Ти справді вважаєш, що я буду готувати для твоєї мами щодня?

– Ти серйозно думаєш, що я буду готувати для твоєї мами щодня? – з обуренням висловилася дружина.

– І скільки це буде тривати? – Оксана з гуркотом поставила сковорідку на плиту. – Я що, на твою маму домогосподаркою влаштувалася? За два місяці жодного вихідного! – Вона міцніше стиснула дерев’яну лопаточку, кісточки пальців побіліли від напруги. У її голосі дзвеніла застаріла образа.

Іван застиг у дверному проході кухні, не наважуючись увійти. Дружина стояла біля плити, на сковорідці смажилися котлети – улюблена страва його мами. Від запаху смаженого м’яса і цибулі лоскотало в горлі, а можливо, від важкості майбутньої розмови.

– Оксана, ну що ти так розізлилась? – він намагався говорити м’яко, заспокійливо. – Мама просто звикла до домашньої їжі. Їй не можна напівфабрикати, ти ж знаєш…

– Знаю! – Оксана гуркнула лопаткою об стільницю. – Я все знаю! І про її тиск знаю, і про дієту, і про режим харчування. Тільки чому я маю тут крутитися кожного вечора, як білка в колесі? У мене є своя робота!

З вікна повільно згасав жовтневий день. Тіні від гілок старої яблуні, що росла під кухонним вікном, танцювали на стінах, мов мовчазні свідки їхньої сварки. Іван механічно глянув на годинник – невдовзі повернеться мама з прогулянки.

– Може, нам варто найняти помічницю? – невпевнено запропонував він, знаючи, що дружина не любить чужих у домі.

Оксана гірко усміхнулася: – Звичайно! А гроші на неї з неба впадуть? Ти ж знаєш, скільки ми платимо за мамині ліки.

Вона відвернулася до плити, ховаючи сльози, що набрякли. Три місяці тому, коли Ніна Петрівна переїхала до них після інсульту, Оксана сама настояла на цьому. Але тоді навіть уявити не могла, як зміниться їхнє життя.

В передпокої грюкнули вхідні двері. Легкі кроки – Ніна Петрівна повернулася з вечірньої прогулянки. Оксана поспішно витерла очі кухонним рушником і почала розкладати котлети по тарілках. Іван все ще стояв у дверях, не знаючи, що сказати і як вчинити.

Запала важка тиша, порушувана тільки дзвоном посуду і шипінням остиглої сковороди.

– Мамо, як прогулялися? – Іван поспішив до передпокою, радіючи можливості втекти від важкої розмови з дружиною. Останнім часом він усе частіше ловив себе на тому, що уникає конфліктів, ховається за роботою, пізніми поверненнями і нескінченними “терміновими” справами.

Ніна Петрівна стояла у дзеркала в передпокої, повільно розв’язуючи шерстяний шарф – подарунок покійного чоловіка. Її пальці, колись спритні, що роками чаклували над швейною машинкою, тепер заледве слухалися. Це зрада проявилася після інсульту і з кожним днем ставала все помітнішою.

– Добре погуляла, Іваночку, – вона спробувала усміхнутися, але усмішка вийшла натягнутою. – У парку листя прибирали. Пам’ятаєш, як ти малим любив у ньому стрибати? Я тобі все бурчала: “Перестань, захворієш!” А ти сміявся…

Вона притулилася до стіни, прикривши очі. Блідість її обличчя і піт на лобі не сховалися від пильного погляду сина.

– Щось тиск підскочив, – зізналася Ніна Петрівна. – Багато, мабуть, сьогодні прогуляла…

– Зараз я вам пігулки принесу, – прозвучав голос Оксани з кухні. Якою б роздратованою вона не була, але до здоров’я свекрухи ставилася з усією серйозністю. Можливо, давалися взнаки роки роботи в поліклініці, де щодня доводилося бачити наслідки запущених хвороб.

