Ти справді думаєш, що я готуватиму для твоєї мами щодня?

– Ти справді вважаєш, що я буду готувати для твоєї мами кожен день? – обурено заявила дружина

– І довго це триватиме? – Оксана гучно поставила сковорідку на плиту. – Я що, на куховарку в твоєї мами влаштувалась? Два місяці — жодного вихідного! – Вона міцніше стиснула дерев’яну лопатку, кісточки пальців побіліли від напруги. У її голосі відчувалася давня образа.

Петро завмер у дверному отворі кухні, не наважуючись увійти. Дружина стояла біля плити, де на сковорідці шипіли котлети — улюблена страва його мами. Від запаху смаженого м’яса і цибулі першило в горлі, а може бути, від важкості майбутньої розмови.

– Оксано, ну що ти розбушувалась? – він намагався говорити м’яко, заспокійливо. – Мама просто звикла до домашньої їжі. Їй не можна напівфабрикати, ти ж знаєш…

– Знаю! – Оксана гучно поклала лопатку на столешницю. – Я все знаю! І про її тиск знаю, і про дієту, і про режим харчування. Тільки чому я повинна крутитися тут кожен вечір, як білка в колесі? У мене ж є своя робота!

За вікном повільно догорав жовтневий день. Тіні від гілок старої яблуні, що росла під кухонним вікном, танцювали на стінах, ніби мовчазні свідки їхньої сварки. Петро машинально подивився на годинник — незабаром повинна повернутися мама з прогулянки.

– Може, нам слід найняти помічницю? – невпевнено запропонував він, знаючи, що жінка проти сторонніх у домі.

Оксана гірко усміхнулася: – Звичайно! А гроші на неї з неба впадуть? Ти ж знаєш, скільки ми платимо за мамині ліки.

Вона відвернулася до плити, ховаючи навернені сльози. Три місяці тому, коли Ніна Василівна переїхала до них після мікроінсульту, Оксана сама наполягла на цьому. Але тоді вона і уявити не могла, як зміниться їхнє життя.

У передпокої грюкнули вхідні двері. Легкі кроки – Ніна Василівна повернулася з вечірньої прогулянки. Оксана поспіхом витерла очі кухонним рушником і почала розкладати котлети по тарілках. Петро все ще стояв у дверях, не знаючи, що сказати і як вчинити.

Повисла важка тиша, порушувана тільки звяканьем посуду та сичанням остигаючої сковорідки.

– Мамо, як прогулялися? – Петро поспішив до передпокою, радіючи можливості втекти від важкої розмови з дружиною. Останнім часом він все частіше ловив себе на тому, що уникає конфліктів, ховається за роботою, пізніми поверненнями і нескінченними “терміновими” справами.

Ніна Василівна стояла біля дзеркала в передпокої, повільно розв’язуючи вовняний шарф – подарунок покійного чоловіка. Її пальці, колись спритні, роками працювали над швейною машинкою, зараз ледве справлялися з простим вузлом. Ця зрадницька тремтіння з’явилася після інсульту і з кожним днем ставала все помітнішою.

– Добре прогулялася, Петрику, – вона намагалася усміхнутися, але усмішка вийшла вимученою. – У сквері листя прибирали. Пам’ятаєш, як ти маленьким любив у них стрибати? Я тобі все бурчала: “Зупинись, застудишся!” А ти сміявся…

Вона притулилася до стіни, прикривши очі. Блідість її обличчя і піт на лобі не сховалися від уважного погляду сина.

– Щось тиск підводить, – зізналася Ніна Василівна. – Мабуть, сьогодні переборщила.

– Зараз я вам таблетки принесу, – почувся голос Оксани з кухні. Як би вона не сердилась, але до здоров’я свекрухи ставилася з усією серйозністю. Можливо, давалося взнаки роки роботи в поліклініці, де кожного дня доводилося бачити наслідки занедбаних хвороб.

