У січні до літньої жінки завітав кліматичний період, початок якого став безпроблемним.

В січні у Харченко Любові настала менопауза. Спершу це не спричинило жодних проблем. Не було славнозвісних припливів і відливів, пітливості, частого серцебиття, головних болей. Просто зупинилися місячні — і все: “привіт, старість, я твоя!”

До лікаря Харченко не пішла, адже вже багато читала і знала, що до чого. Та й подруги часто ділилися своїм досвідом. Казали їй, що їй пощастило, що так легко переносить цей період.

Як вроки навели. Незабаром з Любов’ю почали відбуватися дивні речі. Вона розуміла, що це гормональні зміни в організмі, які не проходять безслідно. Звідси, напевно, і безпричинна зміна настрою, і запаморочення, і слабкість.

Важче стало нахилятися до онуки Лізоньки, апетит зник, спина почала боліти по новому. Вранці частенько набрякало обличчя, а ввечері — ноги. На свої недуги Любов спершу особливої уваги не звертала. Першими забили на сполох невістки: “мамо, ви якісь кволі стали, бліді. Підіть до лікаря, зробіть УЗД, не відтягуйте, з такими речами не жартують!”

Любов мовчала. Сумніви, що щось не гаразд, давно вже оселилися в її душі. А тут ще й груди почали сильно боліти, палають вогнем, не доторкнутися. Низ живота тягне, спати не дає. Часто безсонними ночами під розмірене хропіння чоловіка, лежала на спині, дивилася в стелю і тихо плакала, думаючи про майбутнє і згадуючи минуле.

Ну як же не хотілося їй помирати! Адже лише п’ятдесят два, навіть до пенсії ще далеко. З чоловіком дачу почали шукати, вирішили більше часу проводити на природі. Сини такі чудові, на добрих роботах. Невістки поважні, не грубіянять, допомагають сивину зафарбувати, радять, що з одягу купити, щоб повноту приховати.

Єдина онучка, Лізонька, просто золота, не натішитися. Фігурним катанням займається, в перший клас восени піде. Рисує гарно, вже в’язати вміє — бабуся навчила.

Як же швидко життя промайнуло! Здається Любові, що і не жила ще зовсім. От молодшого сина недавно оженила, а тут хвороба, будь вона не ладна! Утирала сльози краєм подушки, а вони текли і текли по її щоках. Вранці під очима з’являлися темні кола, обличчя темніло, змарніло.

***
Якось пережила Любов весну і літо, а осінь стала для неї важким часом. Задишка, біль у спині страшна, живіт болить нестерпно. Нарешті зважилася записатися на прийом до лікаря і розповіла про свої страждання чоловікові.

На консультацію Любов супроводжувала майже вся родина. Чоловік, Андрій Іванович, з старшим сином залишився в машині, а обидві невістки чекали її в коридорі.

З важкістю піднявшись на оглядове крісло і червоніючи від незручності, Любов відповідала на запитання лікарки: коли припинилися місячні, коли відчула нездужання, коли востаннє обстежувалася. Відповідала довго, встигла навіть замерзнути на кріслі, поки лікарка заповнювала картку, мила руки, надягала гумові рукавички.

Лікарка обстежувала ґрунтовно, економилася все більше. Потім кинула коротке “одягайтеся” і підійшла до телефону. Тремтячими руками натягуючи неслухняну спідницю і з жахом слухала розмову.

— Онкодиспансер? — кричала в слухавку. — Це з п’ятої. У мене важка хвороба, потрібна термінова консультація. Так, так… Остання стадія. П’ятдесят два… Первинне звернення. Так… Як в лісі живуть. А у нас на кожному кроці інформація, а часу до лікаря сходити немає. Так, так, добре, відправляю.

Закінчивши розмову, лікарка перейшла до столу і почала оформляти якісь папери.

— Ви сама приїхали, пані?
— Ні, з чоловіком, з дітьми, на машині ми, — тихо відповіла Любов онімілими губами. Тільки зараз вона відчула сильний біль у всьому тілі. Від цієї болі перехоплювало дихання, віднімалися ноги, хотілося кричати. Притулившись до косяка дверей, Любов заплакала. Акушерка вибігла в коридор і крикнула:

— Хто тут з Харченко? Зайдіть!

Невістки вскочили і поспішили в кабінет. Побачивши свекруху, все зрозуміли відразу. Любов плакала і корчилася від болю. Здавалося, з далека долинали до неї уривки вказівок лікарки: “негайно, терміново, перша лікарня, онкологія, другий поверх, черговий лікар чекає… Ось направлення, ось картка… Дуже пізно, шкодую… Чому відтягували, освічені ж люди…”

В машині їхали мовчки. Андрій Іванович, не соромлячись, схлипував носом, час від часу витираючи сльози тильною стороною долоні. Син напружено вдивлявся в дорогу, до болю в пальцях стискуючи в руках кермо.

На задньому сидінні невістки з двох боків підтримували свекруху, яку вже покидали останні сили. Любов стогнала, а коли біль ставав зовсім нестерпним, кричала вголос, викликаючи тим самим у Андрія Івановича нові приступи ридань.

