Connect with us

З життя

Ти знаєш, що не виживеш: ніч близько, здіймається хуртовина.

Published

on

Вікторе, тобі не вижити. Сам все розумієш. Ніч наближається, заметіль починається. Тут до ранку не втриматися.

Розмовляли двоє. Один високий, у чорній кожушині, міцно стояв на лижах, за спиною рюкзак і рушниця. Другий напівлежачи на снігу дивився на нього знизу вверх. Поруч зламані лижі та неприродно підвернута нога. Навколо безкрайній степ: жодного деревця чи куща, лише далеко на горизонті темною смугою видніється ліс. Вечоріє, вітер посилюється, розкидаючи колючі, поки що рідкісні сніжинки.

— Сам розумієш, — ніби виправдовуючись, мовив високий, — якби в лісі, інша справа, там би й вогонь розпалити можна. А тут до лісу півтори години ходи. Мене не подужаєш дотягнути.

— А пробував? — стомлено запитав той, що лежить на снігу.

— Та що пробувати, — переходячи на визги, забубонів другий. — Залишуся з тобою — обидва загинемо, не хочу тут облаштовувати братську могилу. Мені до компанії покінчувати життя зовсім не хочеться. А так хоч я живий залишуся.

— Завжди відчував, що ти, Сашко, чоловік із хибинкою.

— Годі мене моралізуєш! — ще більше запалюючись і підвищуючи голос, відповідав перший. — Це тільки у книжках все гладко виходить, а в житті все навпаки. Людина людині — вовк. От як воно буває. Я що, винен, що ти ногу підвернув. Я ж не Матросов, щоб на грудну амбразуру кидатися. Я не герой, розумієш? Я простий український чоловік.

— Так в тому й річ, що не справжній…

Трохи помовчавши, Сашко раптом швидко висунув уперед руку з лижною палицею. Він вправно зачепив за ремінь рушницю Віктора і швидко відштовхнув зброю убік. Вона з ковзанням утрамбувалася в снігову купу.

— Що ти робиш, гад? — обурився той, що лежав, дивлячись на нього з підлоба.

— А це так, для мого спокою. А то хто тебе знає, божеволючи в спину ще пальнеш від злості.

Опісля махнув рукою — мовляв, що тут час із тобою втрачати — і, боязливо опустивши очі, відштовхнувся лижними палицями. За Сашком заскрипів сніг під лижами, і, швидко набираючи швидкість, Сашко покотився в бік далекого лісу. Напівлежачи, Віктор дивився вслід віддаляючійся фігурі, поки вона не зникла за сніжними пагорбами.

«Людина людині — вовк…» — подумки повторив він і тихо додав:

— От так живеш поруч із людиною, а до кінця і не знаєш, що вона з себе уявляє.

Через якийсь час завив вітер, сніг посилився, затуляючи все навколо.

Раптом здалеку донісся виє. Вовчий виє. Від якого кров в жилах холоне.

«Рушниця!» — сполохано подумав Віктор.

Він мусив дотягнутися до неї. Патронів вистачає. А от його улюблений двуствольний “Зубр” лежить у парі метрів, уткнувши стволи в замет. Він спробував повернутися до нього, напружуючи останні сили. Але гострий біль так різанув, що в голові все потемніло, і, мало не втративши свідомість, безпомічний чоловік припинив подальші спроби дістатися зброї.

Переконуючи себе, Віктор дивився, як крізь завісу снігу до нього повільно наближаються кілька темних плям, які щосекунди ставали все більшими й чіткішими.

— Вовки. — з подивом своєму спокою прошепотів він. — Ось і моя смерть…

Болюче різанув, комок підкотив до горла:

«Мама! Як же вона без мене?!»

У двох кроках від нього стояли вовки. Їх було четверо: могутні, сильні, безжалісні хижаки. Попереду вожак із відстріленим лівим вухом і трохи нижче зростом, ніж інші, очевидно, вовчиця.

