У моєї свекрухи троє дітей, і мій чоловік — найстарший серед них.

У моєї свекрухи троє дітей. Старший з них мій чоловік. У родині Яків завжди був особливим. Причина проста: свекруха народила його “в дівках”. Молодші сестра і брат з’явились вже у шлюбі. Свекруха зуміла з трирічною дитиною охомутати доволі заможного чоловіка. Вітчим чоловіка одним із перших почав свою справу, відкрив кооператив ще наприкінці 80-х. Впевнено пережив 90-ті, не розорився у двотисячних. Діти для нього були однаково своїми, і рідними, і нерідними: одяг купував порівну, іграшки також, ремінь теж міг дістатися всім, якщо було за що. Але свекруха дітей поділяла:

— І навіщо я тебе народила, — часто казала синові, — усю сімейну картину псуєш. Усі в нас світлі, а ти весь у батька дався. Чорний, як вугілля.

Чим був винен Яків, який права народжуватись у мами не просив — незрозуміло. Тим більше, що матері він не заважав будувати особисте життя. А у вітчима грошей завжди було достатньо, і зайвий рот у сім’ї нікого не обсягав. Відношення матері до Яші засвоїли з дитинства і молодші сестра з братом. Уже в дитячих сварках: “ти ніхто”, “ти нам не рідний”, “мій тато тебе годує”, — часто лунало з вуст сестри Марини та брата Артема.

— Знаєш, — сказав чоловік ще у перші місяці нашого шлюбу, — у мене таке відчуття, що вітчим єдиний мій рідний чоловік у цій сім’ї.

Зі свекрухою я майже не спілкувалась, дружина нелюбого сина їй не була цікава, при знайомстві вона подивилася на мене з презирством і мовила:

— Ну що ще можна було чекати від нього? Живіть, як хочете і де хочете.

І ми жили. Знімали квартиру, зате не залежали ні від кого. А через рік після весілля вітчима не стало. Раптово. Точніше, раптово для всієї родини, сам свекор, ніби щось передчуваючи, документи упорядкував.
Будинок дістався свекрусі, а кожному з дітей, включаючи пасинка, вітчим записав по двокімнатній квартирі. Вся нерухомість була оформлена дарчими. А основний заповіт, що стосувався фірми, вітчим постановив відкрити через пів року.

— А йому за що? — сестра Марина була розлючена, тицяючи пальцем у бік мого чоловіка вона повторювала, — яке він має відношення до тата?

Свекруха теж була незадоволена: не заслужив. Тим не менше, ми стали власниками житла. Жили ми спокійно в новій квартирі два місяці, а потім нас відвідала свекруха.

— Значить так, — заявила свекруха, — стареньку забереш ти.

Яку стареньку? Ми нічого не зрозуміли.

— Яку, яку, мою свекруху, — сказала мати чоловіка, — нащо вона мені, я її все життя терпіти не могла, а тепер до мене її? Щоб я їй памперси міняла?

З’ясувалось, що ні сестра, ні брат Яші теж не хотіли, щоб бабуся жила з ними, а одна вона вже жити не могла і потребувала догляду: після інсульту у жінки відмовили ноги.

— Тобі тато квартиру залишив, — сказав брат Артем, — от і відпрацьовуй.

Ми з чоловіком порадились і взяли до себе Ірину Григорівну. Вона виявилася жінкою з гумором, дуже цікавою і веселою людиною. Звичайно їй було боляче, що рідні онуки так з нею вчинили, вона сказала у перші ж дні:

— Мати їх розбалувала, невістка моя, а тебе, Яша, мій син завжди любив і хвалив. Ти для нього завжди був рідним, а для мене ти тепер більше, ніж рідний.

Марина та Артем не вважали за потрібне навідуватись до бабусі. Ні дзвінка, ні візиту.

Доглядати за Іриною Григорівною було не складно, вона на візку примудрялась навіть вечерю нам з чоловіком готувати.

А ще через 4 місяці було оголошено заповіт вітчима, що стосувався активів його бізнесу. Він все заповів своїй матері. Треба було бачити обличчя свекрухи і її молодших дітей.

— Бабусю я забираю, — сказала Марина, підходячи до нас.

— Не ти, а я, — підскочив Артем.

— А хто вам сказав, що я хочу переїжджати? — спитала Ірина Григорівна жадібних онуків, — мені добре у Яші, і я нікуди не піду.

Вона так і залишилася у нас, майже одразу, подарувавши моєму чоловікові все, що їй дісталось за заповітом покійного Яшиного вітчима.

Свекруха, золовка та девір намагалися оскаржити це, був суд, але вони програли.

Їм і так дісталося багато, але на добро багатство не пішло. Артем примудрився влізти у якусь сумнівну історію, квартиру довелося продати за борги, він повернувся жити до матері.

Марина вийшла заміж, але з чоловіком не зжилася, виховує її дитину теж свекруха, а сама сестра чоловіка налагоджує особисте життя.

Нещодавно Ірини Григорівни не стало. Переглядаючи речі бабусі ми знайшли акуратно складений листок, писав вітчим Якова:

«Мамо, якщо зі мною щось станеться, йди жити до мого Яші. На мою думку, з усіх моїх дітей, він найгідніший, хоча за кров’ю він нам і не рідний. Прости за те, що не зміг виховати такими ж Маринку з Тьомою…”