– Не турбуйся, Оксаночко, – Ніна Петрівна важко осіла на банкетку, витягнувши з кишені кофти упаковку з ліками. – Я тепер, як розвідник, все з собою ношу. Ось вони, мої помічники…

Її погляд зупинився на старій фотографії на стіні – вони з чоловіком у день весілля. Як давно це було… Тоді вона навіть уявити не могла, що на старість років стане тягарем для власного сина.

Іван поспішив у кухню за склянкою води, дорогою мало не збивши підлогову вазу. Проходячи повз дружину, він спробував зловити її погляд, але Оксана демонстративно відвернулася до плити, де шкварчали котлети. Від запаху смаженого м’яса до горла підступила нудота – за весь день нічого не їла, крутилася між роботою, магазинами і готуванням.

– Що у нас сьогодні на вечерю? – Ніна Петрівна вдихнула, заходячи на кухню. – Знову котлети? Оксаночко, ну навіщо ти так стараєшся? Я б і супчику поїла…

– Нічого, мама, – Оксана з такою силою встромила виделку в котлету, що та жалібно скрипнула об дно сковороди. – Ви ж любите. Я пам’ятаю.

У її голосі прозвучало щось, від чого Ніна Петрівна здригнулася і завмерла на порозі кухні. За двадцять років сімейного життя сина вона навчилася вловлювати найменші нотки напруги в голосі невістки. Зараз вони дзвеніли, як натягнута струна.

Старенька повільно підійшла до столу, спираючись на руку сина. Сіла, розклала серветку на колінах – звичка, в’їдена за роки роботи в школі. Іван метушливо підсунув їй тарілку, склянку з водою, перевірив, чи зручно стоїть стілець.

– Знаєте що… – почала було Оксана, але замовкла, помітивши, як побіліла свекруха. У скронях застукало від стриманих слів. – Давайте просто повечеряємо.

За столом запанувала гнітюча тиша. Тільки дзвеніли прибори об тарілки та мірно цокали настінні годинники – старі, ще від бабусі Івана. Механічний звук відраховував секунди цього нестерпного мовчання. Ніна Петрівна заледве доторкнулася до їжі, дивлячись то на сина, то на невістку.

За останній місяць вона часто помічала такі погляди, чула уривки розмов, зауважувала, як змінюється атмосфера в домі, варто їй увійти в кімнату.

“Може, даремно я погодилася переїхати?” – майнула гірка думка. Але вголос вона тільки похвалила котлети, намагаючись розрядити обстановку: – Дуже смачно, Оксаночко. Прямо як моя мама робила…

– Я більше так не можу, – раптом тихо промовила Оксана, опускаючи виделку. – Просто не можу.

Цокання годинника стало гучнішим. Ніна Петрівна завмерла з піднесеною до рота ложкою, а Іван зблід, відчувши, що зараз станеться те, чого він так боявся останніми тижнями.

– Щодня одне й те ж, – голос Оксани міцнів з кожним словом. – Встаю о шостій, до восьмої на роботу. У обід біжу в аптеку за ліками, після роботи – магазин, готування, прибирання… А коли жити? Коли відпочивати?

– Донечко… – почала було Ніна Петрівна.

– Я вам не дочка! – Оксана різко встала, стілець гуркнув об стіну. – У вас є син, от нехай він і готує. А я втомилася! Розумієте? В-то-ми-ла-ся!

Іван смикнувся: – Оксана, ну що ти…

– Що я? – вона вже майже кричала. – Що я такого сказала? Правду! Ти на роботі пропадаєш, а я маю розриватися між лікарнею і домом? Твоя мама – твоя відповідальність!

Ніна Петрівна повільно поклала ложку. Її руки тремтіли сильніше звичайного: – Звісно, я тільки в тягар… – Вона промокнула очі куточком серветки. – Знаєш, Оксаночко, я ж усе розумію. Думаєш, не бачу, як ти втомлюєшся? Як злишся? Я кожного вечора молюся, щоб сил вистачило самій себе обслуговувати…

– Мама, перестаньте, – Іван спробував обійняти мати за плечі, але вона м’яко відсторонилася.

