Ти не одна, доню

— Ти не одна, доню…

— Іванченко, тобі дитину принести на годування?
— Ні, я ж казала. Відмову писатиму.
Медсестра похитала головою та вийшла. Зоя повернулася до стіни й заплакала. Мами в палаті переглянулися й продовжили годувати своїх малюків.

Зоя приїхала вночі зі схватками, народила швидко. Хлопчик, 3 кг 500 г. Здоровий, гарненький. Поглянувши на нього, мати заплакала, але не від радості.
— Ну, все добре, чого ридаєш? Хлопець у тебе такий гарний, кремезний. Дочку хотіла, мабуть? Нічого, прийдеш потім і за донечкою.
— Я залишу його. Не заберу…

— Ось тобі й на… Яка причина? Ти, дівко, не дурій, час є подумати, це ж твоя дитина, невже не шкода?
Дарина, сусідка Зої по палаті, сиділа на лавці з чоловіком у коридорі для відвідувачів. Розповідала, як смішно посмикує носиком їхня донечка, вони весело сміялися. Зайшла жінка з пакетом, попросила покликати Зою.
Дарина зайшла в палату й привела Зою.
— Доню, як ти? Як синок? До речі, ім’я вже придумала?
— Нема в нього імені… Нехай нові батьки назвуть, як хочуть. Залишу я його, мамо… Нікому ми не потрібні, самі на цьому світі…

Зоя закрила обличчя руками й затремтіла від ридань. Дарині було ніяково бути свідком такого, вона швидко попрощалася з чоловіком і пішла.
— Ти не одна, доню, я в тебе є. А Вовка — негідник, що тут скажеш. Це його заздрісниця наговорила, що дитина не від нього, нагуляла ти, ось він і збожеволів. Нічого, одумається й прийде. Ось тобі гостинець принесла, їж, щоб молоко ситне було. А сина Ваньком назви.

Зоя зайшла в палату й поклала пакет у тумбочку. У коридорі лунав дитячий крик, навзрид, пронизливо. Зоя вийшла в коридор.
— Це не мій так оре?
— Твій…
— Давайте покормлю його…

Медсестра підхопилася й принесла малюка. Він несамовито кричав, личко червоне від напруги.
— Ну, не кричи так. Зараз мамочка тебе погодує.
Зоя невміло намагалася прикласти крикливого малюка до грудей. Дарина підійшла й допомогла їй. Дитина замовкла, процес пішов. Обличчя Зої розплилося в усмішці, який же він смішний, цей карапуз, пурхає, старається.
Тепер на кожне годування Ванька приносили мамі. Зої подобалося розглядати його носик-гудзик, насуплені бровки.

— Зою, це мама до тебе приходила? Приємна жінка така.
— Та ні, це свекруха. Мама померла, коли я ще маленька була, батько запив, мене тітка виховувала. Потім я заміж вийшла й переїхала до чоловіка в дім. Добре жили, поки заздрісниці не завів.
Пішов до неї, а мене знати не хоче. Я сама не своя була від такої новини, а тут схватки почалися…
— Куди ж ти підеш з дитиною тепер?
— Свекруха пропонує з нею жити, вона сама, чоловіка немає, син один — і той втік… Вона добра, сердечна жінка, завжди до мене добре ставилася.
— Ось і йди до неї, з онуком буде няньчитися, допомога яка. А чоловік одумається й повернеться…

Зоя так і зробила. Ганна Кузьмівна допомагала у всьому, в онуку душі не чаяла.
Коли Вані виповнився місяць, з’явився батько. Зої не було вдома, в магазин пішла.
— Мам, я з Катрусею їду на північ, роботу там запропонували. Ось зайшов попрощатися. І це… Грошей попросити, скільки не шкода…

