З життя
У тебе півгодини на замовлення бізнес-таксі мені й дітям — ми на вокзалі! заявила родичка
— Ми на вокзалі, у тебе пів години, щоб викликати таксі бізнес-класу мені та дітям! — промовила родичка.
— Ти мені сестра чи просто випадкова знайома? Не соромно так поводитися, та ще й при дітях? Невже тобі складно купити улюбленим племінникам одяг? Чому я взагалі повинна просити тебе щось їм купувати? Ти сама повинна пропонувати! Допомагати з грошима! Ти ж сама не змогла народити, та й навряд чи народиш! А я мати-одиначка! — Анжела кидала в сестру слова, ніби дротики, кожним намагаючись завдати Надії більше болю і сильніше вторгнутися в її особисті кордони.
Надія в родині була не найулюбленішою дитиною. Мама народила її без чоловіка, а коли вийшла заміж, старша дочка раптом стала всім заважати. Вітчим постійно докоряв шматком хліба, а мати виливала на неї свою злість за те, що їй довелося одружитися з першим-ліпшим, аби не залишатися матір’ю-одиначкою. Тільки народження молодшої сестри дало Надії трохи полегшеного дихання, адже тепер у Надії з’явилось призначення. Батьки вирішили, що старша дочка стане нянею для молодшої.
Увесь час Надія повинна була проводити з сестрою, годувати, розважати й розвивати її, незважаючи на свою власну життя, уроки та заняття. Якщо Надія не встигала вчасно перевдягнути або нагодувати молодшу, її позбавляли можливості піти погуляти з друзями чи відвідати день народження однокласниці. Дорослішаючи, маленька Анжела стала ставитися до сестри так само, як і батьки, вважаючи її чимось на зразок служниці.
У вісімнадцять років, закінчивши школу, Надія вирішила повністю змінити своє життя. Обрала для вступу найбільше віддалений від дому університет, зібрала речі й поїхала, з твердим наміром ніколи не повертатися. Як жили батьки та сестра в наступні десять років, Надію майже не цікавило. Вони самі телефонували рідко, лише для того, щоб попросити грошей, які ніколи не повертали.
Навідуватись у гості Надії не хотілося, але вона знала, що сестра у сімнадцять років стала матір’ю, у вісімнадцять вискочила заміж і вирішила народити другу дитину, аби чоловіка не забрали в армію. На щастя народилася двійня, але молодий батько, скуштувавши всі принади раннього батьківства, втік, вимагаючи від юної дружини розлучення.
Тепер Надії почали телефонувати частіше. На відміну від сестри, за ці роки їй вдалося досягти в житті багато чого, крім народження дітей. Отримавши освіту, вона влаштувалася на роботу у фірму, де згодом помітили перспективну співробітницю. Стабільна робота й повільно, але зростаюча зарплатня дозволили дівчині наважитися на іпотеку. Хай і невелику студію, але вона змогла придбати власне житло.
Знаючи, що старша дочка не бідствує, батьки стали мало не щотижня телефонувати й просити грошей у борг. Борги, звісно, не поверталися. Прохання завжди стосувалися дітей Анжели.
— Надю, у Полінки куртка порвалася. Відправ п’ять тисяч. Тільки терміново, дівчинці нема в чому йти в садок вранці!
— Надю, двійнятам треба грошей на подарунки, у них день народження! Анжела знайшла відповідні, з тебе десять тисяч.
— Надю! У Анжели проблеми, її знову з роботи вигнали. Не розуміють, що у багатодітної матері проблеми є більш важливі, ніж робота. Тепер ти будеш оплачувати садок двійнят і Полі підготовку до школи!
Кожне прохання батьків звучало як наказ. При цьому вони не запитували, чи є у старшої дочки гроші і чи вона здатна надіслати потрібну суму. Як у самої Надії справи, мати ніколи не цікавилася, вважаючи, що та чудово живе, віддалившись від сім’ї. Успіхами старшої дочки вона не пишалася, вирішивши, що та могла б працювати ще більше і допомагати сім’ї ще сильніше.
Надя ж так і не змогла вибити з себе почуття провини, яке їй вбили з дитинства. Відмовити матері у неї не виходило. Щоразу після її дзвінка Надія зітхала й ішла перераховувати свої фінанси, вирішуючи, від чого доведеться відмовитися цього місяця.
