З життя
«У тебе вже чотири квартири, навіщо ще одна? А ми з матір’ю куди, на вулицю?»

Одного разу давно, коли ще життя було інше, а серця тепліші, сталася в нашому родині історія, що досі болить. “Оленко, Господи Боже, у тебе ж і так чотири хати, навіщо тобі ще одна? А ми з мамою куди, під мост?” — кричала я сестрі, коли дізналась, що вона хоче відібрати нашу родинну оселю. Це розповідь про те, як жадібність майже позбавила нас даху над головою, і як я намагалася захистити наш дім.
Родинна оселя та її історія
Наша родина завжди мешкала у великій трикімнатній хаті в самому серці Києва. Цю хату ще мої батьки отримали за часів СРСР, і вона стала справжнім гніздом для нас усіх. Тут ми з сестрою росли, тут мати виховувала нас сама після смерті батька. Хата стара, але затишна, з високими стелями й великими вікнами. Ми з матір’ю досі тут живемо, хоч ремонт уже давно кличе до себе.
Моя старша сестра Олена давно виїхала. Вдало вийшла заміж, чоловік її — підприємець, і за роки вони назбирали чималий статок. В Оленки вже є чотири хати: дві здає, одну купила для сина, а в четвертій живуть із чоловіком. Я ніколи не заздрила її достатку, навпаки, раділа, що їй добре. Та нещодавно вона заявила, що хоче забрати нашу родинну оселю собі.
“Це моя спадщина”
Все почалося, коли Олена приїхала до нас із матір’ю в гості. Слово за слово, вона завела розмову про хату. “Мамо, тобі вже важко тут жити, сходи високі, ліфт старий. Давай продамо цю хату, а я вам із Катрусею знайду щось простіше”, — промовила вона. Я здивувалася: “Як це продамо? А ми з мамою де житимемо?” Олена відповіла, що це “її спадщина” і вона має право на свою частку. Мовляв, хата належить нам трьом (матері, мені й їй), і вона хоче своє.
Я була в шоці. По-перше, мати ще жива, яка спадщина? По-друге, Олена чудово знає, що в нас із матір’ю немає іншого житла, а її “простіше” звучить як кімната в гуртожитку. Я сказала: “Оленко, у тебе чотири хати, навіщо тобі ще одна? А ми з матір’ю куди, на вулицю?” Вона почала говорити, що хоче вкласти гроші в нерухомість, що це “вигідна інвестиція”. Та я бачила, що справа не лише в грошах — їй просто захотілося забрати все собі.
Розмова з матір’ю та конфлікт
Мати, почувши нашу суперечку, засмутилася. Вона завжди намагалася бути справедливою до нас обох, але тут навіть вона не витримала: “Оленко, як тобі не соромно? Ця хата — наш дім, я тут ціле життя прожила”. Та Олена стояла на своєму: “Я не хочу сварки, але це моє право. Якщо не продамо, подам до суду на поділ майна”.
Я не могла повірити, що моя сестра дійшла до такого. Ми з нею ніколи не були особливо близькі, але я не думала, що вона здатна на таке. Я намагалася її вгамувати, нагадала, що ми з матір’ю не можемо собі дозволити інше житло, що в мене вчительська зарплата, а в матері — пенсія. Та Олена лише махнула рукою: “Ви щАле я вже знала — ні за які гроші не віддам рідну хату, бо в ній вся наша історія.
