Ти підеш, а в домі залишимося ми”, – сказала свекруха.

“Поїдеш ти, а в домі житимемо ми,” – сказала свекруха.

Нарешті потепліло, прийшла весна, і незабаром літо. Галина Петрівна сиділа у вітальні мого будинку під кондиціонером. Мати мого чоловіка сіла в крісло й діловито заявила, що в моєму домі стало ще краще, адже з появою кондиціонера вона може не виходити на вулицю і не страждати від спеки.

— Так, без кондиціонера було б складніше, — відповіла я. – Добре, що я вирішила встановити його ще до того, як прийшла спека.

Свекор похвалив нас за те, що покупку було зроблено вчасно. А чоловік засяяв, наче зірка на новорічній ялинці. Рідко можна було почути від його батька похвалу. Не буду приховувати, мені також було приємно почути від Кості, що це вся моя заслуга.

Заміський будинок я отримала у спадок від рідного дядька. Кілька років я займалася ремонтом: замінили електропроводку, настелили нові підлоги, купили всю меблі та техніку. Все в цьому домі зроблено з любов’ю та моїми руками, адже всі кошти були виділені з мого гаманця. Того дня я дивилася на кімнату, де все було затишно і комфортно, думаючи про те, що нарешті цей день настав, через пару тижнів можна переїжджати на все літо. Але свекруха категорично відмовлялася зрозуміти мої натяки, лише повторювала, що жити за містом – це чудово.

— Олено, ти права! Нам із Василем так добре тут жити, подалі від шумного міста.

Всередині мене зростала напруга. З зими батьки мого чоловіка живуть у моєму домі, бо в квартирі їм не хочеться жити, на пенсії мріяли бути ближче до землі. Галина Петрівна натиснула на Костю, він, у свою чергу, на мене, і я дозволила їм пожити до літа. Потім дізналася, що старші часто запрошують до себе гостей – молодшого брата чоловіка з родиною, і вони теж можуть жити у мене цілими тижнями. Мені це не подобається, до того ж я оплачую комунальні послуги, і ми з чоловіком привозимо продукти батькам. Моє терпіння луснуло, коли мати сказала, що їй не вистачає басейну і попросила сина його придбати, а той погодився. Я вивела чоловіка в сусідню кімнату.

— Любий, ти не забув, що у нас відпустка починається через два тижні? Ти не вважаєш, що пора твоїм батькам про це сказати і попросити їх повернутися додому? Моїх натяків твоя мати не розуміє.

— Олено, ще ж час є? Де така поспішність!

— Що значить, є час? Нам тут ще потрібно все прибрати та перевезти свої речі. Скажи, будь ласка, своїй матері, що їм пора збиратися, а не гостей запрошувати.

У цей момент до нас влетіла свекруха. Ніколи не думала, що вона може підслуховувати.

— Ти подиви, важлива персона яка! Заговорила!

— Не зрозуміла, ви що, підслуховуєте нас?

— Так! Я повинна знати, що у тебе на думці!

— Тоді чудово. Ваш син не поспішає говорити, а мені не доведеться повторювати, можете починати збиратися.

— Ні! Я навіть не збираюся! Ви молоді, можете і потерпіти, а нам, старим, потрібен комфорт.

Увесь цей час Костя мовчки сидів на дивані, не захищав мене, навпаки, згодом сказав, що я не права і маму треба слухати. У цей момент я зрозуміла, що вони для мене чужі люди, немає нічого спільного з ними, та й не хотілося більше належати до цієї родини.

— Знаєте, що? Я даю вам рівно 15 хвилин на збори, а потім просто викличу поліцію.

Свекруха почала кричати, свекор намагався мене умовити, а чоловік мовчав.

— Не витрачайте час, у вас залишилося всього лише 12 хвилин. І, до речі, Костю, ти теж можеш йти, я на розлучення подам.

— Чому ж так одразу категорично? Невже через таку дрібницю ми будемо руйнувати родину?

— Так, розлучення. Потрібно було не маму слухати, а бути з дружиною на одній хвилі. Я втомилася, тому хочу жити одна. Прощавайте.

Коли за родичами зачинилися двері, я зрозуміла, що тепер сама господиня свого життя, і ніхто мені не указ. Я стала вільною.