Особисте життя в Надії було набагато скромніше, ніж у молодшої сестри, але все ж таки і вона могла «похвалитися» невдалим шлюбом. Ледве влаштувавшись на роботу, Надія познайомилася з колегою, незабаром вирішили узаконити стосунки. Але перед весіллям з’ясувалося, що у Надії є велика й серйозна вада: вона не могла мати дітей. Чоловік вирішив, що така дружина йому не потрібна, й пішов. Цю трагедію Надія пережила самостійно, розповівши матері про це лише через пару років. Відтоді це питання піднімалося мало не в кожній розмові з родичами.
— Пустоцвіт у нас Надю-то… Ось не пощастило! Добре, що Анжела народила онуків… — говорила мати. На якийсь час її залишили у спокої, але одного разу молодша сестра вирішила показати старшій свою справжню сестринську любов і турботу. Вранці одного з рідкісних вихідних Надії в її квартирі прозвучав дзвінок.
— Надю, ну ти де взагалі? Я що, повинна з дітьми на автобусі добиратися? Негайно замов мені таксі! І дивись, щоб не було яке-небудь економне! Малюків нудить у прокуреному салоні! Тож не заощаджуй!
— Привіт. А ти де взагалі? І чому я повинна тобі таксі замовляти? — розгубилася Надія.
— А тобі що, мати не сказала? Я вирішила перебратися до тебе. Нема чого в нашому містечку ловити! Буду жити з тобою. Я на вокзалі, у тебе пів години, щоб за нами з дітьми приїхало таксі. — Сестра поклала слухавку, а Надія сіла, бо новини виявилися не найрадіснішими. Виявилося, автобусом за кілька тисяч кілометрів від дому, вона не змогла втекти від нахабної сестриці.
Ввечері Анжела вже роздавала вказівки.
— Завтра ж знайдеш мені роботу у себе в офісі, ти ж начальник. І дивись, щоб із хорошою зарплатнею, але не надто напружено. І щоб у колективі були молоді чоловіки, а з роботи мене відпускали на перший запит! Для двійнят купи двоповерхове ліжко, не тіснитися ж нам усім на одному дивані! Сьогодні, так вже й бути, я на твоєму ліжку посплю з хлопчиками, а Поля з тобою на дивані. І ще, скоро мороз, треба купити дітям теплі речі! І дивись, аби не гірші, ніж у інших! Мені не хочеться червоніти перед людьми. Щоб мене розведенкою з причепом називали!
Надія слухала й не могла зрозуміти, чому досі не вигнала цю розбещену дівчину за поріг? Чому взагалі досі терпить таке ставлення до себе? Чому не почала відстоювати особисті межі, допустивши, щоб проблема зайшла так далеко? Хвилинний порив раптом почав набирати силу, з’явилася злість на батьків, образа і бажання виправити несправедливість. Різко вставши й показавши сестрі мовчати, Надія випалила:
— Сьогодні ви у мене переночуєте, а завтра вранці я тебе відвезу на вокзал, і ти поїдеш назад до батьків! Я більше не буду тебе утримувати й надсилати гроші на твоїх дітей! Ти їх народила, сама і виховуй! Мені це все набридло! Не я тебе народила, не мені за тебе відповідальність нести. Вважай, що своєю багаторічною фінансовою допомогою я віддала вашій родині всі борги! Якщо вранці ти не покинеш мій будинок, я викличу поліцію й мені байдуже, що тут діти! Це твої діти і твої проблеми! До речі, спи ти з усіма своїми малюками на гостьовому дивані, і мені все одно, як ви на ньому вміститеся! Я звикла спати з комфортом!
Надія говорила так упевнено, що Анжела не змогла вимовити жодного слова. Вона обурювалася і бурмотіла весь вечір, телефонувала матері, скаржилася, але Надя вирішила ніяк не реагувати. Вранці вона навіть не поїхала відвозити сестру на вокзал, просто виставила за двері, видавши напослідок трохи готівки на таксі й поїзд.
— На цьому все. Можеш забути дорогу до мене. І слово “треба”. У мене своє життя, і вона не полягає в твоїх інтересах, — сказала Надія, закриваючи двері. Вона досить довго плакала в подушку, думала, розмірковувала, але зрозуміла, що зробила все правильно. Інакше її просто зжили б зі світла… такі чудові родичі.
Позбувшись зобов’язань, які не давали їй жити на повну міру, Надія ніби вдихнула повними грудьми. Вона почала зустрічатися з чоловіком, і через два роки вийшла за нього заміж. Вони з чоловіком усиновили двох дітей і стали жити щасливо.
How My Future Mother-in-Law Ruined Our Holiday: The Story of an English Family Vacation Gone Awkward, Complete with Last-Minute Substitutions, Reluctant Travel Partners, and Lessons Learned Before Saying ‘I Do’
Its just Being alone with my daughter on holiday, its frightening, you know? Margaret swept her hand through the air...