– Ні, сину, дай договорити, – Ніна Петрівна розправила плечі, як робила колись перед неслухняним класом. – Я сорок років у школі пропрацювала. Знаєш, чому головному навчилася? Слухати. І я чую, Оксаночко, як ти плачеш у ванній. Бачу, як руки у тебе тремтять вечорами від втоми…

Оксана застигла біля плити, вчепившись у стільницю побілілими пальцями. По щоках котилися злі сльози.

– Я ж теж була молодою, – продовжувала Ніна Петрівна. – Теж мріяла про своє життя. А потім свекруха злягла… Десять років за нею ходила. Кожен день як у тумані – робота, готування, уколи, процедури. Чоловік на роботі, син маленький… Думала, з розуму зійду.

– Мамо, що ви таке говорите? – розгублено пробормотів Іван, переводячи погляд з матері на дружину.

– А те, сину, що не правий ти. – Ніна Петрівна піднялася з-за столу. – Зовсім не правий. Не можна все на Оксану перекладати. Я завтра ж подзвоню в собез, дізнаюся щодо доглядачки…

– Яких грошей вона буде коштувати? – глухо запитала Оксана, не обертаючись.

– Пенсію свою віддам. І квартиру можна здати – все прибуток.

Іван дивився на двох найважливіших жінок у своєму житті і відчував, як щось всередині перевертається. Стільки років він ховався за роботою, роблячи вигляд, що нічого не відбувається…

– Ні, – він встав, розправивши плечі. – Жодних доглядачок. І квартиру здавати не будемо.

– Але як же… – почала Ніна Петрівна.

– Я завтра ж поговорю з начальством про перехід на віддалену роботу три дні на тиждень, – твердо сказав Іван. – Готувати будемо по черзі. Мамо, ти ж можеш навчити мене своїм фірмовим котлетам?

Ніна Петрівна здивовано моргнула: – Звісно, сину… А впораєшся?

– Уяви собі, чоловіки теж уміють готувати, – вперше за вечір в голосі Оксани промайнула усмішка. – Тільки бережися, твій син любить експериментувати. Пам’ятаєш його борщ з карі?

– Зате було оригінально! – усміхнувся Іван, відчуваючи, як напруга потроху відступає.

– А я можу займатися прибиранням, – несподівано запропонувала Ніна Петрівна. – Пилососити важко, але протерти пил, розкласти речі – цілком до снаги. І білизну можу попрасувати, я ж усе життя…

– Мамо, – перебила Оксана, нарешті повернувшись до столу. – Ти не зобов’язана…

– А я хочу! – В очах Ніни Петрівни спалахнув знайомий учительський вогонь. – Думаєш, легко сидіти цілими днями без діла? Тільки й роблю, що телевізор дивлюся і у вікно витріщаюся. А так хоч користь буде.

Вона раптом хлипнула і притиснула долоню до рота: – Пробачте мене, діти… Я ж бачила, як вам важко, а мовчала. Боялася зайве слово сказати.

– І ти мене прости, – Оксана несподівано для себе опустилася на коліна поруч зі стільцем свекрухи, уткнулася обличчям в її коліна, як робила коли-то в дитинстві з власною мамою. – Я наговорила тут… Зла була.

Ніна Петрівна гладила невістку по голові, розмазуючи по щоках власні сльози: – Значить, так і вирішимо. Іван готує по вівторках і четвергах…

– І через суботу! – вставив син.

– І через суботу, – кивнула Ніна Петрівна. – А я беруся за прибирання. І ще, дівчинко моя, – вона підвела обличчя Оксани за підборіддя, – не тримай все в собі. Говори, коли важко. Ми ж сім’я.

Цокали годинники на стіні, остигали на столі недоɡдені котлети, а за вікном повільно гаснули останні промені жовтневого сонця. Вперше за довгі місяці в домі стало по-справжньому тепло.