Ти серйозно? Як таке можливе? Тобі ж лише двадцять один рік! Чому ти раніше мовчала?!

— Ти жартуєш? — вражено вигукнув Микола, — як таке можливо? Тобі ж всього двадцять один рік! І чому ти раніше нічого не казала?!

Оксана пригорнулася до чоловіка, довірливо дивлячись йому в очі:

— Я боялася, що ти розлюбиш мене і передумаєш одружуватися…

— А тепер? На що розраховуєш тепер?!

***

Вони познайомилися випадково. Оксана серйозно закупилася в супермаркеті, вийшла на вулицю з двома величезними пакетами, а там — ожеледь. Дівчина послизнулася на сходах і, напевно, впала б, якби хтось не підхопив її міцними руками буквально в польоті.

— Обережніше, — почула вона поряд оксамитовий чоловічий голос, — тримайтесь за мене…

Відчувши, що стоїть на ногах, Оксана підняла очі на свого рятівника:

— Дуже дякую…

— Що ж ви так навантажилися? — з усмішкою запитав незнайомець, — та в таку погоду?

— Батьків в гості чекаю, — просто відповіла Оксана, — їдуть перевірити, як я у місті живу. Отож і…

— Зрозуміло. А далеко вам це все нести? Може, підвезти вас?

— Та ні, не зручно. Ви й так мені допомогли. Я сама дійду. Помалу. Ось мій дім — зовсім поруч.

Оксана обережно пішла у вказаному напрямку. Чоловік пішов своєю дорогою…

Весь день він намагався зосередитися на роботі, але марно: в пам’яті постійно спливала прекрасна незнайомка. Саме так називав він її у своїх думках.

«Яка миловидна істота, — думав він, — відвертий погляд, мінімум косметики, здається, навіть помади не було. І рум’янець… Такий ніжний, ледве помітний… І голос… Справжній потік… Ні, я повинен її знайти. Вона сказала, що живе зовсім поруч…

Микола не був дамським угодником, скоріше навпаки: ставився до жіночої статі дуже насторожено, весь час чекав підступу.

Причиною тому була нещасна перша любов, що закінчилася банальною зрадою. З п’ятого класу Микола був закоханий в однокласницю, яка, проводивши його в армію і пообіцявши чекати, через пів року вийшла заміж за сина якогось бізнесмена.

Коли Микола повернувся, вона, анітрохи не збентежившись, заявила:

— Микола, ну не переживай так. Якщо тебе втішить, знай: я досі тебе люблю. Але, любити і виходити заміж — це різні речі. Ну, що ти можеш мені запропонувати? Життя у знімній квартирі чи, навіть краще — у гуртожитку? З вічно порожнім гаманцем? Ні вже. Я хочу жити нормально. Сподіваюся, ти мене розумієш…

Микола все зрозумів. Страждав довго. Навіть почав пити. Але потім взяв себе в руки, влаштувався на роботу, вступив заочно до університету…

І ось тепер, він — тридцятирічний, самотній, цілком успішний чоловік замріяв про дівчину, яку бачив всього раз у житті. І то — мимохідь.

А все тому, що на серці потепліло. Він стільки років цього чекав. І ось тепер — йокнуло. А він навіть її імені не дізнався…

Два тижні Микола з’являвся в тому самому супермаркеті. Чекав на прекрасну незнайомку. І вона з’явилася.

Ввечері після роботи Оксана зайшла купити що-небудь на вечерю… Дуже розгубилася, коли якийсь чоловік буквально кинувся їй до ніг зі словами:

— Нарешті я вас знайшов!

Дізнавшись свого рятівника, усміхнулася:

— А навіщо ви мене шукали?

— Ми забули познайомитися! Я — Микола, а ви?

— Мене звати Оксана, — дівчина з цікавістю дивилася на схвильованого чоловіка, — і що далі, Микола?

— Далі? А далі нас очікує чудова вечеря в ресторані! Ви згодні?

— Не знаю, це так несподівано…

— Погоджуйтеся, Оксано! — вмовляв чоловік, — мені так багато треба вам сказати…

Він розказав їй про себе все. Про перше кохання, про роки самотності, про те, як радий, що зустрів її і вважає це подарунком долі…

Оксана уважно слухала… Цей чоловік, такий зворушливий і трохи наївний, їй все більше подобався…

Вони почали зустрічатися. Практично щодня. І чим більше зустрічалися, тим сильніше прив’язувалися одне до одного. Їм було добре разом, незважаючи на те, що Оксана виявилася дівчиною цнотливою, до себе Миколу не підпускала.

Спершу це його здивувало, а потім привело в справжній захват. Тепер він був абсолютно переконаний, що Оксана призначена йому долею і чекала лише на нього!

Він познайомив Оксану зі своєю матір’ю. Оксана звозила Миколу до своїх батьків у село.

Там Миколі все дуже сподобалося. Простий уклад життя, прості відносини. Гостинні господарі.

Саме там, у присутності батьків, Микола зробив Оксані пропозицію…

На реєстрації були лише найближчі: так захотіла Оксана. Сказала, що не хоче великого торжества, але зате мріє про справжню весільну подорож. Микола погодився. Купив путівки. Від’їзд планувався через місяць після весілля.

І ось уже другий тиждень молодята жили разом. Микола не міг повірити своєму щастю. Щодня після роботи летів додому, як на крилах…

В один із прекрасних сімейних вечорів Миколі здалося, що Оксана чимось стурбована.