– Не турбуйся, Оксаночко, – Ніна Василівна важко опустилася на табуретку, діставши з кишені кофтинки блістер з ліками. – Я тепер, як розвідник, все з собою ношу. Ось вони, мої помічники…

Її погляд зупинився на старій фотографії на стіні – вони з чоловіком у день весілля. Як давно це було… Тоді вона і уявити не могла, що на старість років стане тягарем для власного сина.

Петро метнувся до кухні за склянкою води, по дорозі ледве не звалив підлогову вазу. Проходячи повз дружину, він спробував упіймати її погляд, але Оксана демонстративно відвернулася до плити, де шкварчали котлети. Від запаху смаженого м’яса до горла підступила нудота – весь день нічого не їла, крутилася між роботою, магазинами і приготуванням їжі.

– Що у нас сьогодні на вечерю? – Ніна Василівна принюхалася, входячи на кухню. – Знову котлети? Оксаночко, ну навіщо ти так стараєшся? Я б і супчику з’їла…

– Нічого, мамо, – Оксана з такою силою встромила вилку в котлету, що та жалібно скрипнула о дно сковорідки. – Ви ж любите. Я пам’ятаю.

У її голосі прозвучало щось таке, від чого Ніна Василівна здригнулася і завмерла на порозі кухні. За двадцять років сімейного життя сина вона навчилася вловлювати найменші нотки напруги в голосі невістки. Зараз вони звучали як натягнута струна.

Старенька повільно пройшла до столу, спираючись на руку сина. Сіла, розправила серветку на колінах – звичка, вкорінена за роки роботи в школі. Петро метушливо підсунув їй тарілку, склянку з водою, перевірив, чи зручно стоїть стілець.

– Знаєте що… – почала було Оксана, але замовкла, помітивши, як зблідла свекруха. У скронях застукотіло від стримуваних слів. – Давайте просто повечеряємо.

За столом запанувала гнітюча тиша. Тільки дзвякали прибори об тарілки та ритмічно тикали настінний годинник – старий, ще від бабусі Петра. Механічний звук відлічував секунди цього нестерпного мовчання. Ніна Василівна ледь торкнулась їжі, крадькома поглядаючи то на сина, то на невістку.

За останній місяць вона часто ловила такі погляди, чула обривки розмов, помічала, як змінюється атмосфера в будинку, варто їй лише увійти в кімнату.

“Може, даремно я погодилася переїхати?” – промайнула гірка думка. Але вголос вона тільки похвалила котлети, намагаючись розрядити обстановку: – Дуже смачно, Оксаночко. Прямо як моя мама робила…

– Я більше так не можу, – раптом тихо промовила Оксана, опускаючи вилку. – Просто не можу.

Тикання годинника стало оглушливим. Ніна Василівна завмерла з піднесеною до рота ложкою, а Петро зблід, відчуваючи, що зараз станеться те, чого він так боявся останні тижні.

– Кожного дня одне і те ж, – голос Оксани зростав з кожним словом. – Встаю о шостій, на восьму на роботу. В обід біжу в аптеку за ліками, після роботи – магазин, приготування, прибирання… А коли жити? Коли відпочивати?

– Донечко… – почала було Ніна Василівна.

– Я вам не донька! – Оксана різко встала, стілець з гуркотом відлетів до стіни. – У вас є син, от нехай він і готує. А я втомилася! Розумієте? В-то-ми-лася!

Петро сіпнувся: – Оксано, ну що ти…

– Що я? – вона вже майже кричала. – Що я такого сказала? Правду! Ти на роботі пропадаєш, а я повинна розриватися між лікарнею і домом? Твоя мама – твоя відповідальність!

Ніна Василівна повільно поклала ложку. Її руки тремтіли сильніше звичайного: – Звичайно, я тільки в тягар… – Вона промокнула очі кутком серветки. – Знаєш, Оксаночко, я ж усе розумію. Думаєш, не бачу, як ти втомлюєшся? Як злишся? Я кожного вечора молюся, щоб сил вистачило самій себе обслуговувати…

– Мамо, перестаньте, – Петро спробував обійняти матір за плечі, але вона м’яко відстранилася.