— Десь я тебе бачив? — мигнула думка, перш ніж Віктор провалився в глухий, в’язкий морок.

Кажуть, в останні секунди життя перед очима проминає все його життя. Так і Віктор побачив себе хлопалом, біжучим в літній сонячний день з друзями до озера. Поруч із ним, не зводячи з нього очей, його пес на ім’я Вірний. Ім’я своє він отримав не дарма. Ані на хвилину не залишав свого господаря без нагляду. Галаслива ватага хлопців, піднімаючи хмари розбризків, влетіла у воду. Віктор заплив далі за всіх, і тут під гучний сміх і вигуки друзів у воду кинувся Вірний. Друзі сміються:

– Давай, вилазь! Нянька за тобою прибігла!

А Вірний, допливши до нього, схопив зубами за кисть руки і потягнув до берега. Тримав міцно, але не боляче. Під насміханням друзів задоволений собою Вірний витягнув Віктора на берег і радісно застрибав біля ніг.

Вірний – улюблений пес Віктора, безпородний, але досить високий і сильний, з широкими грудьми і міцними лапами. Непропорційно велика голова з розумними очима чимось нагадувала вовка. Він неймовірно любив свого господаря. Іноді ця любов переходила всі межі.

Одного разу Віктор пішов на рибалку, і пес ув’язався за ним. На березі, знайшовши вільне місце серед рибалок, він, як і годиться, розмотав вудку і зробив закид. Коли поплавець торкнувся води, Вірний, вирішивши, що господар з ним грає, зі всієї сили бухнувся у воду, аби принести поплавець назад. Розполохавши всю рибу і почувши чимало грубих виразів від рибалок, задоволений пес приніс Віктору пожований поплавець. Відтоді, підходячи до ставка, той казав, дивлячись собаці в очі:

– Додому! Йди додому.

Вірному не треба було повторювати двічі, він, сумно опустивши голову, повертався і неохоче біг до дому.

Потім у його пам’яті промайнули події позаминулого літа. Віктор з двома мисливцями переслідували вовків. Двох вдалося застрелити, а ось третя вовчиця, залишаючи сліди крові, втекла від них. Прагнучи врятувати своє потомство, вона намагалася перепрятати вовченят в інше місце, але не встигла і ненароком навела мисливців на своє лігво.

І ось троє чоловіків стояли, роздумуючи, що робити з трьома вовченятами, яких вони витягли з-під коріння впалої берези. А ті, збившись в купку, то скрипіли, то намагалися смішно гарчати.

— Та вбий їх треба! І всі справи! – сказав Сашко. – А то виростуть, тоді гонися за ними.

— Ну що ти, – загородив їх собою Віктор, – вони ж ще малюки.

— Та ти що, Вікторе, такий боягузливий! Давай, я це зроблю, — наполягав Сашко.

— Зате ти, як я бачу, дуже відважний, проти щенят зі зброєю не боїшся. А ти зустрінься з одним з них через рік, тоді і покажеш свою хоробрість.

— Та не сперечайся ти з цим йолопом, — вступив у розмову третій. – Давай краще за вовчицею, бачиш, кров на траві. Добре її зачепили, далеко не піде. А ці без неї й самі загинуть.

Коли мисливці відійшли, Віктор присів поруч з притихшими вовченятами.

— Ну що мені з вами робити, хлопчачі?

Сбившись в купку, вони затихли, слухаючи звук, що виходить від дивного створіння, яке видає небезпечні, зовсім не лісові запахи. Раптом у Віктора пробіг холодок по спині, і відчуття небезпеки змусило його різко озирнутися. З-за стволу старої берези на нього стальним поглядом дивилася вовчиця. Ліве вухо у неї було відстрелено, і по голові текла струмка крові, але, судячи з запечених плям на шерсті, вже не така сильна, як на початку.

Віктор встав, машинально піднявши рушницю. Вовчиця відступила назад, за ствол дерева.

