У січні в пані настала менопауза: на початку жодних особливих незручностей це не спричинило.

В січні до Панасівни прийшла менопауза. Спочатку це не спричинило жодних особливих проблем. Не було відомих приливів та відливів, підвищеної пітливості, прискореного серцебиття, головного болю. Просто припинилися місячні, і все: здрастуй, старість, я твоя!

До лікаря Панасівна не йшла, стільки всього прочитала і знала, що до чого. Та й подруги часто розповідали про себе, ділилися відчуттями. Кажуть, щастить тобі, Панасівно, переносиш менопаузу легко!

Наче наврочили подруги. З Панасівною почали відбуватися дивні речі. Вона розуміла, що це гормональні зміни в організмі, які не минають безслідно. Звідси, напевно, і безпричинна зміна настрою, і запаморочення, і слабкість.

Все важче стало Панасівні нахилятися до онучки Лізочки, апетит зник, спина боліла якимось новим чином. Вранці часто обличчя набрякало, а ввечері — ноги. Довгий час вона не звертала особливої уваги на свої недуги. Перше забили на сполох невістки: яка ти, мамо, стала слабка, бліда. Йди до лікаря, зроби УЗД, не затягуй, з такими речами не жартують!

Панасівна мовчала. Сумніви, що з нею щось негаразд, і так вже давно оселилися в її душі. А тут ще почала сильно боліти груди, горить вогнем, не торкнутися. Низ живота тягне, спати не дає. Часто безсонними ночами під рівномірне похрапування чоловіка лежала Панасівна на спині, вдивлялася в стелю і тихо плакала, думаючи про майбутнє і згадуючи минуле.

Ну як же не хотілося їй помирати! Адже тільки п’ятдесят два ще, до пенсії навіть не дотягнула. З чоловіком почали дачу шукати, вирішили більше на природі бувати. Сини такі чудові, на хороших роботах. Невістки поважні, не сперечаються, допомагають закрашувати сивину, радять, що з одягу купити, щоб повноту приховати.

Онучка єдина, Лізочка, просто золота дитина, на неї не намилуватися. Фігурним катанням займається, в перший клас восени піде. Гаразд малює, вже в’язати вміє — бабуся навчила.

Як же швидко життя пролетіло! Здається Панасівні, що й не жила ще зовсім. Ось молодшого сина тільки-но одружила, ще дітей від нього не діждалася, а тут хвороба, будь вона неладна! Утирала вона гарячі сльози краєм підковдра, а вони текли і текли по її щоках. Вранці під очима утворювалися сині круги, обличчя потемніло, схудло.

***

Пані Панасівна ледве пережила весну і літо, а до осені їй зовсім стало погано. Задишка, страшний біль у спині майже не відпускає, живіт болить нестерпно. Зважилася нарешті записатися на прийом до лікаря і розповісти про свої страждання чоловікові.

У жіночу консультацію Панасівна прийшла з усією родиною. Чоловік, Андрій Ількович, залишився в машині зі старшим сином, а обидві невістки чекали її в коридорі.

Ледве піднявшись на оглядове крісло і почервонівши від незручності, Панасівна відповідала на питання лікарки: коли припинилися місячні, коли відчула недугу, коли востаннє обстежувалася. Відповідала довго, встигла навіть змерзнути на кріслі, поки лікарка заповнювала картку, мила руки, натягала гумові рукавички.

Лікарка оглядала Панасівну старанно, щоразу більше нахмурювалася і нервувала. Потім кинула коротке “одягайтеся” і сіла до телефону. Тремтячими руками Панасівна натягала неслухняну спідницю і з жахом слухала розмову лікарки.

– Онкодиспансер? – кричала та в телефонну трубку. – Це з п’ятої. У мене важка хвора, потрібна термінова консультація. Термінова! Так, так… Мабуть, остання стадія. Я матки не знаходжу. П’ятдесят два… Первинне звернення. Так, не кажіть… Наче в лісі живуть. Вчиш їх, вчиш, інформація на кожному стовпі, а зайвий раз до лікаря піти часу немає. Так, добре, відправляю.

Закінчивши розмову, лікарка взялася за оформлення паперів.

— Ви сюди одна приїхали, жінко?

— Ні, з чоловіком, з дітьми, на машині ми, — тихо відповіла вона онімілими губами. Щойно зараз вона відчула сильний біль у всьому тілі. Від цього болю перехоплювало подих, віднімало ноги, хотілося кричати. Вона притулилася до дверного косяка й заплакала. Акушерка вискочила в коридор і покликала:

— Хто тут із Панасівною? Зайдіть!

Невістки встали і поспішили до кабінету. Побачивши свекруху, все зрозуміли одразу. Панасівна плакала і корчилася від болю, нібито здаля до неї долинали обривки вказівок лікарки: негайно, терміново, перша лікарня, онкологія, другий поверх, черговий лікар чекає… Ось напрямок, ось картка… Дуже пізно, шкода… Чому тягнули, адже освічені люди…

У машині їхали мовчки. Андрій Ількович не соромлячись схлипував, час від часу витираючи сльози тилом долоні. Син напружено вдивлявся в дорогу, до болю в пальцях стискаючи в руках кермо.

