«Уступи сукню — все одно не підійде»: інтриги свекрухи та чужа родина

Світанок ще не розтяв небо, коли Оксана лише вкрила сина ковдрою, як у телефоні замигало повідомлення: «Скоро прийду». Від Антонини Степанівни — її свекрухи. Жінка була як грім серед ясного неба — завжди несподівано, завжди гучно. Ні теплоти, ні турботи — лише гострота слів, самозакоханість та вічна гра в молодість. Ніхто не знав її справжнього віку — вона ретельно приховувала цифри, стверджуючи, що «в душі вона — дівчина з підліткового роману».

Коли Оксана була вагітною, Антонина Степанівна одразу дала зрозуміти: допомоги не буде. Її життя — фітнес, вечірки, побачення — не залишало місця для колискових. Вона була рішучою:
— Я вже свої дні відстояла біля дитячих пелюшок. Більше — ні хвилини.

І ось, за десять хвилин — дзвінок у двері. На порозі — свекруха у яскравій сукні, з зачіскою, наче зі сторінки журналу, та в туфлях на таких шпильках, що їхній цокіт, здавалося, лунав аж до сусіднього під’їзду. Увійшла, наче пані, недбало скинула взуття й пройшла на кухню.

— Оксаночко, зроби мені чаю, гаразд? Сьогодні як завелась — робота, магазини, справи… Втомилася жахливо. А тепер ось прийшла. Пам’ятаєш свою блакитну сукню? Ту, що на весіллі сестри носила.

— Пам’ятаю, — обережно відповіла Оксана.

— Віддай її мені. Все одно ти після пологів округлилася, не влізеш уже.

Оксана опустила очі. Її укололо. Так, тіло змінилося — але чути таке від родички, та ще й таким тоном… було прикро. Але свекруха, як завжди, не вгавала.

— Ти що, навіть не спитаєш, навіщо вона мені?

Оксана мовчала. Вона вже звикла, що Антонина Степанівна завжди в пошуках нового «принца» — когось молодшого, заможнішого. Її життя — вічний кастинг. Жоден роман не тривав довше двох місяців.

— У мене новий кавалер, — продовжила свекруха з гордістю. — Красеня, з авто й квартирою. Але, можливо, гуляка. Ось і хочу перевірити. Ти, Оксаночко, допоможеш — напишеш йому у «Фейсбуці». Подивимось, чи клюне.

— Вибачте, я не буду в це грати, — рішуче сказала Оксана.

— Ось як? Не чекала! Ну й добре. І сукню собі залиш, нехай на шафі лежить, все одно тобі її не стягнути! — шугнула Антонина Степанівна та вилетіла з хати, грюкнувши дверима.

Звичайно, свекруха не забула поскаржитися синові. Дмитро повернувся додому, вислухав обидві сторони. Він знав: мати у нього гаряча, і до неї треба «підходити». Але всередині все одно клокотало.

— Я з нею поговорю, не хвилюйся, — тихо промовив він, обіймаючи дружину.

Минуло кілька днів. На Дмитрові іменини зібрались гості, але один старий друг із сім’єю не зміг приїхати. А Антонина Степанівна дзвонила не з привітаннями, а… щоб розповісти про чергове розчарування.

А потім знову прийшла. Принесла баночку меду і вибачення.

— Пробач мені, Оксаночко. Сорвалась. Я просто… вибилася з сил. Бути самотньою тяжко. Усе шукаю когось, а в підсумку — лише розчарування. Ось Віктор, наприклад… Збирались разом жити, а його син подзвонив — заявив, що я руйную їхню родину. Що Віктор — у боргах, одружений, і я йому лише тимчасова розрада. І взагалі — перестав спілкуватись. Наче мене витерли з його життя.

— Може, він просто злякався? — м’яко зауважила Оксана.

— Може… А може — просто мокрий птах. Син погрожував, що закриє всі його борги, якщо він зі мною порве. І він порвав. От і все. Мабуть, боявся, що я його до ЗАГСу потягну, а потім у спадщину влізу. Уявляєш?

Поки Антонина Степанівна скаржилась на долю, Оксана мовчки слухала. Увійшов Дмитро. Поки він їв, мати знову почала свій спектакль — розповідала, як її образили, як вона втомилась бути самотньою. Хотіла, щоб і він розжалобився, як зазвичай.

— Мам, може, варто трохи заспокоїтись? Твій чоловік сам тебе знайде, — сказав він спокійно.

— Та? А поки що — сидіти вдома та сльози ковтати?

— Ні, але може, поменше драми? Погуляй з онуком, сходи в парк. Життя — це не лише романи.

— Ага, зрозуміло. Зробити з мене безкоштовну няню, так? Ну вже ні, ваша дитина — ваші клопоти!

— Мам, ти знову все сприймаєш у ворожий бік. Про— Знайди нарешті справжнє захоплення, а не нові драми.