«Ти нам не рідня»: чому я відмовилася впустити родичку до своєї квартири

Марічка смажила на кухні вареники, коли раптом у двері постукали. На порозі стояла Раїса Миколаївна — свекруха, як завжди, без жодної посмішки та з холодним поглядом.

— Я не на каву зайшла, — сухо кинула вона, не чекаючи запрошення, і зайшла всередину. — У мене важлива справа.

— Яка саме? — Марічка витерла руки рушником і напружено посміхнулась.

— Юлька з Олегом після весілля живуть у мене. Квартира маленька, тісно втрьох. У тебе ж стоїть пустувата — бабусина. Пусти туди молодих.

— Ні. Після усього — точно ні, — чітко відповіла Марічка і стала навпроти, схрестивши руки.

— А що я такого зробила? — щиро здивувалась свекруха, наче й справді не розуміла, про що йдеться.

Марічка досі пам’ятала, як місяць тому переживала через весілля зовиці. Вона ламала голову, що подарувати, адже стосунки з Юлькою були теплі, майже дружні. Вона була впевнена, що їх з чоловіком запросять одними з перших. Тим більше, що Юлька позичила у них п’ятдесят тисяч на свято.

— Може, нас взагалі не запросять, — з гіркотою тоді жартома кинув Ігор, чоловік Марічки.

— Дурниці. Ти ж її брат, як це не запросять? — тоді ще сподіваючись, відповіла вона.

Марічка навіть дістала з шафи своє найкраще вбрання і туфлі. Чекала. Вірила.

Але весілля наближалось, а запрошення не було. Ні від Юльки, ні від Раїси Миколаївни. За три дні до свята Марічка із важким серцем зрозуміла — їх просто проігнорували.

Сльози самі котились по щоках, коли вона складала сукню назад у шафу. Ігор, як завжди, був спокійний. «Краще посплю у вихідний», — лише і сказав він.

Через пару днів після весілля зателефонувала свекруха. Сказала, що хоче зайти. Марічка вирішила спитати напряму:

— Чому ви нас не запросили?

— Ну… вирішили лише молодь запросити. Вам уже за тридцять, — невпевнено пробурчала Раїса Миколаївна.

Марічка майже повірила. Але потім, зустрівши сестру свекрухи у магазині, дізналась: на весіллі були і літні, і далекі родичі. І жодного слова про вік.

— А чого вас не було? — з подивом запитала та.

Марічці стало соромно. Соромно за тих, хто повинен був бути близькими.

Дома вона розповіла все Ігорю, і той запропонував зателефонувати матері.

— Раїсо Миколаївно, скажіть чесно: чому нас не запросили? — різко почала Марічка. — Тільки не брешіть. Я щойно говорила з вашою сестрою, вона розповіла, хто був на весіллі.

— Ми з Юлькою вирішили запросити лише «потрібних» людей, — спокійно відповіла свекруха. — Хто міг би подарувати щось коштовне або допомогти у майбутньому.

— А п’ятдесят тисяч, які ми дали Юльці, це не вартість?

— Ви ж їх потім повернете. Ось якби подарували — тоді інша справа.

Марічка не пізнавала цю жінку. Невже в їхніх очах вони — ніхто?

Минуло два тижні. Раїса Миколаївна знову з’явилась. Без дзвінка. Без вибачень.

— У тебе квартира пустує, а в мене молодим тісно, — зі штучною турботою почала вона.

— Вона не ваша. Нехай стоїть. Годувати не просить, — відрізала Марічка.

— Чого ти така зла? Ми ж родина.

— Родина? Ви згадали про нас лише тоді, коли вам стало незручно. А до цього ми були зайвими, — голос Марічки тремтів від злості.

— Ну що ми тобі зробили?

— Ви справді не розумієте?! Ви принизили нас, проігнорували, а тепер просите ключі. Хоча б знаєте, що Юлька не повернула нам гроші?

— Не пустиш — і не побачиш їх, — нахабно заявила свекруха. — Подумай добре.

Марічка не втрималась — схопила чашку з водою і плюснула Раїсі Миколаївні в обличчя.

— Ігорю, скажи щось! — скрикнула та, витираючись рукавом.

— Ті, кого ви запросили, нехай тепер і допомагають, — спокійно сказав Ігор.

Раїса Миколаївна, більше не промовивши ні слова, розвернулась і вийшла, гучно хлопнувши дверима.