— Та ти, мати, розумна! — прошепотів він, трохи заспокоюючись. — Та й рана у тебе, як я бачу, незначна… Гаразд, гаразд, бери своє потомство, та й перепрячь надійніше.

Віктор опустив рушницю. Потім, п’яючи назад, став повільно, без різких рухів, відходити до околиці лісу, не зводячи погляду з хижака. Вовчиця знову вийшла з укриття і зробила кілька кроків уперед. Потім зупинилася і уважно стежила за віддаляючимся чоловіком, наче прагнула його запам’ятати.

Було тихо. Завірюха закінчилася, лише рідкі сніжинки кружляли тут і там. Віктор лежав, уткнувшись в тепле шерстяне бок, і малював руками грубі волосини. Ще не прийшовши до себе повністю, посміхнувшись, подумав: “Вірний! Ти зі мною, Вірний”.

І тут свідомість, як ножем, випарувала страшну думку: “Я ж помер! А Вірного кілька років тому застрелив п’яний мисливець, прийнявши його за вовка”.

Але шерсть наполегливо продовжувала лоскотати обличчя. Остаточно приходячи до тями, Віктор відкрив очі, підняв голову. І в ту ж мить застиг, не вірячи своїм очам. Він лежав поруч із вовком. Ні, не просто поруч, а в обіймах з ним. Він обережно оглянувся. Так не з одним вовком. Навколо нього, точніше, прикриваючи його, лежали притрушені снігом хижаки. Віктор боявся не те, що ворухнутися, боявся дихати.

— Це що ж, ви всю ніч мене гріли? — спливла в голові марена думка.

Але тут же підлий внутрішній голосок прошипів:

— Як же! Тебе гріли! Держи ширше кишеню. — Вони собі сніданок гріли.

Почувши, що людина прокинулася, звірі стали один за одним підніматися на ноги, струшуючи з себе сніг. Останньою піднялася одноуха вовчиця, яка лежала на його ногах. Вовки зібралися навколо неї, могутні, широколобі, скуласті – справжні господарі лісу.

— Нічого, у тебе хлопці-то виросли, — пробурчав Віктор, дивлячись на них.

А вовчиця, спокійно поглянувши на нього, розвернулася і не кваплячись побігла в бік далеко видні шося дерев. Вовки, вишикувавшись в лінію, поспішили слідом за нею. Вражений чоловік проводжав їх поглядом, все ще боячись ворухнутися…

Нога! Дивно, нога вже так не боліла, і, здивуванню своєму, він, спробувавши встати, втримався. Потім дійшов до рушниці, взяв її і, спираючись на неї, зробив кілька кроків.

— Я можу йти! — радісно подумав він. — Якщо пояс з собачої шерсті лікує, то тулуп з вовчої – творить дива! — спробував пожартувати він.

Обережно ступаючи, він рушив в стороні протилежність того, куди побігла зграя. “Потрібно йти. Йти, скільки вистачить сил. Навіть напевно, нас вже шукають”.

Він не пам’ятав, скільки пройшов, але нарешті почув постріли, а потім і чиїсь викрики. Крізь сльози, застелив ші очі, побачив тих, хто поспішає до нього.

— Він тут! Він живий! — почув крик, переход на визг. Це кричав його двоюрідний брат Матвій.

В ту ж мить підлетілий Матвій з усього розмаху збив Віктора з ніг. І, опинячись зверху, невигідно тріпів за плечі, вдавлюючи в сипучу, безпорадного брата, продовжуючи визжатись від радості:

— Живий! Живий, чортівка!

— Та злізь ти з нього! — обурилися підійшли чоловіки. — Задушиш ж.

Віктора поставили на ноги. А Матвій, ніяк не бажаючи заспокоїтися, то обіймав його, то тицькав кулаками під ребра.

— Живий, брательник, живий!