– Ні, сину, дай договорити, – Ніна Василівна розправила плечі, як робила колись перед неслухняним класом. – Я сорок років у школі пропрацювала. Знаєш, чому головному навчилася? Слухати. І я чую, Оксано, як ти плачеш у ванній. Бачу, як руки у тебе трясуться вечорами від втоми…

Оксана завмерла біля плити, вчепившись у столешницю побілілими пальцями. По щоках котилися злі сльози.

– Я теж була молодою, – продовжувала Ніна Василівна. – Теж мріяла про своє життя. А потім свекруха злягла… Десять років за нею доглядала. Кожен день як у тумані – робота, приготування, уколи, процедури. Чоловік на роботі, син маленький… Думала, з розуму зійду.

– Мамо, ти чого таке говориш? – здивовано промимрив Петро, переводячи погляд з матері на дружину.

– А те, сину, що не правий ти. – Ніна Василівна встала з-за столу. – Зовсім не правий. Не можна все на Оксану перекладати. Я завтра ж зателефоную в соціальну службу, дізнаюся про сиділку…

– Яких грошей вона коштуватиме? – глухо спитала Оксана, не обертаючись.

– Пенсію свою віддам. І квартиру можна здати – всі при бавка.

Петро дивився на двох найважливіших жінок у своєму житті і відчував, як всередині щось перевертається. Стільки років він ховався за роботою, роблячи вигляд, що нічого не відбувається…

– Ні, – він встав, розправивши плечі. – Жодних сиділок. І квартиру здавати не будемо.

– Але як же… – почала Ніна Василівна.

– Я завтра ж поговорю з начальством про перехід на віддалену роботу три дні на тиждень, – твердо сказав Петро. – Готуватимемо по черзі. Мамо, ти ж можеш навчити мене своїм фірмовим котлетам?

Ніна Василівна здивовано кліпнула: – Звісно, сину… А впораєшся?

– Уяви собі, чоловіки теж уміють готувати, – вперше за вечір у голосі Оксани промайнула усмішка. – Тільки бережись, твій син любить експериментувати. Пам’ятаєш його борщ з каррі?

– Зате було оригінально! – усміхнувся Петро, відчуваючи, як напруга потроху відпускає.

– А я можу займатися прибиранням, – несподівано запропонувала Ніна Василівна. – Пилососити важко, але протерти пил, розкласти речі – цілком по силам. І білизну можу попрасувати, я ж усе життя…

– Мамо, – перебила Оксана, нарешті повернувшись до столу. – Ти не зобов’язана…

– А я хочу! – В очах Ніни Василівни блиснув знайомий вчительський вогник. – Думаєш, легко сидіти цілими днями без діла? Тільки й роблю, що телевізор дивлюсь та у вікно задивляюся. А так хоч користь буде.

Вона раптом схлипнула і притисла долоню до рота: – Пробачте мене, діти… Я ж бачила, як вам важко, а мовчала. Боялася зайвий раз слово сказати.

– І ти мене пробач, – Оксана несподівано для себе опустилася на коліна поруч зі стільцем свекрухи, уткнулася обличчям у її коліна, як робила колись у дитинстві зі своєю мамою. – Я наговорила тут… Зла була.

Ніна Василівна гладила невістку по голові, розмазуючи по щоках власні сльози: – Отже, так і вирішимо. Петро готує по вівторках і четвергах…

– І через суботу! – вставив син.

– І через суботу, – кивнула Ніна Василівна. – А я беруся за прибирання. І ще, дівчинко моя, – вона підняла обличчя Оксани за підборіддя, – не тримай все в собі. Говори, коли важко. Ми ж сім’я.

Тикали годинник на стіні, остигали на столі недоїдені котлети, а за вікном повільно гасли останні промені жовтневого сонця. Вперше за довгі місяці в домі стало по-справжньому тепло.