», — тихо сказала дівчинка. Лікар зітхнув з полегшенням. Валентина дала волю сльозам — тепер можна.

Катя не випускала кішечку з обіймів. Ніч вони провели в лікарні. Вранці їх відпустили додому з висновком: «Дівчинка просто в сорочці народилася».
«Милість тому, хто творить милість», — прошепотіла Валентина.