У січні настав клімакс: спочатку це не створило особливих проблем.

В січні до Ганни Захарівни прийшов клімакс. Спочатку жодних зазначених проблем ця подія не викликала. Не було ні приливів і відливів, ні пітливості, ні прискореного серцебиття, ні головного болю. Просто припинилися місячні, і все: здрастуй, старість, я твоя!

До лікаря Ганна Захарівна не пішла, вона й так чимало читала і знала, що до чого. Подруги часто ділилися своїм досвідом та враженнями. Казали: Ганно Захарівно, тобі пощастило. Це ж треба, такий легкий клімакс!

Як зглазили подруги. Невдовзі в житті Ганни Захарівни почали відбуватися дивні речі. Вона розуміла, що це гормональні зміни в організмі, які не проходять без наслідків. Цим, напевно, пояснюються і зміни настрою, і запаморочення, і слабкість.

Ставало дедалі важчим нахилятися до онучки Олеся, апетит згас, спина почала боліти якось по-іншому. Зранку часто набрякало обличчя, а ввечері – ноги. На ці слабкості Ганна Захарівна певний час не звертала уваги. Першими занепокоїлися невістки: яка ви, мамо, стали квола, бліда. Ідіть до лікаря, зробіть УЗД, не тягніть, з такими справами не жартують!

Ганна Захарівна мовчала. Сумніви, що з нею щось не гаразд, вже давно жили в її душі. А тут ще й груди почали так боліти, аж горіли, навіть доторкнутися не можна. Низ живота тягне, спати не дає. Часто безсонними ночами, під рівномірне похрапування чоловіка, лежала Ганна Захарівна на спині, дивилася в стелю і тихо плакала, думаючи про майбутнє і згадуючи минуле.

Як же не хотілося їй помирати! Бо лише п’ятдесят два, навіть до пенсії не дотягнула. З чоловіком дачу почали вибирати, вирішили більше часу проводити на природі. Сини такі чудові, на гарних роботах. Невістки ввічливі, допомагають фарбувати сивину, радять, що з одягу купити, щоб приховати повноту.

Єдина онучка, Олеся, просто золота дівчинка, не натішишся. Фігурним катанням займається, восени піде до першого класу. Гарно малює, вже в’яже – бабуся навчила.

Як швидко життя пролетіло! Здається Ганні Захарівні, що й не жила ще зовсім. Ось молодшого сина тільки що одружила, ще й діток від нього не дочекалася, а тут хвороба, будь вона неладна! Утирала Ганна Захарівна гарячі сльози краєм підодіяльника, а вони текли і текли по її щоках. Зранку під очима з’являлися сині кола, обличчя темніло, змученіло.

***

Якось пережила Ганна Захарівна весну і літо, а на осінь зовсім їй погано стало. Задишка, страшенний біль у спині майже не відпускає, живіт болить нестерпно. Вирішила, нарешті, записатися на прийом до лікаря і розповісти про свої страждання чоловікові.

До жіночої консультації Ганну Захарівну супроводжувала майже вся родина. Чоловік, Андрій Ілліч зі старшим сином залишилися в машині, а обидві невістки чекали її в коридорі.

З труднощами потрапивши на оглядове крісло і червоніючи від ніяковості, Ганна Захарівна відповідала на питання лікарки: коли припинилися місячні, коли відчула нездужання, коли останній раз проходила обстеження. Відповідала Ганна Захарівна довго, встигла навіть змерзнути на кріслі, поки лікарка заповнювала картку, мила руки, натягувала гумові рукавички.

Лікарка оглядала Ганну Захарівну ретельно, все більше хмурячись і нервуючи. Потім кинула: «Одягайтеся» і сіла до телефону. Ганна Захарівна тремтячими руками натягувала неслухняну спідницю і з жахом слухала розмову лікарки.

– Онкодиспансер? – кричала та в трубку. – Це з п’ятої. У мене тяжка хвора, потрібна термінова консультація. Термінова! Так, так… Мабуть, остання стадія. Не знаходжу матки. П’ятдесят два… Первинне звернення. Так, не кажіть… Як у лісі живуть. Навчаєш їх, навчаєш, інформація на кожному стовпі, а до лікаря зайвий раз сходити немає часу. Так, добре, відправляю.

Закінчивши розмову, лікарка перейшла до столу і почала оформляти якісь папери.

— Ви сюди одна приїхали, жінко?
— Ні, з чоловіком, з дітьми, на машині ми, — тихо відповіла Ганна Захарівна онімілими губами. Тільки тепер вона відчула найсильніший біль у всьому тілі. Від цього болю перехоплювало дихання, віднімалися ноги, хотілося кричати. Ганна Захарівна притулилася до одвірка і заплакала. Акушерка вискочила в коридор і гукнула:
— Хто тут із Пашковою? Зайдіть!

Невістки підхопилися і поспішили в кабінет. Побачивши свекруху, все зрозуміли відразу. Ганна Захарівна плакала і корчилася від болю, наче здалеку доносились до неї уривки вказівок лікарки: негайно, терміново, перша лікарня, онкологія, другий поверх, черговий лікар чекає… Ось напрямок, ось картка… Дуже пізно, шкодую… Чому тягнули, адже люди освічені…

В машині їхали мовчки. Андрій Ілліч не соромився шморгати носом, час від часу витираючи сльози тильною стороною долоні. Син уважно вдивлявся на дорогу, до болю в пальцях стискаючи в руках кермо.