— Що з тобою, люба? — дбайливо запитав він, — ти здорова? У тебе все гаразд?

— Нам треба поговорити, — тихо відповіла молода дружина…

— Кажи, я весь увага.

— Не знаю, як ти до цього поставишся, — почала Оксана, насилу підбираючи слова.

— Нормально поставлюся, — Микола бачив, що дружина сильно хвилюється, і намагався її заспокоїти, — що б не сталося. Ти ж знаєш, як я тебе кохаю…

— Я розумію, що мала сказати раніше… Але не змогла…

— Оксано, не муч, — Микола вже почав напружуватися, — ти мене розлюбила?

— Ні, звісно. Тільки… Пробач… В мене є діти… Двоє…

— Що? Ти жартуєш? — вражено вигукнув Микола, — як таке може бути?

— Я не жартую…

— Але ж тобі лише двадцять один рік! Коли ти встигла? І чому раніше нічого не казала?!

Оксана пригорнулася до чоловіка, довірливо дивлячись йому в очі:

— Я боялася, що ти розлюбиш мене і передумаєш одружуватися…

— А тепер? На що розраховуєш тепер?!

— Не знаю. Сподіваюся, ти зрозумієш мене та пробачиш…

— Пробачу?! Я?! — Микола все ще не вірив у те, що почув…

— Розумієш, у мене, як і у тебе, була в житті сумна історія. Ми дуже любили одне одного. Дізнавшись, що я вагітна, він кинув мене. Злякався. Мені ж лише сімнадцять тоді було. Коли народився син, він схаменувся, попросив пробачення. Я пробачила. Ми стали жити разом. Ще через рік з’явилася донька. А він, поки я була вагітна, завів собі іншу. Аринці було шість місяців, коли він знову мене залишив. Тепер уже з двома дітьми.

— І де ж тепер твої діти? Це жах якийсь… Я ж був у вас у селі… Твої батьки нічого не сказали. Теж приховали, виходить…

— Діти поки що живуть у родичів. Своїх дітей у них немає, от і запропонували, щоб я малюків у них залишила.

— А батьки, що ж? — не відступав Микола, — невже не шкода внуків?

— Вони їх регулярно відвідують, але собі брати відмовляються. Кажуть, що не впораються.

— Зрозуміло. Родина – ще та…

— Навіщо ти так? Я не хотіла, щоб так вийшло. Поміть, я ж не нав’язувалась тобі. Ти сам мене знайшов…

— Та вже…, — обірвав Микола, — і невинність ти майстерно розіграла… Я навіть повірив у твою цнотливість…

— Я просто боялася сильно до тебе прив’язатися. Думала: раптом у нас нічого не вийде…

— А в нас вийшло?

— Звісно! Ми ж любимо одне одного!

— І ти можеш це говорити після такої страшної брехні? Ти могла розповісти мені це раз сто до весілля! Але ні! Ти говориш про це зараз, коли ми вже одружені!

— А що змінилося? Це було єдине, що я приховувала. Тепер ти мій чоловік, і я більше не хочу тебе обманювати. А ось чи зумієш ти прийняти те, що я сказала, залежить від твоєї любові.

— Тобто, якщо погоджуся виховувати твоїх дітей, значить — люблю. А якщо відмовлюся — значить ні?

— Якщо відмовишся, вони залишаться у моїх родичів. От і все. Якщо хочеш, я навіть не буду з ними зустрічатися.

— Іншими словами, ти готова відмовитися від власних дітей заради мене?

— Готова.

— Але ж це жахливо! Невже ти не розумієш?!

— Просто я дуже сильно тебе люблю…

Микола більше не міг цього чути. Він схопив куртку і вибіг з квартири.

Довго ходив вулицями, намагаючись ні про що не думати. Прагнув заспокоїтись.

Потім вирішив зайти до матері. Йому просто необхідно було з кимось поговорити…

— Не знаю, що й сказати, сину, — задумливо промовила мати, вислухавши Миколу, — тут ти сам повинен вирішати.

— Що вирішати, мамо? Я ж заздалегідь все знаю: якщо погоджуся — погано буде мені, якщо відмовлюся — позбавлю дітей матері і всі вони будуть нещасні.

— Тоді не поспішай щось робити. Подумай. Хоча… Не уявляю, як ти будеш жити з людиною, здатною на таке…

— Я теж не уявляю…

— То може, краще вам розлучитися?

— Я люблю її, мамо…

— Тоді не знаю…

Микола залишився з дружиною. Запропонував забрати дітей, але Оксана відмовилася:

— Не хочу вішати на тебе такий тягар, — сказала вона зовсім спокійно, — хай живуть у родичів, а ми їх будемо навіщати.

— У якості кого? — втомлено спитав Микола, — вони, мабуть, твою тітку вже мамою називають.

— І хай. Їм там добре, я впевнена. А це найголовніше.

— Дивись сама, — кинув у відповідь Микола і більше не повертався до цієї теми.

До дітей вони їздили кілька разів. Спостерігаючи, як дружина возиться з ними, Микола мимоволі думав:

— Цікаво, що буде, коли в нас народиться дитина? Раптом зі мною щось станеться? І що тоді? Вона і його сюди відвезе?

Через рік Микола подав на розлучення…

Не зміг так жити…

Так і кохання кудись випарувалося…