З життя
Вам тут нічого не належить
Нічого вашого тут немає
– Я не хочу сваритися з мамою, зрозумій мене правильно, – промовляв Ігор.
– Тоді я сама все їй скажу. Мені байдуже, що буде далі, – відповіла Лєра.
Її вже зовсім втомила ця ситуація, і вона не збиралася терпіти це далі.
Головна проблема була в тому, що Ігор був дуже спокійною людиною, і його мати цим відверто користувалася. На відміну від нього, Агнеса Юріївна була доволі наполегливою особою.
Палець в рота не клади, інакше по лікоть відкусить. Про таких, як вона, завжди казали так.
О, якби ж тільки Лєра дізналася про це раніше, все було б набагато простіше.
Декілька місяців тому
– Скільки ви платите за оренду квартири?
– 15 тисяч гривень, – відповів Ігор.
– Та це ж якісь космічні гроші! Тоді ви точно ніколи не накопите на власне житло, – сказала Агнеса Юріївна.
– А що нам тоді робити? Не в гуртожитку жити з тарганами і алкоголіками, – вигукнула Лєра.
– Звичайно, ні. У мене є краща ідея.
Тут свекруха запропонувала їм переїхати до її приватного будинку. Місця в неї було вдосталь – цілих чотири кімнати. Обирай яку хочеш.
– А що, непогана ідея. Мені подобається, – радісно сказала Лєра.
Але було видно, що Ігор зовсім не в захваті від маминої пропозиції і лише ввічливо сказав, що вони подумають.
Як тільки пара повернулася додому, Лєра одразу почала розмову.
– В якому сенсі подумаємо? Над чим тут можна думати? Ігоре, треба погоджуватися. Я і сама вже втомилася щомісяця віддавати по 15 тисяч. Ми дійсно так ніколи не заощадимо на власне житло.
Ігор лише похитав головою.
– Лєра, ти просто не знаєш мою матір! На вигляд вона здається такою простою і добросердечною.
– Та годі, це всі твої дитячі ображення. Тому ти перебільшуєш.
Коли він був ще малий.
– Мамо, віддай, це ж мої гроші, – почав плакати маленький Ігор, якому виповнилося 10 років.
– Тут нічого твого немає, – строго сказала Агнеса Юріївна, паралельно зволожуючи пальці слиною і перераховуючи гроші.
– Але ж це мені подарували на день народження.
– Все, що є в цьому домі – належить мені. Запам’ятай це раз і назавжди.
Ігор чудово це запам’ятав і не хотів жити з матір’ю, але Лєра не переставала наполягати.
Зрештою, вона умовила його погодитися.
На диво, перший час вони з Агнесою Юріївною дійсно добре ладнали. Мама майже не втручалася в їхнє життя.
Правда, з кожним днем її вимоги почали зростати. Особливо через місяць, коли вона зрозуміла, що пара вже добре влаштувалася.
Агнеса Юріївна зажадала, щоб вони тепер оплачували не тільки продукти, але й частину витрат за проживання.
– Вибачте, мої милі, але за світло і воду платити ніхто не скасовував. А жити на одну пенсію складно.
– Ігорю, твоя мама права. Я повністю з нею згодна, – кивнула Лєра і продовжувала їсти смажену картоплю.
Дружина теж добре влаштувалася. Вона ніколи особливо не любила готувати і тепер це робила за неї свекруха. Але такий “ресторан” почав обходитися їм набагато дорожче.
Так, Агнеса Юріївна без сором’язливості брала за це гроші. І з кожним місяцем сума лише зростала.
– Лєро, тобі не здається, що ми почали витрачати набагато більше грошей, ніж на орендовану квартиру?
– Чому ти так вирішив? – здивовано подивилася дружина.
– А ти сама порахуй. Плата за комуналку, за їжу, за приготування їжі, інші витрати. Тут явно більше, ніж 15 тисяч.
– Можливо…
– Я точно тобі кажу. Тим більше, що відкладати ми стали значно менше, як тільки сюди переїхали.
Було прийнято рішення повернутися на орендовану квартиру. Але тут Агнеса Юріївна вже знала, що казати.
– Та киньте. Залишайтеся і живіть скільки хочете. До речі, мені ж треба ще тут з ремонтом допомогти. Не буду ж я на пенсію наймати робітників.
Що правда, то правда. Совість не дозволила молодим залишити матір. Та й жили вони тут вже пристойно. Треба було допомогти.