Іноді біль на кілька моментів втихав, і тоді Любов встигала побачити крізь вікно жовті крони дерев. Прощаючись з ними, вона подумки прощалася і з дітьми, і з чоловіком, і з онучкою Лізонькою. Не зможе більше побалувати її смачними пиріжками. А хто ж тепер поведет її в перший клас, хто зустріне після уроків? Хто обійме її міцно-міцно, поцілує, захоплюватиметься її першими успіхами?

***
У диспансері довго чекати не довелося. Любов прийняли одразу. Родина у жаху, не сміючи присісти, купкою стояла біля вікна. Андрій Іванович більше не плакав, а якось втративши надію, дивився в одну точку. Невістки мнучили в руках хусточки, син мовчки похитував тілом з боку в бік.

У кабінеті, куди завели Любов, відбувалося щось страшне. Спершу звідти вибігла медсестра з червоним обличчям і кинулася в кінець коридору. Потім швидким кроком увійшов старший лікар в хірургічному халаті і бахілах. Допоки туди ж майже бігцем вбігло ще кілька лікарів.

Коли в кінці коридору пролунало грюкання, родина машинально, як по команді, повернули голови у напрямку шуму: червона медсестра з санітарами швидко везли стерильну каталку для перевезення лежачих хворих. Як тільки вона сховала за широко дверима кабінету, родина зрозуміла, що це кінець. Андрій Іванович обійняв голову руками і застогнав, невістки шукаючи в своїх сумочках сердечні краплі, у сина на щоці ворухнувся зрадливий нерв.

Раптом двері кабінету знову розчинилися. На каталці з Любов’ю, покритою білим простирадлом, одночасно везли шестеро або семеро людей. Усі схвильовані, червоні, з краплинами поту на лобах. Бліде обличчя Любові було відкрито. Жах застиг в її опухлих очах. Відштовхнувши невісток, Андрій Іванович рушив до жінки. Старший лікар заступив йому дорогу.

— Я чоловік, чоловік, — кричав Андрій Іванович слідом каталці, що віддалялася. — Дайте хоч попрощатися. Любонька, дорога моя, як же так, ми ж хотіли разом…

— Уже натішилися, — закриваючи задвижку широких дверей кабінету, сказала медсестра. — Не заважайте, діду, і не кричіть. Вона ж народжує. Головка ось-ось з’явиться…

***
У пологовій залі було дві породіллі: Любов і ще одна, зовсім молоденька, напевно, студентка. Обидві одночасно кричали і так само одночасно, як по наказу, заспокоювалися між переймами. Навколо кожної метушилися акушерки та лікарі. Пожилий професор спокійно і ґречно ходив від одного столу до іншого, даючи вказівки.

— За що ж терпимо? — спитав професор у породіль під час чергового затишшя.

— За горілку прокляту, вона у всьому винна, зараза, — простогнала студентка.

— Ну, а ти, мамо? — звернувся професор до Любові й поплескав її по пухкій ляжці.

Любов помовчала трохи, подумала, а потім тихо, бо сил взагалі вже не було, прошепотіла:

— Та, можливо, за кохання. За що ж іще? Ось день народження мій так з чоловіком відзначили. П’ятдесят два років. Побалувалися трохи…

— Не слабо, треба сказати, побалувалися, — усміхнувся професор. — То невже, справді, нічого не помічала чи хитруєш?

— Та ні, лікарю! Якби знала, якби подумати тільки могла!.. Сором такий! Адже я бабуся вже давно. І така товста з самого дитинства, мене-то через фігуру ніхто по імені з двадцяти років не звав, тільки по батькові… Була впевнена, що у мене менопауза, і рак до того ж. Ось і на консультації матки не знайшли, казали, що розсмокталася, рак, остання стадія…

— Срака у тебе, а не рак, — професор роздратовано махнув рукою. — Ми всі живі люди, і, на жаль, лікарські помилки часом трапляються. Але досить розмовляти. Тужся, матінко, давай, тужся. Твоя помилка хоче побачити світ!

***
Акушерка вийшла з пологової зали задоволена й сповнена важливості. Буде що розповісти подружкам — не кожного дня в наш час бабусі народжують.

— Харченко Любов Андріївна. Є родичі?

— Є, — хором відповіла родина, роблячи крок вперед.

— Вітаю, — з явним інтересом розглядаючи чоловічу частину родини, сказала акушерка. — А хто ж батько?

— Я, — хрипло, ще не вірячи всьому, що відбувається, прошепотів Андрій Іванович.

— Він, — одночасно відповіли невістки, вказуючи на свекра.

— Ото диво, — не втрималася від емоцій акушерка і додала вже з явним повагою. — У вас синок. Три п’ятсот. Зріст п’ятдесят один сантиметр. Накривайте поляну, таточку. Ще б годинку і невідомо, що було б… До самих пологів поспели. Ось це так чудеса. Навіщо тільки в онкологію везли, не розумію…