— Шкода. Ти дружину кинув на сносі, негіднику, вона ледь дитину в пологовому не залишила від горя. Ех, ти… Нема батька, а то б дав тобі по перше число за такі фокуси. Грошей не дам. У мене онук росте, йому потрібніше, а ти заробиш.
Тут закричав Ванько, Ганна Кузьмівна кинулася до ліжечка.
— Що, навіть на сина не глянеш? Копія ти.
— Та який він мені син… Нагуляла його Зойка, навіщо мені чуже.
— Ну й дурень ти, Вовка. Іди, живи далі без розуму.
Ганна Кузьмівна вийшла на пенсію, а на її місце взяли Зою на роботу. Ваня пішов у дитячий садок, жили дружно й весело втрьох.

— Ганно, чому невістка твоя їхати не збирається? Де це видано, щоб свекруха з невісткою жила, а сина вигнала.
— Мені Зоя дорожча за сина-дурня, і онук найдорожчий. Для них і живу, Віро. А ти свій язик поганий притримай…
Сусідка Віра похитала головою й пішла далі по своїх справах. Вона щиро не розуміла поведінки Ганни, у неї все було б інакше, синок завжди на першому місці. Хоч і пияка, але, мабуть, доля така.
Помітила Ганна Кузьмівна, що Зоя почала прибиратися, а ввечері кудись бігати.

— Зою, ну і як його звати?
— Кого, мамо?
— Ну, того, до кого бігаєш… Розкажи, доню, мені ж цікаво.
— Ой, та ми просто гуляємо… Військовий він, приїхав у гості до родичів, випадково познайомилися.
— А що ж, знає він про Ванька?

— Звісно, все знає…
— Ну, приводи знайомитися, не треба його ховати від мене. Якщо хороша людина, то так тому й бути…
Олексій, так звали знайомого Зої, приніс кошик з ягодами й пиріг, який спекла його тітка. Вані подарував іграшкову машинку й м’яча.
Вечір пройшов весело, Олексій розповідав смішні історії з життя, Зоя заливалася сміхом, а Ганна Кузьмівна реготала до сліз.

Провівши гостя, Зоя одразу запитала:
— Ну як він вам? Хороша людина, як думаєте, мамо?
— Хороший, доню… Поважний, цікавий, вихований. І головне, любить тебе. Гідний кавалер, не впусти своє щастя!
Через місяць Олексій прийшов просити руки Зої в Ганни Кузьмівни.
— Ви будьте спокійні, Зою я ніколи не скривджу, і Ванько мені як син. Жити будемо у Львові, там у мене великий дім. Любимо ми одне одного, і Ванько мені рідний. Благословіть нас.

Ганна Кузьмівна провела Зою з Олексієм і Ванею. Все, поїхали в місто, обіцяли писати, приїжджати в гості… Як же вона тепер тут сама, без них…
Через рік з’явився син, Володимир. Брудний, неохайний.
— Господи, на кого ти схожий, Вовка? Чому твоя Катруся не прає одяг, чи що?

— Ай… Та нема вже Катрусі. Втекла до чоловіка з грішми… Мої ми всі пропили, нічого немає за душею… Згадав, що мати є і свій дім…
— Вчасно ти згадав, стільки років не знав, чи я жива, чи ні…
— І про сина сказала, що набрехала мені тоді, щоб з сім’ї забрати, а я й повірив… Так що буду знайомитися з сином… Де він, до речі?
— Прогавив ти своє щастя. Зоя вийшла заміж за порядну людину і щаслива. Ванька записали на нього, так що нема в тебе сина. А я збираю речі й їду до них. Зоя народила донечку, допомогти хочу, і онучку понянчити. А ти живи тут, та доглядай за домом, зрозумів?

Ганна Кузьмівна їхала в поїзді й думала, як же цікаво в житті буває. І яке щастя, коли ти комусь потрібен, коли є кому допомогти й підтримати, як колись вона підтримала Зою. Адже не допоможи тоді, хто знає, як би склалося життя у них усіх…