Віктор стояв, радий, посміхаючись, і не впізнавав свого брата. Зазвичай похмурий, стриманий, зайвого слова не скаже, а сльозу з нього й підавно не виб’єш. А тут радів, як хлопчисько, періодично розмазуючи сльози по щоках.

«От так живеш поряд з людиною, а до кінця й не знаєш, що вона з себе уявляє…» – знову подумав Віктор.

— Живий, братуха, ти житимеш! — продовжував радіти він.

— Що значить, хоч я живий? — ледь воручаючи язиком, спитав Віктор.

Матвій, занурившись у думки, нехотя став розповідати:

— Розумієш, годину тому в яру Генка знайшли. Упав туди, та, бачачи, шию скрутив, так і не прийшовши до тями, й помер. Увесь ніч пролежав там, снігом засипаний, ледве знайшли.

Хтось із чоловіків тричі вистрілив у повітря, подаючи сигнал, і вдалині затарахтів мотор наближення снігоходу. Коли він під’їхав, Віктора, як дитину, підняли на руки й уклали в кузов, щільно закутавши в овчинний тулуп.

— На ось, випий живої водиці, — клопотав невгамовний Матвій, наливаючи в склянку спирт.

— Вовки! — раптово крикнув хтось. На якийсь час усі замовкли, дивлячись, як далеко, майже на горизонті, темними точками віддалялася вовча зграя.

— Ну, Вікторе! Ти щасливчик! – захопливо заговірив Матвій. – Ураган пережив, та ще й вовкам не потрапив. На щастя, їх тобі не побачили.

— На щастя! – провалюючись в сон, пробурмотів він – випитий спирт зробив свою справу,- Дякую, що знайшли!

Віктор спав, закутаний в теплий овчинний тулуп. Він не чув свисту зустрічного вітру, дріб’язковий тарахт мотора, не відчував, як снігохід, підстрибуючи на засніжених схилах, штовхав його то в один, то в інший бік. Лише, посміхаючись уві сні, приторкав жорстку овчинну шерсть і ледве чутно шепотів:

– Вірний, ти зі мною? … Вірний! …

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

дев'ятнадцять − чотирнадцять =

Також цікаво:

З життя14 хвилин ago

Выбор между мной и ею: драма решений

В маленьком городке на берегу Оки, где воздух пропитан запахом соснового бора, Светлана и Артём прожили бок о бок шесть...

З життя24 хвилини ago

Эхо предательства: история любви и прощения

Когда предательство кричит в спину — история одной кухонной драмы Зоя копошилась в огороде, выпалывая сорняки, когда соседка Глаша подошла...

З життя33 хвилини ago

«Как муж ушел, когда жена получила шанс стать матерью»

«Ты мне больше не нужна»: как муж ушёл от жены, когда ей разрешили стать матерью Когда Анастасия возвращалась вечером в...

З життя34 хвилини ago

«Визит к родственникам обернулся маленькой революцией»

**Дневниковая запись, 15 октября** Меня зовут Ольга, мне тридцать пять, замужем за Дмитрием, двое детей. Всю жизнь была непоседой —...

З життя35 хвилин ago

Весть, изменившая судьбу…

Запись в дневнике, которая перевернула всё… Светлана уехала в командировку в Тверь, оставив в родной Уфе своего жениха Дмитрия. Закончив...

З життя38 хвилин ago

Беременность в 44 года: как справиться в одиночестве?

Я забеременела в 44 года, будучи одинокой. И теперь не понимаю, что делать дальше. Живу одна уже давно. Дети выросли,...

З життя45 хвилин ago

Выбор сердца: я или она?

В тихом городке на берегу Оки, где воздух пропитан ароматом свежеиспечённых баранок, Светлана и Андрей встречались уже шесть лет. Но...

З життя1 годину ago

Украшение, которое перевернуло жизнь…

Кольцо, перевернувшее жизнь… Лев привёз свою невесту Галину в деревню под Воронежем, к матери. «Какая же красота!» — воскликнула Галина,...