Нарешті, Агнеса Юріївна натякнула, що на ремонт у неї не вистачає грошей.
– Ви ж бачили, які ціни! За останні пів року тільки як зросли!
– Так, ми розуміємо. Обов’язково допоможемо, правда Ігоре?
– Так.
Агнеса Юріївна прекрасно бачила його вираз обличчя.
– Ігорчику, ти чимось невдоволений?
– Все нормально, мамо.
– Гаразд, бо ж я для нас стараюся. Щоб всім нам комфортно тут жилося.
Зрештою, вони зробили ремонт.
Але не в одній кімнаті, а відразу в чотирьох. Агнеса Юріївна наполягла, що краще зробити це зараз, ніж потім, коли ціни злетять ще вище.
Потім вона прямо сказала, що потрібна нова пральна машина, а посудомийна теж не завадить. Руки ж не залізні.
Звичайно, вони все для неї купили.
Але був один нюанс. Купівля квартири весь час відкладалася на більш тривалий термін.
Минуло 2 роки.
Ігор і Лєра чудово розуміли, що з кожним роком запити Агнеси Юріївни лише зростають.
Якби вони жили окремо, то давно б вже накопичили на власне житло. У крайньому разі, взяли б кредит, але все пішло не за планом.
– Я не хочу сваритися з мамою, зрозумій мене правильно, – промовляв Ігор.
– Тоді я сама все їй скажу. Мені байдуже, що буде далі, – відповіла Лєра.
Її вже зовсім втомила ця ситуація, і вона не збиралася терпіти це далі.
– Гаразд, я тебе зрозумів. Щось придумаю.
І тут Ігорові прийшла в голову геніальна ідея.
– Мамо, треба поговорити.
– Про що?
– Пам’ятаєш, ти казала, що цілий приватний будинок для тебе задорого?
– І що?
– Може, продамо його і купимо всім нам житло. Маю на увазі квартиру. Окрему для тебе і для нас.
Тут Агнеса Юріївна підскочила з місця і почала кричати на сина:
– Ти що, зовсім з глузду з’їхав? Ніколи!
– Чому?
– Бо це мій будинок і я тут житиму.
– А ми?
– А що ви? Вас хтось звідси гонить?
Ігор зрозумів, що у Агнеси Юріївни був спланований цілий план з самого початку.
– Ні, але ми хочемо жити окремо.
– Ну, так купуйте квартиру і живіть. А те, що відкласти не вийшло – це вже ваші проблеми. Працювати треба більше, Ігорчику!
“Так, щоб ще більше віддавати тобі”, – подумав Ігор, але промовчав.
– Взагалі, хочете, живіть, не хочете – вперед на орендовану. Тільки майте на увазі, що там ціни теж зросли.
Лєра вирішила втрутитися, оскільки Ігор з матір’ю знову не міг сам дати ради.
– Агнеса Юріївна, але ж ми вкладали гроші в цей будинок, і Ігор має рацію.
– Йди і доведи це юридично. Я тут власник, і все, що тут є – лише моє. Кому не подобається – вперед на вихід.
Зрештою, Ігор і Лєра зрозуміли, що жити з Агнесою Юріївною був не найкращий варіант. Вони вирішили знову жити на орендованій квартирі і заощаджувати на житло.
Тепер думали відкласти хоча б на перший внесок у кредит.
А от Агнеса Юріївна на життя не скаржилася. Навпаки, запрошувала родичів у гості і пишалася тим, який чудовий ремонт зробила. А ще речі руками не треба прати, і посуд мити теж.
– Найважливіше – вчасно прийняти правильне рішення, – знову повторила вона свою улюблену фразу і продовжила пити чай зі смаколиками.
The Closest of Kin: A Heartwarming Family Story of Grandparents Anna and Paul, Their Three Wonderful Grandchildren, Home-Baked Treats, Maths Lessons, and the Unbreakable Bonds That Sustain Them Through Joys and Sorrows
Family Ties. A Story Funny, how life turns out. It could have all been so different. The neighbour, Mrs. Dawson,...
