Ти ВИСОХЛА, нашому синові потрібна молода мати, а не ДІДІВСЬКА НЯНЯ! Я йду і ЗАБЕРУ ДИТИНУ! – сичав чоловік

Ти вже СТАРА, нашому синові потрібна молода мати, а не БАБУСЯ! Я йду і ЗАБИРАЮ ДИТИНУ! шипів чоловік
Те, що сталось того вечора, Марія не могла передбачити навіть у найстрашніших снах. Її чоловік, Богдан, стояв перед нею з холодним поглядом, а його слова, кинуті в тишу квартири, гримнули, як грім серед ясного неба. Вона міцно тримала на руках маленького сина, Ярика крихотну, теплу істоту, чиє дихання було для неї світлом у темряві. Серце стиснулося, коли вона відчула, як напружилось тіло дитини, ніби він, ще не вміючи говорити, вже розумів, що відбувається щось жахливе.
Ярик був не просто дитиною. Він був дивом. Дивом, за яке Марія молилася довгі роки. У тридцять з гаком вона вже майже змирилася з думкою, що материнство це щастя, яке їй не судилося. Роки спроб, надій, розчарувань і, нарешті, довгоочікуваний позитивний тест. Лікарі казали, що вік не на її користь, але вона не здавалася. А коли Богдан дізнався про вагітність, його очі засяяли, як у день весілля. Він купав її в любові, турботі, розкошах. Говорив, що тепер їхня родина стане справжньою, повноцінною, як у старих казках. Влаштовував вечірні прогулянки, купував лише органічні продукти, наймав найкращих лікарів, возив на УЗД кожні два тижні, записував кожне шевеління малюка. Він був щасливий. Принаймні, так здавалося.
Пологи пройшли важко, але вдало. У день виписки з пологового Богдан приїхав за ними, але його поведінка насторожила. Він був стриманим, майже холодним. Не було сліз, не було обіймів, лише коротке «ну, поїхали». Марія списала це на втому, на переживання, на стрес. Але в глибині душі задзвенів тривожний дзвоник. Згодом усе ніби повернулося до норми. Він проводив години біля дитячого ліжечка, вчився тримати малюка, допомагав Марії з нічними годуваннями. Вона заспокоїлася. Переконалася, що все добре. Що це лише перехідний період.
Минуло девять місяців. Малюк ріс, міцнів, сміявся, лепетав. Марія поступово вводила прикорм, але продовжувала годувати грудьми так радив педіатр, так було зручно і їй, і дитині. Але одного вечора, повернувшись з роботи, Богдан різко кинув: Годі. Час відлучати його від грудей. Це ж хлопчик! Не дівчинка, щоб у рік і девять місяців смоктати грудь, як у три роки! Це ненормально!
Марія здригнулася. Такого грубого тону вона від нього давно не чула. Але це був лише початок.
З кожним днем він ставав холоднішим. Його погляди відстороненими, розмови короткими. Подарунків не було. Квітів тим більше. Навіть просте «дякую» за вечерю стало рідкістю. А потім, як грім серед ясного неба, пролунав удар.
Ти стара, сказав він, знімаючи піджак і не дивлячись на неї. Зрозумій це. Ярикові потрібна молода, жива, енергійна мати. А не жінка, яка виглядає, як його бабуся. Я йду. І забираю сина. У мене вже є інша. Вона буде йому справжньою мамою. А ти ти свою місію виконала: виносила, народила. Тому квартиру залишу тобі. Розлучення оформимо спокійно, без скандалів. Я не хочу тебе принижувати. Але й жити з тобою далі теж не буду.
Марія стояла, наче паралізована. Серце шалено калалося. Вона не могла повірити, що це відбувається наяву. Невже він жартує? Але ні в його очах не було й натяку на жарт. Лише лід. Лише зневага.
Бодь ти в порядку? прошепотіла вона, ледве стримуючи тремтіння в голосі. Це жарт? Сьогодні не перше квітня. Ти розумієш, що кажеш?
Я не жартую, холодно відповів він. Я давно з нею. Вона красивіша, розумніша, молодша. І, найголовніше, вона хоче бути матірю. А ти? Ти ж навіть працювати не можеш. Коли востаннє виходила на вулицю без дитини? Коли востаннє думала про себе?
Слова встромлялися, як ножі. Так, вона давно не працювала. Так, вона присвятила себе родині. Але хіба це злочин? Хіба це причина для зради?
Я не віддам тобі сина, вимовила вона, відчуваючи, як земля йде з-під ніг.
Це не обговорюється, різко відповів він. Якщо не погодишся по-хорошому, викину тебе на вулицю. Куди ти підеш? До сестри, у якої діти голодують? До матері, у якої ледве вистачає на хліб? Я можу дати Ярикові все: найкращі школи, гуртки, подорожі, безпеку. А ти? Ти навіть не зможеш забезпечити йому завтрашній день.
Він говорив з впевненістю людини, яка знає, що має владу. І він був правий. Богдан працював у суді. Мав звязки. Знав, як влаштована система. І не боявся її використовувати.
Тієї ночі Марія не зімкнула очей. Вона сиділа біля ліжечка сина, гладила його волосся, шепотіла ніжні слова, боячись заснути а прокинутися в порожній квартирі. Але Богдан поки не йшов. Зявлявся рідше, але залишався. Надія, хоч і слабка, ще тліла.