У 65 років усвідомили, що діти перестали нас потребувати: як прийняти це і почати жити для себе?

У 65 років ми зрозуміли, що вже не потрібні нашим дітям. Як прийняти це і почати жити для себе?

Мені 65, і вперше в житті я стою перед гірким питанням: невже наші діти, заради яких ми з чоловіком пожертвували всім, викинули нас зі свого життя, як непотрібні речі? Троє наших дітей, яким ми присвятили молодість, сили, останні гривні, отримали від нас усе, що хотіли, й пішли, навіть не озирнувшись. Син не відповідає на дзвінки, і я ловлю себе на думці: невже жоден з них не подасть нам склянку води, коли ми зовсім постаріємо? Ця думка пронизує серце, як ніж, і залишає тільки порожнечу.

Я вийшла заміж у 25, у невеликому містечку під Львовом. Мій чоловік, Сергій, був моїм однокласником, впертим романтиком, який роками прагнув моєї уваги. Він вступив до того ж університету, щоб бути поруч. Через рік після скромного весілля я завагітніла. Народилася наша перша донька. Сергій кинув навчання, щоб працювати, а я взяла академічну відпустку. Це були важкі часи — він працював на будівництві з ранку до ночі, а я вчилася бути матір’ю, намагаючись не провалити іспити. Через два роки я знову завагітніла. Довелося перевестись на заочне навчання, а Сергій брав більше змін, щоб прогодувати нас.

Ми витримали всі труднощі та виховали двох дітей — старшу доньку Ларису і сина Антона. Коли Лариса пішла до школи, я нарешті влаштувалася на роботу за спеціальністю. Життя почало налагоджуватися: Сергій знайшов стабільну роботу з хорошою зарплатнею, ми облаштували квартиру. Але щойно ми зітхнули з полегшенням, як я дізналася, що чекаю на третю дитину. Це був новий удар. Сергій працював ще більше, щоб підтримати сім’ю, а я залишилася дома з малесенькою Надійкою. Як ми впоралися, досі не розумію, але крок за кроком відновили стійкість. Коли Надійка пішла в перший клас, я вперше відчула полегшення — наче гора з плечей упала.

Але випробування не закінчилися. Лариса, ледве вступивши до університету, оголосила, що виходить заміж. Ми не відмовляли — самі ж одружилися молодими. Весілля, допомога з житлом — це вичерпало наші останні заощадження. Потім Антон захотів власну квартиру. Як відмовити синові? Взяли кредит, купили йому житло. На щастя, він швидко влаштувався у велику компанію, і ми зітхнули з полегшенням. А ось Надійка в випускному класі приголомшила нас мрією вчитися за кордоном. Це був важкий удар по бюджету, але ми зібрали гроші, зціпивши зуби, і відправили її за океан. Вона полетіла, а ми залишилися самі в порожньому домі.

З роками діти все рідше приходили на поріг. Лариса, хоча й жила в нашому місті, заходила раз на пів року, відмахуючись від запрошень. Антон продав квартиру, купив нову в Києві і приїжджав ще рідше — раз на рік, якщо пощастить. Надійка, закінчивши навчання, залишилася за кордоном, будуючи там своє життя. Ми віддали їм усе — час, здоров’я, мрії, а врешті стали для них пустим місцем. Ми не чекаємо від них грошей чи допомоги — Боже борони. Хочемо лише крихти тепла: дзвінка, візиту, доброго слова. Але й цього немає. Телефон мовчить, двері не відчиняються, а в грудях зростає холодна самотність.

Тепер я сиджу, дивлячись у вікно на осінній дощ, і думаю: невже це все? Невже ми, які віддали дітям кожен подих, приречені на забуття? Може, пора перестати чекати, поки вони згадають про нас, і повернутися обличчям до себе? У 65 років ми з Сергієм стоїмо на роздоріжжі. Попереду — невідомість, але десь там, за обрієм, мерехтить надія на щастя — наше, не чиєсь. Ми все життя ставили себе на останнє місце, але хіба ми не заслужили хоч краплю радості для себе? Я хочу вірити, що так. Хочу навчитися жити заново, для нас двох, поки ще б’ються наші серця. Як прийняти цю порожнечу і знайти в ній світло? Як вважаєте?