I Did a DNA Test and Instantly Regretted It I Had to Marry My Girlfriend After Finding Out She Was Pregnant. After Our Wedding, We Moved in With My Parents Because We Couldn’t Afford Our Own Place. Time Went By and I Became the Dad of a Wonderful Little Boy. Soon After, We Decided to Get a Mortgage and Start Our Own Family Home. After a While, My Wife Told Me She Was Pregnant Again, and That’s How Our Princess Anna Was Born. The Kids Grew Up Quickly, and Each Year I Noticed They Didn’t Look Like Me at All—not even a little. In Fact, Neither My Son nor My Daughter Looked Like Their Mum Either. Both Were Ginger with Freckles—Where Did That Come From in Our Family? The Thought Crossed My Mind to Take a Paternity Test. Maybe It Wasn’t the Brightest Idea, But I Needed to Be Sure the Kids Were Mine. I Took the Test. I Had to Wait Two Weeks for the Results. As Soon As They Called, I Rushed to the Lab. Thank God—It Turned Out I Was Their Dad. I Went Home and Hid the Documents So My Wife Wouldn’t Find Them. But Why Didn’t I Just Throw Them Away? I Paid for That Mistake. Just a Few Days Later, My Wife Threw Those Papers in My Face. She Caused Such an Uproar the Whole House Trembled. I Understand Why, But Surely There Was a More Peaceful Way to Handle It. She Couldn’t Forgive Me, and Now I’m Alone. Five Years Have Passed Since That Day, and She Still Won’t Let Me See the Kids. That’s How Simple Curiosity Stole the Most Precious Thing I Had—My Family. I Hope One Day She Can Forgive Me…
I remember those days as if they happened in another life. Back then, when I learned my sweetheart was expecting,...
Don’t Leave, Mum: An English Family Story
Common wisdom says you cant judge a book by its cover. But Barbara Smith thought that was nonsenseshe was sure...
A Grandson’s Request: An Uplifting Story of Trust, Family, and a Grandmother’s Unwavering Support
Request from my Grandson Gran, I need a favour. I really need some money. A lot. He came to me...
She Was Never Truly Alone: An Ordinary London Morning with Grandma Violet, Filly the Cat, and Loyal Gav the Dog
She Was Never Alone. A Simple Story A slow winter morning dawned over London. Out in the communal courtyard, caretakers...
No One Left to Talk To: A Story “Mum, what are you saying? How can you say you’ve got no one to talk to? I call you twice a day,” her daughter asked wearily. “No, sweetheart, that’s not what I meant,” Nina Anderson sighed sadly. “I just don’t have any friends or acquaintances left who are my age. From my time.” “Mum, don’t talk nonsense. You still have your school friend Irene. And honestly, you’re so modern and you look much younger than you are. Oh, Mum, what’s wrong?” her daughter fretted. “You know Irene has asthma; when she talks on the phone she starts coughing. And she lives all the way on the other side of the city. There were three of us friends, remember I told you? But Mary’s been gone for a long time. Yesterday, Tanya from the flat next door popped in. I made her a cuppa—she’s a lovely woman, often drops by. She even brought over some buns she’d baked for her family. She told me about her children and grandchildren. She’s got grandchildren, even though she’s about fifteen years younger than me. But her childhood, her memories—they’re so different from mine. I just long for a chat with peers, people like me,” Nina Anderson explained, though she realised perfectly well that her daughter wouldn’t understand. She was still young. Her time wasn’t gone—it was just outside the window. She didn’t yet yearn for memories. Sveta was wonderful and caring; it wasn’t about her. “Mum, I got us tickets for a night of classic ballads on Tuesday. Remember you wanted to go? No more sulking—put on your burgundy dress, you look stunning in it!” “All right, darling, everything’s fine. I don’t know what came over me, good night, we’ll speak tomorrow. Go to bed early—you hardly get any sleep,” Nina changed the subject. “Yes, Mum, goodnight. Bye,” and Svetlana hung up. Nina Anderson gazed silently at the glittering evening lights outside… Year Eleven, also spring. So many plans. It seemed so recent. Her friend Irene fancied Simon Mallory from their class. But Simon liked Nina. He’d call her every evening, invite her out. But Nina thought of him as just a friend—why raise his hopes? Later Simon left for the army. He came back, married, lived in Irene’s old house. Back then everyone had a landline. The number… Nina Anderson dialled the number from memory. The tone didn’t come at once—then someone picked up, there was rustling and then a quiet man’s voice: “Hello, I’m listening.” Maybe it’s too late? Why did I call? Maybe Simon doesn’t even remember me, or maybe it’s not him at all! “Good evening,” Nina’s voice rasped a little with nerves. There was more static on the line, then suddenly she heard an astonished voice: “Nina? Is that really you? Of course it is. I’d know your voice anywhere. How did you find me? I’m