У них всегда были гости, і всі завжди п’ють, а їжі нема.

Вдома були гості. Гості у них були майже завжди.
– Все п’ють, п’ють, пляшок повно, а їжі зовсім немає. Хоч би шматок хліба знайти… але на столі одні недопалки й порожня консервна банка, – Льоня ще раз уважно оглянув стіл, але нічого їстівного не знайшов.
– Добре, мамо, я пішов, – сказав хлопчик і почав повільно натягувати свої порвані черевики.
Він ще сподівався, що мама все-таки зупинить його, скаже:
– Куди ж ти, синочку, не поївши, та й холодно на вулиці. Сиди вдома. Зараз я наварю кашу, а гостей прожену та підлогу помию.
Він завжди чекав від мами ласкавого слова, але вона не любила говорити ласкаво. Слова, які вона говорила, були схожі на колючки, від яких Льоні хотілося згорнутися й сховатися.
Цього разу він вирішив піти назавжди. Льоні було шість років, і він вважав себе цілком дорослим. На початок потрібно здобути гроші і купити булочку, може навіть дві булочки… Його шлунок бурчав і вимагав їжі.
Як здобути гроші Льоня не знав, але, проходячи повз торгові кіоски, побачив, що з-під снігу стирчить порожня пляшка. Він згадав, що пляшки можна здати, і тоді в нього будуть гроші. Хлопчик поклав пляшку в кишеню, потім знайшов зім’ятий пакет біля зупинки. Він ще пів дня збирав пляшки.
Пляшок було вже багато, вони весело дзвеніли в пакеті. Льоня вже уявляв собі, як купить м’яку духмяну булочку з маком або з родзинками, а може навіть з глазур’ю, але потім подумав, що на булочку з глазур’ю пляшок може не вистачити, і вирішив для певності ще пошукати.
Він забрів на вокзал. На платформі приміських поїздів, де в очікуванні електричок чоловіки п’ють пиво, Льоня поставив важкий пакет поряд з кіоском, а сам побіг за щойно залишеною пляшкою. Поки він бігав, якийсь брудний і злий чоловік забрав його пляшки. Льоня попросив чоловіка повернути йому пакет, але злий чоловік подивився на нього так грізно, що хлоцю довелося повернутися і піти.
Мрія про булочку зникла, як міраж.
– Збирати пляшки нелегко, – подумав Льоня і знову побрів засніженими вулицями.
Сніг був мокрим і липким. Ноги у хлопчака промокли і змерзли. Стало зовсім темно. Він не пам’ятав, як забрів у під’їзд, впав на сходовій площадці, підсунувся ближче до батареї і занурився в гарячий сон.
Прокинувшись, він подумав, що все ще продовжує спати, бо було тепло, спокійно і затишно, а ще пахло чимось смачним, смачним!
До кімнати, де він спав, зайшла жінка. Вона була красива, красива і так ласкаво дивилася на нього.
– Ну що, хлопчику, – запитала вона, – обігрівся? Виспався? Давай снідати. Бо я йду вночі, а ти, як цуценя якесь, в під’їзді спиш. Взяла тебе і принесла додому.
– Це тепер мій дім? – ще не вірячи в своє щастя, запитав Льоня.
– Якщо в тебе немає дому, то буде твоїм, – відповіла жінка.
Далі все було схоже на казку. Незнайома тітка годувала його, піклувалася, купувала новий одяг. Поступово Льоня розповів їй усе про своє життя з мамою.
У доброї тітки було казкове ім’я, Лілія. Насправді ім’я було звичайне, але Льоня ще зовсім мало жив на світі і почув це ім’я вперше. Він вирішив, що тільки у доброї феї може бути таке чудове і гарне ім’я.
– А хочеш, я стану твоєю мамою? – запитала вона якось, обійнявши його і міцно пригорнувши до себе, як це роблять справжні, люблячі матері.
Він, звичайно, хотів, але…
Щасливе життя закінчилося несподівано швидко. Через тиждень за ним прийшла мама.
Мама була майже твереза і сильно кричала на жінку, що прихистила його, – Мене поки ще не позбавили материнства, і в мене на сина всі права.