“I Gave Birth to Your Son, But We Don’t Want Anything from You” – The Mistress Called Lera’s husband looked at her like a chastened dog. “That’s right, you didn’t mishear me, Lera. I… I had someone else, half a year ago. Just a few times—nothing serious, just a fling. And now, she’s given birth to my son. Recently…” Lera’s head was spinning. Talk about earth-shattering news! Her steady, loving husband, a child on the side! The meaning of what he said barely penetrated. For a moment, she simply stared. He sat across from her, shoulders hunched, hands squeezed tight between his knees. He seemed smaller than usual—deflated somehow. “A son, then,” repeated Lera. “So, you, a married man, now have a son. And it wasn’t your wife who gave birth. Not me…” “Lera, honestly, I didn’t even know. I swear.” “You didn’t know how babies are made? You’re forty, Nick.” “I didn’t know she’d… well, that she’d choose to keep it. We broke up long ago, she’s with her husband now. I thought that was it.” He fumbled with his words. “Then, yesterday, a call: ‘You’ve got a son. Seven pounds, healthy.’ And then she hung up…” Lera stood, legs unsteady, knees like jelly as if she’d just run a marathon. Outside, autumn raged. Lera found herself distracted by the view—beautiful, even now. “So what now?” she asked, her back to him. “I don’t know,” he whispered. “Oh, great answer. A real man’s answer. You don’t know.” She spun around. “Are you going over there? To see him?” Nick, panic in his eyes, managed to mumble, “Lera, she gave me the hospital’s address, said discharge is in two days. She said: ‘Come if you want, don’t if you don’t. We don’t want anything from you.’” “Very noble of her…” Lera echoed. “‘We don’t want anything.’ How naive…” The front door slammed—her two eldest had returned. Instantly, Lera slipped on a smile. Years in business had taught her to keep her head up, even when a deal was falling apart. Their older son poked his head into the kitchen—a tall, broad-shouldered lad, twenty. “Hey, Mum, Dad. You both look glum! Mum, is there any food? We’re starving after training.” “Manty in the fridge, heat it up,” she replied automatically. “Dad, you promised to look at the carburettor on my rust-bucket,” called out her younger son, clapping Nick’s shoulder. The family scene stabbed at Lera’s heart. They called him Dad. Their real father had faded into the background years ago—now just money transfers and the occasional postcard. Nick had raised them: taught them to drive, patched scraped knees, handled school issues. He was their real dad. “I’ll take a look, Alex,” Nick smiled. “Give Mum and me a minute.” They left, clattering plates. Lera turned to him. “They love you,” she whispered. “And yet you…” “Lera, stop it. I love them too. They’re my boys. And I’m not leaving. I’ve told you—it was a mistake, an error in judgment. Nothing serious.” “Nothing serious—just the kind of mistake that leads to changing nappies,” she shot back. Their six-year-old daughter, Maisie, then burst in, and Lera’s composure cracked. Maisie leapt into her dad’s lap. “Daddy! Why are you sad? Did Mum scold you?” Nick pulled her close, burying his face in her pale hair. For her, Lera knew, he would do anything. “No, princess. Just adult stuff. Go pop on cartoons, I’ll be in soon.” With Maisie gone, silence fell again. “Everything’s changed, you know,” Lera said quietly, sitting again. “There’s a son out there, and he needs a dad. That woman says ‘nothing now’, but give it time—when there’s winter coats to buy or doctor’s bills, she’ll ring. And you’ll go. You’re kind-hearted, Nick—you always have been.” He said nothing. “And the money, Nick? Where are you going to get that?” Lera’s words hit their mark. His business collapsed two years ago—their debts paid from her earnings. He scraped by now, but everything important—home, cars, holidays, the kids’ education—came from her. Even his bank card was one attached to her account. “I’ll figure it out,” he muttered. “Driving Ubers at night? Or dipping into my purse to support your lovechild? I bankroll us, and now you’ll bankroll them—with my money?” “She’s not my mistress!” Nick barked. “It was over six months ago!” “Children have a way of binding people closer than any marriage certificate. Will you go to the hospital when they discharge her?” The question hung in the air. Nick covered his face with his hands. “I don’t know, Lera. Human decency says I should—after all, it’s not the child’s fault.” “And what about human decency toward me? Toward Maisie and the boys? You’ll hold that child, and you’ll get attached. Soon it’ll be weekly visits… then weekends away. You’ll start lying—to me, to the kids.” Nick grimaced. “She’s eight years younger than me, Nick. Thirty-two. She gave you a son—your own, flesh and blood. My sons aren’t yours by