Вартість щастя

**Ціна щастя**

Ярослав лежав на дивані, закривши очі й прислухаючись до звуків у квартирі та за вікном. Крізь склопакети з вулиці долітали приглушені гудки авто, сирени швидкої чи поліції. У сусідній квартирі сперечалися, десь дзвонив телефон, хлопнули двері…

Раніше він любив так лежати й угадувати, у якій із квартир дивляться телевізор, а в якій свариться пара, на якому поверсі зупиниться ліфт…

— Знову мрієш? А уроки зробив?..

Ярослав міг би присягнути, що йому не причулося: він почув мамин голос, далекий, але живий. Він здригнувся й розплющив очі. Кімната була порожня, двері у передпокій відчинені. І якби зараз із темряви вийшла мама, він би не здивувався, а зрадів. Але мама вже ніколи не зайде до кімнати. Вона померла тиждень тому. А її голос — це фантомний біль.

Ярослав сів, спустив ноги на підлогу, відчув ступнями м’який ворс килима. «Я зійду з розуму, якщо залишуся тут. Треба було брати квиток назад на наступний день після похорону, у крайньому разі — на другий», — подумав він. Вперся ліктями в коліна й, охопивши голову руками, почав гойдатися.

Від несподіваного дзвінка він здригнувся, лікоть зісковзнув, голова різко схилилася. Ярослав підвівся, узяв із столу телефон, навіть не глянувши на екран. Погляд уперся в листок: «Сину, рідний мій!..»

— Ярославе, це тітка Оля. Як ти? Важко, мабуть, там самому? Може, таки до мене приїдеш?

— Ні, усе нормально. — Він поклав слухавку, склав листа й сховав у шафу.

Він не може більше бути сам. Вже й голоси з’являються. Взяв телефон, відкрив контакти й прокрутив. «Славко, старий друг з університету. Ось хто мені потрібен!»

— Славку, привіт! — сказав Ярослав, коли почув голос друга.

— Привіт! Щось я не…

— Не впізнаєш? Як швидко ти забув старого друга. Не чекав від тебе такого.

— Стій. Ярослав?! Ти що, приїхав? — радісно скрикнув у слухавку Славко.

— Приїхав, а мене, як бачу, не чекали й забули, — образився Ярослав.

— Та не забув я тебе, чортяка. Не чекав — це правда. Ти де зараз?

— Вдома, — посерйознішав Ярослав.

За тоном друга Святослав одразу зрозумів: щось трапилося.

— Мама?

— Померла. Тиждень тому поховав. Дев’ять днів уже минуло.

— Мої співчуття. Я бачив її півроку тому. Виглядала погано, схудла. Я навіть не відразу впізнав. Ще довго будеш тут?

— Три дні.

— Приїхати до те— Може, зараз ти вже готовий стати справжнім батьком? — промовила Алла, коли Тьома обіймав обох батьків, а Ярослав усвідомив, що щастя ніколи не пізно знайти, якщо воно дійсно твоє.