У СЕМ’Ї СВАРКИ – У ДОМІ НІЧОГО НІЧОГО НІЧОГО!

Колись у родині розлад то й родині не рад.

Я його ненавиджу! Він мені не батько! Хай тікає звідси. Проживемо і без нього, Люба шалено злилася на свого вітчима.
А я не розуміла цього сімейного конфлікту. Чому не жити ладом? Мені й на думку не спадало, які пристрасти кипіли в тому домі.

У Люби була молодша сестра по матері Євдокія. Євдокія спільна дочка матері й вітчима. Мені здавалося, що цей вітчим однаково ставився і до рідної Євдокії, і до пасербиці Люби. Але це був погляд збоку. Насправді ж Люба ніколи не поспішала додому після школи. Вона обчислювала, коли піде на роботу її ворог номер один ненависний вітчим. Але, не дай Боже, розрахунок виявлявся хибним, і вітчим ще був удома, Люба «виходила з берегів».

Вона шепотом зверталася до мене:
Він тут! Марто, посиди в моїй кімнаті.

А сама демонстративно зачинялася в ванній і чекала, поки вітчим піде. Щойно він зачиняв за собою двері, Люба миттю виринала з добровільного увязнення, полегшено зітхала:
Нарешті пішов! Марто, тобі пощастило з рідним батьком живеш. А я от мучилась. Сумно все це Люба важко зідхнула. Ходімо, Марто, обідати.

Мати Люби була умілою господинею. У тій родині їжа була культом. Сніданок, обід, полуденок, вечеря усе за розкладом, за калоріями, за вітамінами. Коли я б не прийшла до Люби в гості, завжди на столі теплий обід. Усі каструлі, сковорідки накриті рушником, чекаючи на їдаків.

Ще памятаю, Люба не любила сестру Євдокію, молодшу на десять років. Люба її ображала, насміхалася, билася з нею. Але вже згодом сестри стануть нерозлийвода.
Люба вийде заміж, у подружжя народиться донька. Згодом уся їхня родина, крім вітчима, виїде на постійне життя до Канади.

Через дванадцять років Люба народить ще одну доньку. Євдокія залишиться старою дівою. Але вона всіляко допомагатиме Любі у вихованні доньок. У далекій країні їхня родина ще більше згуртується. З рідним батьком Люба листуватиметься до самої його смерті. У нього була інша дружина. Люба єдина донька свого батька.

Хоча я виросла в повній родині (з рідними батьком і матірю), усі мої подруги були безталанними. Тоді, у дитинстві, я й не здогадувалася про їхні претензії до вітчимів. Але, виявляється, їм жилося несолодко.

У Гафії мати й вітчим були затятими пияками. Гафія їх соромилась. Вона ніколи й нікого не запрошувала в гості. Знала вітчим наругає, а мати його підтримає, ще й важкою рукою лусне по потилиці. Але, переступивши пятнадцятирічний рубіж, Гафія сама вже могла дати відсіч будь-кому, тому вітчим і мати залишили її у спокої.

Марто, запрошую тебе на день народження, радісно повідомила Гафія.

Я щиро здивувалася:
До тебе додому? Щось мені страшно, Гафіє. Вітчим не вижене?

Хай тільки спробує! Досить, його влада надо мною скінчилась. Мама дала мені адресу рідного батька. Тепер він мій захист. Батько недалеко живе. Приходь, Марто. Мама готується, метушиться, Гафія була впевнена в собі, як ніколи.

Настав день шістнадцятиріччя Гафії. Я приготувала подаруночок, дзвоню у двері подруги.

На порозі стоїть нарядна Гафія:
Привіт, подруго! Заходь! Сідай за стіл.

Мати Гафії та вітчим стояли біля столу. Я тихо, зі страхом, привіталася. Подружжя синхронно кивнуло у відповідь.

На святковому столі, застеленому потертою клейонкою, стояв плов у великій мисці, нарізаний хліб на тарілці та лімонад, розлитий у гранчасті склянки. На склянках лежали хрусткі листкові коржики. І все. Але помітно було, що Гафія пишалася цими «святковими» стравами.

Боже, а чим же родина харчувалася звичайного дня? Одразу згадалося моє день народження. Моя мати стояла біля плити цілий день. Варила, смажила, пекла. Салати, мясо, риба, пироги, торт, сік, узвар Так, у кожній хаті свої забаганки.

Я, не виявляючи подиву, з задоволенням зїла плов із шматочком хліба, запила склянкою лимонаду. Коржик не стала їсти, відклала вбік бо він сильно кришився, і я боялася забруднити клейонку.

Мати Гафії й вітчим так і стояли нерухомо біля столу, спостерігаючи за нами. У кутку кімнати, де ми святкували, стояло ліжко. На ньому лежала бабуся Гафії:

Зіно, не пВідтоді минуло багато років, але ті спогади, немов затерті монети, і досі гріють серце своєю іржавою теплиною.