blood, as much as you raised them. That boy out there—he is.” Nick protested: “Nonsense. The boys are mine. I raised them.” “Men always want a legacy. Their very own.” “We have Maisie!” “She’s a girl, Nick…” Nick stood abruptly. “Enough! Stop pushing me out the door. I said I’m staying. I can’t just ignore the fact that somewhere there’s my own son. If you want me gone, I’ll leave—right now, pack my things and be gone. But don’t try to blackmail me, Lera!” Lera froze. If she said “leave” now, he would go—foolish, prideful, and broke. But he’d go straight to them. There, he’d be a hero, a savior, father—albeit a penniless one, but theirs. And then she’d lose him for good. Despite the pain, she didn’t want that. The children loved him. She did, too. “SIT,” she whispered. “No one’s throwing you out.” He hesitated, breathing heavily, then sat. “Lera, I’m sorry. I’m such a fool…” “A fool,” she agreed. “But MY fool…” That evening, Lera helped Maisie with homework, checked work emails… but her thoughts kept drifting. She pictured the other woman, young and beautiful, probably feeling victorious. “We don’t want anything!”—the most damning move of all. No demands, no drama, just presenting the facts. That pricks a man’s pride—makes him want to be the hero. Nick tossed and turned at night; Lera lay awake, staring into the dark. She was forty-five: gorgeous, stylish, successful—but aware that youth was not forever. The future belonged to that other woman. * The next morning was harder still. The boys ate quickly and left. Maisie cornered her father: “Daddy, braid my hair? Mum doesn’t do it right!” Nick obliged, his large hands strangely gentle. Lera sipped her coffee and watched: here was her husband—warm, familiar, hers. And out there was another child, who had the same claim. How was this fair? “Nick,” she said, as Maisie rushed off to dress. “We need to decide—now.” He set the brush aside. “I thought about it all night.” “And?” “I’m not going to the hospital.” Lera felt something tighten in her chest, but hid it. “Why?” “Because if I go, I’ll give hope—to her, to myself, to that child. I can’t be a part-time dad, split between two homes. I don’t want to lie to you, Lera. I don’t want to steal time from Maisie or the boys.” He looked at her, exhausted. “I chose you eleven years ago. You’re my wife. This—this is my family.” “And the boy?” Even she was surprised to hear herself ask it. “I’ll pay support. Through the courts or with a bank account—whatever’s needed. But visits? No. Better he grows up never knowing me, than waiting for a father who’s just watching the clock, desperate to get home to his real family. That’s fairer.” Lera was silent, rolling her wedding ring around her finger. “You’re sure you won’t regret this?” “I probably will,” Nick admitted. “I’ll worry, I’m sure. But if I go, I lose you—and you won’t stand for that. You’re strong, but not made of stone. You’ll start to hate me, and I can’t let that happen.” He crossed the kitchen, resting his hands on her shoulders. “I don’t want another life. I want you—and the kids. The rest is the price for my mistake. I’ll pay in money, and only in money. No time. No attention. That’s all I’ve got to give.” She placed her hand over his. “Your own money?” she smirked. “I’ll earn it. I’ll find a way. I’ll never ask for your help with this.” And with that, she was at peace. Her husband may not have behaved honourably toward her, but these were exactly the words she had needed. No sharing. The other woman could deal with her choices. Nick never went to the hospital. The mistress soon flooded his phone with angry voicemails. He told her bluntly: she could expect financial support, nothing more. She hung up, and for half a year—there wasn’t another word from her. Lera was more than satisfied with that.
I’ve had a son by you, but we want nothing from you, rang the voice down the phone his mistress....
Gathered My Things and Set Off in Peace, My Wife Declared
Emily packed her suitcase, scrawled off in peace on a napkin, and drifted out the door like a sigh. Yesterday....
The Estranged Relative Who Came Knocking
How do you picture that, Mum? Ilya snapped, looking annoyed. Im supposed to live two weeks with a complete stranger?...
Move to Your ‘Own Territory’ – Declared the Husband
Move out to your own place, he said, his voice flat as dinner plates clattered. Victor had waited too long...
Dad Didn’t Keep His Promise
You know, said Natalie, choosing her words carefully. Grownups can be downright foolish, sometimes even more so than children. Dad...
Happy People Always Wear a Smile
Emily stared out of the kitchen window as a gentle summer rain pattered against the panes. The sun had just...
The Wise Wife
Okay, so listen, Ive got a bit of a rollercoaster to tell you about Nick and his love life, and...