Ти впевнена, що чекати роками варто? Подбай про себе!

Василино, яка ж ти неслухняна, скільки разів казала тобі, знайди хоча б собі кавалера “для здоров’я”, твій Андрій в тій Польщі теж святий не буде! А ти роками його чекаєш!

Тиждень тому чоловік Василини, Андрій, повернувся з заробітків з Польщі. І майже з порогу ошелешив її новиною про іншу жінку. Цілих 5 років Василина чекала чоловіка з заробітків, навіть не дивилася на інших. Андрій приїжджав щороку на місяць у відпустку. Василина ж сподівалася на його повернення, разом з донькою готувала святкову зустріч.

— Поплач, поплач, стане легше, — втішала подруга Наталка.

“Василино, яка ж ти наївна, скільки разів казала тобі, знайди хоча б собі кавалера “для здоров’я”, твій Андрій в тій Польщі теж не святий! А ти роками його чекала!”

Василина від таких слів заплакала ще дужче, подруга гладила її по голові, як мале дитя. Щоб хоч трохи розрадити подругу, Наталка вирішила організувати дівич-вечір у кафе. В суботу ввечері четверо подруг зібралися, щоб загоїти душевні рани. Наталка — чотири роки вдова, виховує сина. Христина — розлучена, виховує двох доньок-близнюків. Василина — жінка, мрії якої про щасливе сімейне життя розбив Андрій.

Пробач, я покохав іншу жінку, вона вагітна. Нашій доньці вже 18 років, доросла, все зрозуміє. За навчання не хвилюйся, я все оплатити бажаю, квартиру залишаю тобі.

— Дівчата, мусимо сьогодні добре випити, — запропонувала Христина.

— Я давно їй казала — заведи коханця. Думаєш, твій Андрій там святий? Та де там. А тепер мучишся. А було б легше, якби когось мала. Василина сиділа наче в тумані, майже не чулась, як подруги щебетали.

5 років Василина вірно чекала чоловіка, навіть не глянула на іншого. Працювала вчителькою початкових класів. Усю свою невитрачену любов віддавала дітям та доньці.

Донька навчалася в столиці. Гроші, що надсилав чоловік, Василина обдумано витрачала, не кидала на вітер. Зробила ремонт, придбала техніку, ще залишила трохи, аби купити автівку, коли чоловік повернеться. Мріяла, що Андрій зрадіє благополучному домівці. Але його звістка обпекла, як окріп.

— Досить, не реви, уяви, що він помер, — заспокоювали подруги.

— Треба тобі знайти чоловіка для здоров’я, — пожартувала Христина.

Василина лише здивовано підняла на них заплакані очі.

— Ми так іноді робимо, йдемо в кафе чи ресторан і там “знімаємо” кавалерів. Вони теж туди за цим приходять, жінки їхні зазвичай за кордоном. Надсилають гроші, ось вони й розважаються. Такі чоловіки на одну ніч, не більше.

В кафе грала легка музика. До Василини підійшов невідомий чоловік приємної зовнішності й запропонував потанцювати. Подруги майже силоміць підштовхнули її до Олега, так звали нового кавалера.

Вони почали танцювати.

— Олег, — представився. Як тільки почав розказувати, що дружина залишила, бо знайшла в Польщі іншого, Василина не повірила. Ну ось почалося, вже голову крутити хоче. “Стоп”, обірвала Василина нового знайомого. Це ви щойно придумали? Олег дивився здивованими очима.

Подруги показували їй “лайки” пальцями, а Василина хотіла в землю провалитися.

— Чому вирішили, що я вас обманюю? Для чого це мені? Вибачте, що довірився вам. Ще раз вибачте.

Олег попрощався, а Василина повернулася до подруг за столик і взялась за келихи, щоб забутися.

Минув тиждень, Василина пішла на ринок купити продуктів до пакунку для доньки-студентки. І там з Олегом випадково зустрілися. Заговорили. Василина здивувала себе, що рада цю людину бачити. Олег запросив Василину на шашлики до себе на дачу. І Василина, не чекаючи від себе такої сміливості, сказала: “Так”.

Привітна весна вирувала довкола, а в душі Василини почав повертатися спокій… Все ще буде. Вір!