На задньому сидінні невістки з обох боків підтримували свекруху, яку залишали вже останні сили. Ганна Захарівна стогнала, а коли біль ставав зовсім нестерпним, кричала вголос, викликаючи тим самим у Андрія Ілліча нові напади ридання.

Іноді біль на кілька секунд вщухав, і тоді Ганна Захарівна встигала побачити пропливаючі за вікнами машини жовтіючі крони дерев. Прощаючись з ними, Ганна Захарівна подумки прощалася з дітьми, з чоловіком, з онучкою Олесею. Вже не доведеться її більше побалувати смачними пиріжками. А хто тепер поведе її в перший клас, хто зустріне її після уроків? Хто обійме її міцно-міцно, поцілує, захопиться її першими успіхами?..

***

У диспансері довго чекати не довелося. Ганну Захарівну прийняли одразу. Сім’я в жаху, не сміючи присісти, купкою стояла біля вікна. Андрій Ілліч вже не плакав, а якось розгублено й безпорадно дивився в одну точку. Невістки м’яли в руках хустинки, син мовчки похитувався всім тілом зі сторони на сторону.

У кабінеті, куди відвели Ганну Захарівну, мабуть, відбувалося щось страшне. Спершу звідти вискочила медсестра з червоним обличчям і кинулася в кінець коридору. Потім швидким кроком в кабінет зайшов літній лікар у хірургічному халаті і бахілах. Пізніше туди ж мало не бігли ще кілька лікарів.

Коли в кінці коридору пролунало гуркотіння, родина машинально, як по команді, повернула голови до джерела шуму: червона медсестра з двома санітарами швидко везли дрібезні носилки для транспортування лежачих хворих. Як тільки носилки зникли за широкими дверима кабінету, сім’я зрозуміла, що це кінець. Андрій Ілліч обхопив голову руками й застогнав, невістки кинулися шукати в сумочках серцеві краплі, на щоці сина зрадницьки здригнувся нерв.

Несподівано двері кабінету знову розчахнулися. Носилки з Ганною Захарівною, покритою білою простинею, штовхало одночасно шість-сім людей. Всі збуджені, червоні, з капельками поту на лобах. Бліде обличчя Ганни Захарівни було відкрито. Ужас застиг в її набряклих очах. Відштовхнувши невісток, Андрій Ілліч кинувся до дружини. Літній лікар перегородив йому дорогу.

— Я чоловік, чоловік, — кричав Андрій Ілліч вслід віддаляючимся носилкам. — Дайте хоч попрощатись. Любонько, мила моя, як же так, адже ми хотіли в один день…
— Допалились вже, — медсестра зачиняла на засувку широкі двері кабінету. – Не заважайте, дідусю, і не кричіть. Вона народжує. Головка ось-ось з’явиться…

***

У родильному залі було дві породіллі: Ганна Захарівна й ще одна, зовсім молоденька, напевно, студентка. Обидві кричали одночасно і так само одночасно, як за наказом, заспокоювалися між переймами. Навколо кожної метушились акушерки й лікарі. Літній професор спокійно і вальяжно ходив від одного столу до іншого і давав вказівки.

— І за що страждаємо? – запитав професор у породіль під час чергового затишшя.
— За горілку прокляту, вона в усьому винна, зараза, – простогнала студентка.
— Ну, а ти, мати? – звернувся професор до Ганни Захарівни і поплескав її по оголеній товстій нозі.

Ганна Захарівна помовчала трохи, подумала, а потім тихо, бо сил вже не було зовсім, прошепотіла:
— Та за кохання, напевно. За що ж іще? Ось день народження мій так з чоловіком відзначили. П’ятдесят другий рікок. Побавилися трохи…

— Не слабо, слід сказати, побавилися, — усміхнувся професор. — То неужели, й справді, не помічала нічого або хитруєш?
— Та що ви, доктор! Якби я знала, якби тільки подумати могла!.. Сором-то який! Адже я вже бабуся давно. І товста така із самого дитинства, мене-то через фігуру по імені з двадцяти років ніхто не називав, тільки по батькові… Упевнена була, що у мене клімакс і онкологія на додачу. Ось і в консультації матки не знайшли, сказали, що розсмокталася, рак, остання стадія…

— Срак у тебе, а не рак, — професор роздратовано махнув рукою. – Всі ми живі люди, і, на жаль, лікарські помилки ще інколи мають місце бути. Але досить розмовляти. Напружуйся, мати, давай, напружуйся. Твоя помилка хоче побачити світ!

***

Акушерка вийшла з родильного зала задоволена та сповнена важливості. Буде що подружкам розповісти — не кожен день у наш час бабусі народжують.

— Пашкова Любов Захарівна. Є рідні?
— Є, — в один голос відповіла сім’я, зробивши крок вперед.
— Вітаю, — з відвертим цікавістю розглядаючи чоловічу частину сім’ї, сказала акушерка. — А хто батько буде?
— Я, — хрипло, ще не вірячи всьому, що відбувається, прошепотів Андрій Ілліч.
— Він, — одночасно відповіли невістки, вказуючи на свекра.

– Оце так, — не стрималася від емоцій акушерка і додала вже з явною повагою. — Хлопчик у вас. Три п’ятсот. Зріст п’ятдесят один сантиметр. Накривайте поляну, тату. Ще б годинку, і невідомо що було б… До самих пологів встигли. Оце так дива. Нащо ж до онкології везли, не розумію…