З життя
«Ти мене не цінуєш! Через собаку не приїхала мене привітати!» — обурюється свекруха

«Ти мене не поважаєш! Через собаку не приїхала мене привітати!» — образилася свекруха.
Моя свекруха, Надія Степанівна, вже тиждень не може заспокоїтися. Вона глибоко уражена, бо я, Соломія, не з’явилася на її день народження. Їй байдуже, що мій пес, мій вірний друг, помирав того дня. Вона очікувала, що я покину все, натягну усмішку й помчусь вітати її, забувши про власний біль. Але я не змогла. Моє сердце тріскалося від горя, а її слова стали останньою краплею, яка переповнила чашу мого терпіння.
Ми з чоловіком, Богданом, живемо окремо від свекрухи в невеликому містечку під Львовом. З Надією Степанівною я спілкуюсь рідко, і, чесно кажучи, це рятує наш шлюб. Вона — жінка, якої лізе в усі справи, вважає себе завжди правою й певна, що я маю вічно дякувати долі за такого «ідеального» чоловіка. Богдан — чудова людина, я його люблю. Він самостійний, приймає рішення без огляду на матір, і це її бісить. Коли вона зрозуміла, що не може керувати сином, почала поводитися так, немов наш шлюб тримається лише на її ласкі. Кожне її слово пройняте зверхністю, і я втомилася це терпіти.
Її дні народження — окремий жах. Надія Степанівна перетворює їх на видовище, де всі мають танцювати під її дудку. Вона збирає юрбу родичів, сідає на чолі столу, приймає вітання, насолоджується увагою. Це ще можна витримати, але підготовка починається за тижні. Вона тягає Богдана по базарам і крамницям, шукає в інтернеті «оригінальні» рецепти, а я маю бути її помічницею: купувати продукти, різати салати, прикрашати стіл. У день свята я зобов’язана з’явитися зранку, прибирати її хату, готувати, сервувати, а потім розважати гостей. І все це під її докорами: то не так нарізала, то не туди поставила. Не дивно, що я ненавиджу ці свята.
Останні два роки мені вдавалося уникати приготування їжі. У Богдана є молодший брат, чия дружина — професійна кухарка. Після їхнього весілля кухонні клопоти перейшли до неї, але з’являтися на свято й прислужувати гостям я все одно маю. Того разу я не поїхала взагалі. Мій пес, Бур’ян, важко захворів. У нього знайшли рак, і лікар сказав, що шансів немає. Напередодні святкування йому стало гірше. Я не спала всієї ночі, сиділа поруч, гладила його, намагалась нагодувати. Моє сердце розривалося. Ми взяли Бур’яна з притулку щеням, він був частиною нашої родини. А тепер він помирав, а я нічим не могла допомогти. Це горе було нестерпним.
Кожен, хто втрачав улюбленця, зрозуміє, що я відчувала. Світ зсунувся, ніщо не приносило радості. Богдан теж переживав, але не так сильно. Ми вирішили, що він поїде привітати матір сам. Я подзвонила Надії Степанівні, вибачилася, пояснила ситуацію й привітала по телефону. Залишившись удома, я була з Бур’яном до кінця. Він пішов, коли Богдан був у матері. Я тримала його за лапу, плакала, не вірячи, що мой друг пішов назавжди. Коли Богдан повернувся, я розповіла йому. Він обійняв мене, але я бачила, що він не до кінця розуміє глибину мого болю.
Наступного ранку подзвонила свекруха. Я сподівалася, що вона запитає, як я, чи хоча б виявить співчуття. Але замість цього вона наброїлася на мене: «Я чекала, що ти подзвониш і вибачишся! Тебе не було на моєму дні народження, ти мене ігноруєш! Як це розуміти?» Я, ледве стримуючи сльози, нагадала: «Ви ж знаєте, Бур’ян хворів, його не стало». Але її відповідь добила мене: «Та й що? Собаки завжди дохнуть, вони недовго живуть! Ти ще й дворнягу собі взяла! Ти мене не поважаєш, раз не приїхала привітати!» Вона кинула слухавку, а я розридалася, не в силах повірити в таку безсердечність.
Надія Степанівна не зупинилася. Вона почала скаржитися Богданові, звинувачуючи мене у неповазі. На щастя, він різко зупинив її, ставши на мій бік. Але свекруха не заспокоїлася: весь тиждень вона засипає мене повідомленнями, докоряючи, що я проміняла її свято на «якусь собачину». Вона навіть посварилася з Богданом, вимагаючи, щоб він «приструнив» мене. Її слова — як ніж у серце. Як можна бути такою нечуттєвою? Бур’ян був не просто собакою, він був частиною нашого життя, а її свято — лише привід для самолюбування.
Я вирішила більше не спілкуватися з нею. Якщо Надія Степанівна настільки жорстока, що не може зрозуміти мого горя, нам немає про що говорити. Я втомилася від її спроб керувати нашим життям, від її егоїзму, від її впевненості, що вона — центр світу. Моє сердце досі болить через втрату Бур’яна, але я не дозволю свекрусі топтатися по моїх почуттях. Богдан підтримує мене, і це дає сили. Я обираю свою родину, свою гідність, а не жінку, для якої чужий біль — дрібниця.
