У бабусі на селі помер заслужений кіт-переможець.

У баби Ганни в селі помер кіт. Заслужений був кіт. Багато на його рахунку було перемог над слабшим котячим полом, підбитих суперників і зловлених гризунів. Але вже старенький став котик, нічого не поробиш. Двадцять років відслужив без малого на цьому світі без капітального ремонту.
Загорнула баба Ганна улюбленця в чисте полотнище, взяла лопату і понесла за город ховати. Чоловік її, Василь Іванович, пораявся в кутку двору в погребі: щось там вниз кріпив, лагодив і глухо сварився.
Віддавши останні почесті коту-улюбленцю, баба Ганна закопала ямку і вийшла з прогалини. На плечах несла лопату, забруднену глиною. Поруч проходила сусідка – міська пані Федора.
– Доброго здоров’я, Ганна Петрівна! – привітала Федора і для формальності запитала: – Що робите?
– Та ось, – сказала баба Ганна. – Васик мій страждав, бідолашний. Бог забрав старичка. Поплакала та за городом його прикопала.
Від цієї новини Федора забула, куди йшла. Ще вчора вона бачила Василя Івановича в магазині, де дід брав цукор, сигарети і пляшку горілки.
– Не може бути! – сказала вона. – Василь твій помер? Як же так швидко? Я його вчора бачила.
– Так, вчора ще бігав, – кивнула баба Ганна. – І веселий був увесь день, і оселедця цілого з’їв. Навіть увечері у ліжку пограли якусь гру…
Очі у Федори поступово округлювались.
– А сьогодні зранку мій Васик зажурився, захворів… – завершила баба Ганна. – Ліг на лавку, щось пробурчав – і дух віддав.
Федора машинально перехрестилася.
– От таке трапляється, – мовила вона. – Був-був Василь – і не стало. А лопата то тобі навіщо?
– Так за городом його прикопала, ж сказано! – повторила баба Ганна. – У чисте полотно загорнула і сховала. І гілочку поставила, щоб не забути.
Федора була жінкою міською і багатьох сільських традицій до кінця не знала. Але їй видалося дивним, що Ганна отак просто поховала покійного чоловіка Василя Івановича за городом, і ще й гілочку поставила, щоб не забути де лежить.
– Дбайлива ти, Ганна, не відняти! – пробурмотіла Федора у невпевненості. – Пішла і закопала! А хіба не треба було… ну хоча б дільничого покликати, щоб офіційно зафіксувати смерть?
Тепер вже баба Ганна подивилася на Федору якось дивно.
– Ну ти й вигадала! – засміялася вона. – Васик, звісно, був орлом… але хто ж дільничого такими дрібницями турбує? Міліціонер за кожним Васиком не бігає. Давай вже одразу генерального прокурора викличемо?
Федора мовчала. Баба Ганна перекинула лопату на інше плече.
– Може, у місті у вас так і прийнято, – сказала вона примирливо. – Ви ж всі розумні, трохи що – у вас прокурори, радники, юстиція… А у нас в селі по-простецьки. Помер Петро – і хрін з ним. Бери лопату і копай. За городом місця багато.
– Так-так… – пробурмотала Федора. – Відчуваю, я ще не все знаю про ваше село. Але чому за городом у бур’яні його закопала? А на нормальному кладовищі поховати – ніяк?
Непорозуміння Федори почало злити Ганну.
– А куди я з ним, як помер? – запитала вона сердито. – Не на кладовище ж його з віруючими людьми класти? Жирно буде. З давніх-давен всіх за городом закопують.
Баба Федора обережно присіла на пеньок. На лопату в руках Ганни вона старалася не дивитися. Її охопив неспокій, а ноги підкошувалися.
– Ну ти й даєш, сусідко, – сказала вона нарешті. – Всіх за городом складаєш! І багато у тебе їх, крім Василя, було?
– Мабуть, чимало, – подумала баба Ганна. – До Васика, наприклад, був Мишко. Характером м’який, але в душі підлець. Буває, вночі підкрадеться, ляже збоку – а вранці під мною вся простиня мокра. Ох, як я його сварила! А ще раніше – Семко… той був поступливим, лагідним. Та теж час прийшов – і помер. Чимало я їх змінила.
І з розмахом вдарила лопатою по дерну – наче крапку поставила.
– Тепер всі в одному рядку за городом лежать! Васик, Мишко, Семко… мої красунчики. Але не біда, мені Тоня обіцяє скоро молоденького подарувати. Чи вистачить їх до кінця життя?
Невідомо, що подумала Федора, бо в цей момент позаду баби Ганни з’явився дід Василь Іванович – перемазаний землею і злий, як чорт.
– Смерті моєї хочеш, кочерижко стара? – закричав на дружину. – Мене там зверху по вуха засипало, я кричу-кричу, ворушуся… Насилу вибрався, а вона тут теревені править!
Вирвав у жінки лопату і додав:
– Дай сюди інструмент! Чоботи відкопувати піду… і пляшка теж там залишилася.
Тут тітка Федора тихо сповзла з пенька і втратила свідомість. Тому пляшка з погребу дуже знадобилася.