На задньому сидінні невістки з двох боків підтримували свекруху, яку залишали вже останні сили. Панасівна стогнала, а коли біль ставав зовсім нестерпним, кричала, викликаючи тим самим у Андрія Ільковича нові напади ридань.

Іноді біль на кілька секунд стихала, і тоді вона встигала побачити, як за вікнами машини пропливають пожовклі крони дерев. Прощаючись із ними, вона подумки прощалася і з дітьми, і з чоловіком, і з онучкою Лізочкою. Уж не зможе вона більше її потішити смачними пиріжками. А хто тепер поведе її в перший клас, хто зустріне любу після уроків? Хто обійме її міцно-міцно, поцілує, захопиться її першими успіхами?..

***

В онкодиспансері довго чекати не довелося. Її прийняли одразу. Сім’я в жаху, не насмілюючись присісти, гуртом стояла біля вікна. Андрій Ількович вже не плакав, а якось загублено і безпорадно дивився в одну точку. Невістки м’яли в руках хусточки, син мовчки розхитувався всім тілом з боку в бік.

У кабінеті, куди завели Панасівну, видно, відбувалося щось страшне. Спочатку звідти вибігла медсестра з червоним обличчям і кинулася в кінець коридору. Потім швидким кроком у кабінет зайшов літній лікар у хірургічному халаті та бахилах. Потім туди ж майже бігом забігло ще кілька лікарів.

Коли в кінці коридору почувся гуркіт, сім’я машинально, наче за командою, повернула голови у бік джерела шуму: червона медсестра з двома санітарами швидко везли візок для перевезення лежачих хворих. Як тільки візок зник за широкими дверима кабінету, сім’я зрозуміла, що це кінець. Андрій Ількович схопився руками за голову й застогнав, невістки кинулися шукати в сумочках серцеві краплі, у сина на щоці зрадницьки задрижав нерв.

Раптом двері кабінету знову відчинилися. Візок із Панасівною, вкритою білою простирадлом, штовхало одночасно людей шість-сім. Усі збуджені, червоні, з крапельками поту на лобах. Бліде обличчя Панасівни було відкрите. Жах застиг у її набряклих очах. Відштовхнувши невісток, Андрій Ількович кинувся до дружини. Літній лікар перегородив йому дорогу.

— Я чоловік, чоловік, — кричав Андрій Ількович услід віддаляючомуся візку. — Дайте хоч попрощатися. Любонька, мила моя, як же так, ми ж хотіли в один день…

— На хотіння вже, — медсестра закривала на засув широкі двері кабінету. — Не заважайте, дідусю, і не кричіть. Народжує вона. Головка ось-ось з’явиться…

***

У пологовій залі було дві породіллі: Панасівна і ще одна, зовсім молоденька, можливо, студентка. Обидві кричали одночасно і так само водночас, наче за командою, заспокоювалися між переймами. Навколо кожної метушилися акушерки і лікарі. Літній професор спокійно і вальяжно ходив від одного стола до іншого і давав вказівки.

— І за що страждаємо? – запитав професор у породіль під час чергового затишшя.

— За прокляту горілку, вона в усьому винна, зараза, — простогнала студентка.

— Ну, а ти, мамо? — звернувся професор до неї і поплескав по оголеній товстій ляжці.

Панасівна помовчала трохи, подумала, а потім тихо, бо сил вже зовсім не було, прошепотіла:

— Та за любов, напевно. А за що ж ще? Ось день народження мій так із чоловіком відзначили. П’ятдесят другий рочок. Побавилися трохи…

— Неслабо, треба сказати, побавилися, — усміхнувся професор. — Так невже, і справді, нічого не помічала чи хитруєш?

— Та що ви, лікарю! Якби я знала, якби тільки подумати могла!.. Сором-то який! Адже я вже бабуся давно. І товста така з самого дитинства, мене ж через фігуру по імені з двадцяти років ніхто не звав, тільки по батькові… Упевнена була, що в мене менопауза й онкологія на додачу. Ось і в консультації матки не знайшли, сказали, що розсосалася, рак, остання стадія…

— У тебе не рак, а срак, — професор роздратовано махнув рукою. – Усі ми живі люди, і, на жаль, лікарські помилки ще іноді мають місце бути. Але вистачить розмов. Напружуйся, мамо, давай, тужся. Твоя помилка хоче побачити світ!

***

Акушерка вийшла з пологової зали задоволена й сповнена важливості. Буде що подругам розповісти — не щодня у наш час бабусі народжують.

— Панасівна Любов Іванівна. Є рідні?

— Є, — хором відповіла сім’я, роблячи крок уперед.

— Вітаю, — з відвертою цікавістю розглядаючи чоловічу частину сім’ї, сказала акушерка. — А хто отець буде?

— Я, — хрипло, ще не вірячи всьому, що відбувається, прошепотів Андрій Ількович.

— Він, – одночасно відповіли невістки, вказуючи на свекра.

— Не повірити, — не втрималася від емоцій акушерка і додала вже з явною повагою. — Хлопчик у вас. Три п’ятсот. Зріст п’ятдесят один сантиметр. Накривайте галявину, тату. Ще б годинку, і невідомо, що б було… До самих родів встигли. Ось чудеса так чудеса. Навіщо лише у онкологію везли, не розумію…