У тебе півгодини на замовлення бізнес-таксі мені й дітям — ми на вокзалі! заявила родичка

— Ми на вокзалі, у тебе пів години, щоб викликати таксі бізнес-класу мені та дітям! — промовила родичка.
— Ти мені сестра чи просто випадкова знайома? Не соромно так поводитися, та ще й при дітях? Невже тобі складно купити улюбленим племінникам одяг? Чому я взагалі повинна просити тебе щось їм купувати? Ти сама повинна пропонувати! Допомагати з грошима! Ти ж сама не змогла народити, та й навряд чи народиш! А я мати-одиначка! — Анжела кидала в сестру слова, ніби дротики, кожним намагаючись завдати Надії більше болю і сильніше вторгнутися в її особисті кордони.

Надія в родині була не найулюбленішою дитиною. Мама народила її без чоловіка, а коли вийшла заміж, старша дочка раптом стала всім заважати. Вітчим постійно докоряв шматком хліба, а мати виливала на неї свою злість за те, що їй довелося одружитися з першим-ліпшим, аби не залишатися матір’ю-одиначкою. Тільки народження молодшої сестри дало Надії трохи полегшеного дихання, адже тепер у Надії з’явилось призначення. Батьки вирішили, що старша дочка стане нянею для молодшої.

Увесь час Надія повинна була проводити з сестрою, годувати, розважати й розвивати її, незважаючи на свою власну життя, уроки та заняття. Якщо Надія не встигала вчасно перевдягнути або нагодувати молодшу, її позбавляли можливості піти погуляти з друзями чи відвідати день народження однокласниці. Дорослішаючи, маленька Анжела стала ставитися до сестри так само, як і батьки, вважаючи її чимось на зразок служниці.

У вісімнадцять років, закінчивши школу, Надія вирішила повністю змінити своє життя. Обрала для вступу найбільше віддалений від дому університет, зібрала речі й поїхала, з твердим наміром ніколи не повертатися. Як жили батьки та сестра в наступні десять років, Надію майже не цікавило. Вони самі телефонували рідко, лише для того, щоб попросити грошей, які ніколи не повертали.

Навідуватись у гості Надії не хотілося, але вона знала, що сестра у сімнадцять років стала матір’ю, у вісімнадцять вискочила заміж і вирішила народити другу дитину, аби чоловіка не забрали в армію. На щастя народилася двійня, але молодий батько, скуштувавши всі принади раннього батьківства, втік, вимагаючи від юної дружини розлучення.

Тепер Надії почали телефонувати частіше. На відміну від сестри, за ці роки їй вдалося досягти в житті багато чого, крім народження дітей. Отримавши освіту, вона влаштувалася на роботу у фірму, де згодом помітили перспективну співробітницю. Стабільна робота й повільно, але зростаюча зарплатня дозволили дівчині наважитися на іпотеку. Хай і невелику студію, але вона змогла придбати власне житло.

Знаючи, що старша дочка не бідствує, батьки стали мало не щотижня телефонувати й просити грошей у борг. Борги, звісно, не поверталися. Прохання завжди стосувалися дітей Анжели.

— Надю, у Полінки куртка порвалася. Відправ п’ять тисяч. Тільки терміново, дівчинці нема в чому йти в садок вранці!
— Надю, двійнятам треба грошей на подарунки, у них день народження! Анжела знайшла відповідні, з тебе десять тисяч.
— Надю! У Анжели проблеми, її знову з роботи вигнали. Не розуміють, що у багатодітної матері проблеми є більш важливі, ніж робота. Тепер ти будеш оплачувати садок двійнят і Полі підготовку до школи!

Кожне прохання батьків звучало як наказ. При цьому вони не запитували, чи є у старшої дочки гроші і чи вона здатна надіслати потрібну суму. Як у самої Надії справи, мати ніколи не цікавилася, вважаючи, що та чудово живе, віддалившись від сім’ї. Успіхами старшої дочки вона не пишалася, вирішивши, що та могла б працювати ще більше і допомагати сім’ї ще сильніше.

Надя ж так і не змогла вибити з себе почуття провини, яке їй вбили з дитинства. Відмовити матері у неї не виходило. Щоразу після її дзвінка Надія зітхала й ішла перераховувати свої фінанси, вирішуючи, від чого доведеться відмовитися цього місяця.