only here by chance….” “Simon, you recognised me!” A wave of joyful memories swept over Nina Anderson. No one had called her by her name for ages—just “mum”, “granny”, or “Mrs Anderson”. Well, except Irene. But just “Nina” sounded so wonderful, so fresh—as if the years hadn’t passed at all. “Nina, how are you? I’m so glad to hear from you.” Those words made her ridiculously happy. She’d feared he wouldn’t recognise her, or her call would be out of place. “Do you remember Year Eleven? When Simon and Victor took you and Irene out in that rowing boat? He’d blistered his hands on the oars and tried to hide it. Then we ate ice cream on the riverside while the music played,” Simon’s voice was soft and wistful. “Of course I remember!” Nina laughed joyfully, “And that class camping trip? We couldn’t get the tins open, we were so hungry!” “Oh yes,” Simon chuckled, “Then Victor opened them and we sang songs by the campfire. Do you remember? After that, I decided to learn the guitar.” “And did you?” Nina’s voice rang with youthful delight at all these shared memories. It was like Simon was reviving their happy past, recalling detail after detail. “So, how are things now?” Simon asked, but immediately answered himself, “Actually, I can tell from your voice you’re happy. Children, grandchildren? You still writing poems? I remember: ‘To dissolve into the night and be reborn by morning!’ So full of hope! You always were like sunshine, Nina! You bring warmth to everyone, no one could be cold around you. Your family’s so lucky—to have a mum and granny like you is pure gold.” “Oh, come off it, Simon, I’m long past that. My time’s over, I—” He interrupted. “Come on, you give out so much energy I think my phone’s about to melt! Just kidding. I don’t believe you’ve lost your zest for life—not a bit. That means your time isn’t over yet, Nina. So live—and be happy. The sun shines for you. And the breeze chases clouds across the sky for you. And the birds sing for you!” “Simon, you’re still such a romantic. What about you? I’m going on and on about myself…” But suddenly there was a crackle and the call cut out. Nina sat there, phone in hand. She wanted to ring back, but it was late—better not. Another time. What a wonderful chat they’d had—so many memories! The sudden ringtone made Nina jump. Her granddaughter. “Yes, Daisy, hello, I’m still up. What did Mum say? No, my mood’s fine. I’m going to a concert with Mum. Are you coming over tomorrow? Wonderful, see you then. Bye.” In an unexpectedly good mood, Nina Anderson went to bed, head full of plans. As she drifted off, she found herself composing lines for a new poem… In the morning, Nina decided to visit Irene. Just a few stops on the tram—she wasn’t a creaky old nag yet. Irene was delighted: “At last! You’ve been promising for ages. Ooh, is that an apricot tart? My favourite! Well, spill, what’s brought this on?” Irene coughed, pressing her hand to her chest, then waved Nina’s concern away. “It’s all right, new inhaler—I’m better. Come on, let’s have tea. Nina, you look younger somehow—come on, tell me!” “I don’t know—my fifth youth!” Nina laughed as she sliced the tart. “Yesterday I rang Simon Mallory by accident… remember your crush in Year Eleven? We got to reminiscing—I’d forgotten half of it. What’s up, Irene? Not another asthma attack?” Irene sat pale and silent, then whispered: “Nina, you didn’t know? Simon passed away a year ago. He lived in another part of town—he moved from that old place ages ago.” “You must be joking! How? Who was I talking to? He remembered everything about our school days. My mood was terrible before talking to him. But after we spoke, I felt life was carrying on—that I still had strength, and joy for living… How could it be?” Nina couldn’t believe Simon was gone. “But I heard his voice. He said such beautiful things: ‘The sun shines for you. And the breeze chases clouds across the sky for you. And the birds sing for you!’” Irene shook her head, sceptical of her friend’s story. Then she surprised Nina by saying: “Nina, I don’t know how, but it really does sound like it was him. His words, his style. Simon loved you. I think he wanted to support you… from the other side. And it looks like he did. I haven’t seen you so happy and full of energy for ages. One day, someone will piece your tattered heart back together. And you’ll finally remember—what it feels like to be… simply happy.”
No one to even have a chat with. A Reminiscence “Mother, honestly, what are you talking about? How can you...
I Will Always Be With You, Mum: A True-to-Life Story of Love, Loss, and Miracles in an English Village
I shall always be with you, Mother. A story one could believe in Grandma Dorothy could hardly wait for the...
My Daughter-in-Law’s Phone Ringtone Made Me Rethink Helping My Son’s Young Family Find a Home
The ringtone on my daughter-in-laws phone made me reconsider helping the young family find a flat I live alone in...