Коли вона вела Льоню, з неба падали сніжинки, і йому здавалося, що дім, де залишалася така хороша тітка, схожий на білий замок, вкритий чарівними сніжинками.
Далі життя стало зовсім поганим. Мама пила. Льоня втікав з дому. Він ночував на вокзалах, збирав пляшки, купував хліб. Ні з ким не знайомився, ні в кого нічого не просив.
Згодом його маму все ж позбавили материнства, а його відправили до дитячого будинку.
Найтрагічнішим для нього було те, що він ніяк не міг згадати, де знаходиться той дім, який виглядав як білий замок, в якому жила добра жінка з казковим ім’ям.
Минуло три роки.
Льоня жив у дитячому будинку. Він був замкненим і мовчазним хлопчиком. Його улюбленим заняттям було усамітнитися і малювати. Причому, малював він завжди одну й ту ж картину – білий дім і падаючі з неба сніжинки.
Одного разу в дитячий будинок приїхала журналістка. Вихователька водила її по всіх кімнатах і знайомила з дітьми. Вони підійшли до Льоні.
– Льоня – хороший, цікавий хлопчик, але в нього проблеми адаптації в дитячому колективі. До сих пір проблеми, хоча він у нас вже три роки. Ми працюємо над тим, щоб влаштувати хлопчика в сім’ю, – пояснила вона журналістці.
– Давай знайомитися, мене звати Лілія, – запропонувала журналістка Льоні.
Хлопчик стрепенувся і заговорив! Заговорив цілком несподівано для всіх! Замкнений і мовчазний хлопчик з упоєнням розповідав їй про іншу добру тітку Лілію. Здавалося, що його душа відтає з кожною новою фразою. Очі у хлопчика блищали, на щоках виступив рум’янець. Вихователька з подивом спостерігала за його перетворенням.
Ім’я Лілія виявилося золотим ключиком до серця дитини.
Журналістка Лілія не змогла стриматися і розплакалася, слухаючи історію Льониного життя. Вона пообіцяла йому надрукувати про нього в місцевій газеті і, можливо, та добра тітка прочитає газету і дізнається, що Льоня чекає зустрічі з нею.
Вона дотримала свого слова. І сталося диво.
Та жінка не підписувала газету, але у неї був день народження, і колеги на роботі подарували їй квіти, а оскільки на вулиці була зима, квіти загорнули ще й у газету.
Вдома, розгортаючи квіти, вона звернула увагу на заголовок невеликої статті “Добра жінка Лілія, Вас шукає хлопчик Льоня. Відгукніться!”
Вона прочитала статтю і зрозуміла, що це її чекає той самий хлопчик, якого одного разу вона принесла зі сходової площадки і хотіла усиновити.
Льоня одразу впізнав її. Він кинувся до неї. Вони обійнялися. Плакали всі: і Льоня, і Лілія, і вихователі, присутні на зустрічі.
– Я так чекав на тебе, – сказав хлопчик.
Його насилу вдалося вмовити відпустити тітку Лілю додому. Вона не може забрати його одразу, попереду процедура усиновлення, але вона пообіцяла щодня навідувати його.
P.S: А далі у Льоні почалося нормальне і щасливе життя.
Зараз йому вже 26 років. Він закінчив технологічний інститут. Збирається одружитися на хорошій дівчині. Веселий, комунікабельний хлопець, він дуже любить свою маму Лілю, якій завдячує всім.
Потім вже, коли він став дорослим, вона йому розповіла, що чоловік пішов від неї через її бездітність. Вона почувалася нещасною і нікому непотрібною. Саме в цей момент вона знайшла його на сходовій площадці і зігріла своєю любов’ю.
Після того, як його забрала мати, Лілія з жалем думала, – Значить не доля.
І була нескінченно щаслива, коли знову знайшла його в дитячому будинку.
Леонід спробував дізнатися про долю своєї справжньої матері. Він з’ясував, що квартиру в місті вони орендували. Мати багато років тому поїхала в невідомому напрямку з чоловіком, що звільнився з ув’язнення. Далі шукати він не став. Навіщо?