Особисте життя в Надії було набагато скромніше, ніж у молодшої сестри, але все ж таки і вона могла «похвалитися» невдалим шлюбом. Ледве влаштувавшись на роботу, Надія познайомилася з колегою, незабаром вирішили узаконити стосунки. Але перед весіллям з’ясувалося, що у Надії є велика й серйозна вада: вона не могла мати дітей. Чоловік вирішив, що така дружина йому не потрібна, й пішов. Цю трагедію Надія пережила самостійно, розповівши матері про це лише через пару років. Відтоді це питання піднімалося мало не в кожній розмові з родичами.

— Пустоцвіт у нас Надю-то… Ось не пощастило! Добре, що Анжела народила онуків… — говорила мати. На якийсь час її залишили у спокої, але одного разу молодша сестра вирішила показати старшій свою справжню сестринську любов і турботу. Вранці одного з рідкісних вихідних Надії в її квартирі прозвучав дзвінок.

— Надю, ну ти де взагалі? Я що, повинна з дітьми на автобусі добиратися? Негайно замов мені таксі! І дивись, щоб не було яке-небудь економне! Малюків нудить у прокуреному салоні! Тож не заощаджуй!
— Привіт. А ти де взагалі? І чому я повинна тобі таксі замовляти? — розгубилася Надія.
— А тобі що, мати не сказала? Я вирішила перебратися до тебе. Нема чого в нашому містечку ловити! Буду жити з тобою. Я на вокзалі, у тебе пів години, щоб за нами з дітьми приїхало таксі. — Сестра поклала слухавку, а Надія сіла, бо новини виявилися не найрадіснішими. Виявилося, автобусом за кілька тисяч кілометрів від дому, вона не змогла втекти від нахабної сестриці.

Ввечері Анжела вже роздавала вказівки.

— Завтра ж знайдеш мені роботу у себе в офісі, ти ж начальник. І дивись, щоб із хорошою зарплатнею, але не надто напружено. І щоб у колективі були молоді чоловіки, а з роботи мене відпускали на перший запит! Для двійнят купи двоповерхове ліжко, не тіснитися ж нам усім на одному дивані! Сьогодні, так вже й бути, я на твоєму ліжку посплю з хлопчиками, а Поля з тобою на дивані. І ще, скоро мороз, треба купити дітям теплі речі! І дивись, аби не гірші, ніж у інших! Мені не хочеться червоніти перед людьми. Щоб мене розведенкою з причепом називали!

Надія слухала й не могла зрозуміти, чому досі не вигнала цю розбещену дівчину за поріг? Чому взагалі досі терпить таке ставлення до себе? Чому не почала відстоювати особисті межі, допустивши, щоб проблема зайшла так далеко? Хвилинний порив раптом почав набирати силу, з’явилася злість на батьків, образа і бажання виправити несправедливість. Різко вставши й показавши сестрі мовчати, Надія випалила:

— Сьогодні ви у мене переночуєте, а завтра вранці я тебе відвезу на вокзал, і ти поїдеш назад до батьків! Я більше не буду тебе утримувати й надсилати гроші на твоїх дітей! Ти їх народила, сама і виховуй! Мені це все набридло! Не я тебе народила, не мені за тебе відповідальність нести. Вважай, що своєю багаторічною фінансовою допомогою я віддала вашій родині всі борги! Якщо вранці ти не покинеш мій будинок, я викличу поліцію й мені байдуже, що тут діти! Це твої діти і твої проблеми! До речі, спи ти з усіма своїми малюками на гостьовому дивані, і мені все одно, як ви на ньому вміститеся! Я звикла спати з комфортом!

Надія говорила так упевнено, що Анжела не змогла вимовити жодного слова. Вона обурювалася і бурмотіла весь вечір, телефонувала матері, скаржилася, але Надя вирішила ніяк не реагувати. Вранці вона навіть не поїхала відвозити сестру на вокзал, просто виставила за двері, видавши напослідок трохи готівки на таксі й поїзд.

— На цьому все. Можеш забути дорогу до мене. І слово “треба”. У мене своє життя, і вона не полягає в твоїх інтересах, — сказала Надія, закриваючи двері. Вона досить довго плакала в подушку, думала, розмірковувала, але зрозуміла, що зробила все правильно. Інакше її просто зжили б зі світла… такі чудові родичі.

Позбувшись зобов’язань, які не давали їй жити на повну міру, Надія ніби вдихнула повними грудьми. Вона почала зустрічатися з чоловіком, і через два роки вийшла за нього заміж. Вони з чоловіком усиновили двох дітей і стали жити щасливо.