Ціна всього – самотність

Все має свою ціну! Тепер я самотній, як вовк…

Пише вам чоловік за сімдесят, що залишився на самоті. Хочу розповісти свою історію — може, стане попередженням для інших.

Живу у великому місті, але навколо — лише чужі обличчя. Старі стіни моєї хати вже давно здаються чужими, а вулиці, де колись ходив упевнено, тепер видаються безлюдними та холодними. Ніхто мене не чекає, ніхто не цікавиться моїм життям. Така вже плата за минуле…

Дивлюсь у дзеркало — не впізнаю себе. Обличчя змарніле, волосся біле, плечі згорблені, а в очах — пустка. Де той чоловік, що жив на повну, закохувався, гуляв на весіллях і бенкетах? Де той зарозумілий красунчик, що вважав світ своєю власністю? Натомість — лише втомлений старий, який нікому не потрібен…

**Гріхи молодості**
Колись я був справжнім гулякою, улюбленцем долі. Закохував у гарних жінок, легко закохував їх, а потім так само легко забував. «Життя одне — треба брати від нього все!» — твердив собі. І тоді це здавалось правдою.

Була в мене дружина, Оксана, добросерда й терпляча. Вона витримала зо мною п’ятнадцять років шлюбу, хоч я не давав їй ані хвилини спокою. Пропадав уночі, повертався п’яним, інколи приводив додому якихось випадкових дівчат. Оксана мовчала, терпіла, сподівалась, що колись опам’ятаюсь.

Та я не зупинявся. Гадав: «Вона нікуди не подінеться, адже створена терпіти». Хіба вона покине мене? Я ж чарівний, веселий, грошей повно! А однажды вона поставила умову: або змінююся, або вона йде. Я лише усміхнувся: «Та куди ж ти підеш, душенько?»

Виявилось, знала куди. Одного дня зібрала речі, забрала дітей і поїхала на інший край України. Без скандалів, без сліз. Просто пішла — назавжди.

Спершу не переймався. Жив, як раніше, лише інколи згадуючи про родину. Аліменти платив нерегулярно, а вони й не нагадували. Одного разу вирішив зробити їм сюрприз на Різдво — відправив подарунки. Через тиждень посилка повернулась…

Я знизав плечима: «Та ну, ще повернуться». Але роки йшли, а телефон мовчав.

**Самотня старість — останній суд**
Не думав про старість, поки був молодим. Здавалось, так триватиме вічно. Не любив стабільної роботи — обирав гулянки. Кидав одну справу, переходив на іншу, лише б не «заіржавіти». Сміявся з тих, хто будував хати, зберігав гроші, дбав про завтра.

А тепер моя «вільність» обернулась мізерною пенсією, якої ледве вистачає на ліки. Гарячу їжу не куштував уже роки. Інколи засинаю голодним, але скаржитись нікому.

Нещодавно зустрів старого знайомого. Він постарів, але виглядав доглянуто, порядний. Мав хату, родину, онуків. Поплескав мене по плечу:

— Василю, ти був королем, а тепер хто ти?…

Не знайшов слів у відповідь. У горлі застрягло. Все, що лишилось, — спогади й каяття. Не хочу жалю. Те, що сталося, — моя провина.

Коли інші будували родини, я пив у шинках з підлими друзями.

Коли інші збирали гроші, я витрачав їх на коханок.

Коли інші думали про завтра, я мріяв лише про нічні розваги.

А тепер, коли потрібні діти, не смію їм подзвонити. Можливо, вже маю онуків, але помру, так і не побачивши їхніх облич.

**Пізня порада тим, хто ще може змінитись**
Не повторюйте моїх помилок. Не вважайте, що молодість безмежна, а родина — щось належне. Любіть близьких, дбайте про них.

Бо одного дня можете опинитись у порожній хаті, де навіть луна не відповість на ваше «Добрий день»…